”Написали листа Брежнєву”

”Написали листа Брежнєву”

Микола Плахотнюк десять років відсидів у психушках за те, що 22 травня 1967 року вийшов до пам’ятника Шевченку

Домашній телефон 70-річного Миколи Плахотнюка занудним голосом відповідає: ”Абонент тимчасово відключений”. Двері відчиняє літній чоловік із копицею сивого волосся і нервовим обличчям. Нижня повіка на правому оці трохи опущена й сльозиться. У руках тримає торбину.

— Їду в Бучу на дачу, — вибачається. — Туди мають приїхати мої друзі. А телефон відключили за несплату.

Ми домовляємося зустрітися наступного дня — в суботу вранці, в Музеї шістдесятництва. Там у пана Миколи є дві кімнатки. На стінах багато фотографій — Чорновола, Світличного, Гориня... На столі — купа тек і картина Алли Горської: дівчина в лісі.

Видео дня

— 1964, напередодні 22 травня, мене викликали в обком комсомолу, — пригадує Плахотнюк. — Приходжу, а там уже сидять Коротич, староста пісенного гуртка ”Жайворонок” Борис Рябокляч і Євген Сверстюк. Усіх запросив на бесіду перший секретар. Усім нам 22 травня заборонили йти до пам’ятника Шевченку. Секретар пояснив, що то ”образа великому російському народу”. Коротич одразу сказав, що не піде. Я вирішив іти. Ще не доїхав до гуртожитку, як мене перестрів незнайомий і вручив на 21 травня повістку в КГБ.

На першому поверсі щось ремонтують. На порозі кабінету з’являється вусань у заляпаній спецівці.

— Прийшов сьогодні дещо доробити, — каже він. — Не вітаюсь, бо руки брудні.

— У КГБ мене тримали з третьої до десятої вечора, — веде далі господар. — Говорив зі мною слідчий Іванов: він — російською, я — українською. Потім лишив у кабінеті самого. Повернувся і каже: ”Пока вы тут думали, я ездил к памятнику Шевченко, там собралась кучка людей, поют что-то унылое”. Я йому: ”Чи то небезпека для держави?” — ”Конечно, они растлевают молодежь”.

А в медінституті на 22-ге мені поставили іспит із терапії. Викладачка питає: ”Що ви накоїли? У вас батьки репресовані?” Розповіла, що їй наказали поставити мені двійку. Я відповів бездоганно, вона вибачилася і поставила трійку.

А вже в 1967 студентів, які ходили 22 травня до пам’ятника Шевченку, почали виключати з вузів. Того року туди прийшло багато людей: читали вірші Самійленка, Руданського, Шевченка, Симоненка. Я був із Надією Світличною. Якийсь хлопець читав вірш Сосюри ”Юнакові”. Як тільки промовив: ”Поглянь, ідуть сини Росії...”, — міліція схопила його за руки. Хлопець не розгубився, — усміхається Плахотнюк, — кулаком заїхав міліціонеру під ложечку. Узявшись за руки, натовп відштовхнув міліціонера. Хлопець утік. Тоді міліція схопила чотирьох виступаючих і швидко запакувала у воронок.

Ми пішли колоною до університету, перегатили вулицю, транспорт зупинився. Скандували: ”Ганьба”, співали ”Шалійте, шалійте, скажені кати”. А потім хтось завів ”Інтернаціонал”, там були такі слова: ”Чуєш, сурми заграли, час розплати настав”. Я зі східців пам’ятника звернувся до людей, аби ішли до ЦК компартії — вимагати звільнення товаришів. Колінки в мене трусилися, — сміється. — Оксана Мешко і Тетяна Цимбал, — показує фото красивої жінки, — тримали мене міцно за руки, коли підходили люди в цивільному — ”поговорити”. Ми рухалися вниз по бульвару Шевченка, а потім піднімалися вгору з Хрещатика на Інститутську — тоді Жовтневої революції. Нас фотографували.

— Хто? — питаю.

— Думаю, прості люди не фотографували б у темряві, без спалахів. На повороті на Банкову — тоді Орджонікідзе — колону зустріли поливальні машини. Усі пройшли під водою, ніхто вбік не втік. До ЦК підпустили близько, — каже здивовано, — але вулицю перегородили шеренги міліції. Так само було під час Помаранчевої революції, тільки колись міліція стояла без щитів.

Десь о першій ночі вийшов міністр внутрішніх справ Іван Головченко — в такій яскравій вишитій сорочці. Сказав, що наших товаришів відпустили, і вони чекають біля поштамту.

І справді, привезли чотирьох затриманих — поета Віктора Могильного, студента театрального інституту Володимира Коляду, Ігоря Лугового і якогось єврея на прізвище Ротштейн. Ми серед ночі поїхали до Сверстюка, потім до Дзюби. Написали листа Брежнєву. Вказали, що чекатимемо вибачення від влади 11 червня, під пам’ятником.

Плахотнюк розповідає, що пізніше — в 1970-му — його звільнили з роботи.

— Я тоді працював на кафедрі невропатології: думав захищати дисертацію. Отримував 84 карбованці, — пригадує. — 11 разів просили, аби пішов сам, а тоді звільнили за скороченням штатів.

На хворе око пана Миколи набігає сльоза, тече по щоці. Він похапцем витягає білого носовичка й мовчки витирає обличчя.

— Усіх нас заарештували в один день — у січні 1972, — каже. — Стуса, Чорновола, Світличного, Сверстюка, Глузмана. За ”виготовлення та розповсюдження матеріалів антирадянського змісту”.

Після цього Плахотнюк десять років провів у спецпсихлікарнях при різних тюрмах. Але розповідати про це не хоче.

Запитую, чи його дружина Валентина — сестра В’ячеслова Чорновола.

— Так, — каже він. — Працює в кабінеті-музеї Чорновола, в офісі Руху.

— Як ви познайомилися?

— То не цікаво. Я не люблю мелодраматизму.

Прошу розповісти про їхнього 16-річного сина.

— Звати Богдан, навчається в десятому класі. Я боюся за його долю, — пригладжує густе волосся пан Микола. — Він скоро почне протестувати: незадоволений мовною політикою президента. Нічого не змінилося, — песимістично зауважує Плахотнюк. — Хіба що не садять.

Вікторія Майстренко, «Газета по-українськи»