Перша ступінь відокремилася

Після величезного територіального переділу за наслідками першої світової війни зміни на мапі Європи у 1945 році були просто незначними. І раптом з 1989 по 1995 роки відбувається нове, величезне перекроювання кордонів. Що цікаво – зміни, пов’язані з розпадом існуючих держав, відбулися на залишках минулих імперій – Австро-Угорської та Російської. Єдине об’єднання, що сталося в ці роки, завершило процеси, викликані другою світовою війною. Таким чином була поставлена масна крапка у бузувірських перекроях Старого Світу. Було воз’єднано Німеччину.

Утворення, після майже 72 років небуття, держави Україна ще й досі належним чином не сприйнято на континенті. Хоча останнім часом фантомні болі нашої великої сусідки з цього приводу до певної міри вщухли. Ілюзорні надії деяких політиків цієї держави, що час від часу, як ті біфуркації, прокочуються російськими ЗМІ, вже не мають характеру вселенського плачу за розбитою вщент радянською державою.

Але подивіться, як болісно це проходило на теренах СФРЮ. До цього прилучилася, звісно, наявність трьох релігійних течій, що аж ніяк не сприяло мирному протіканню розпаду імперії Тіто. Але дуже симптоматично, що збудник войовничого рішення проблеми виходив з православного лона – Сербії. Хоча зовсім же поряд – Македонія, теж православна. Але для македонців їх країна була просто Македонією. Їх же сусіди інакше, як Велика Сербія свою державу не називали.

Чому ж цього не відбулося на нашій землі? Без жодного пострілу, без крові. Чинників багато. Знов-таки, відносна єдність релігії. І навіть відродження катакомбної греко-католицької церкви супроводжувалося, як максимум, розбитими носами і штурханиною попід храмами. Багато значило, що перших три-чотири місяці Росії було не до наших проблем. Згадую абсолютно порожні харчові крамниці наприкінці 91-го року. І не де-небудь, а у Москві, де завжди з цим проблем більш-менш не малося.

Великі держави були не проти розпаду Радянського Союзу. Проте і вони жодним чином не сприяли переходу цього процесу у воєнну фазу. А певні збурення на лімітрофних утвореннях СРСР не були аж занадто значущими. Хоч азербайджано-вірменський конфлікт, хоч події у Таджикистані.

Дуже важливою була сама ментальність українського народу. Плин віків, що провела Україна під ярмом других держав, виробив у поколіннях українців вміння пристосовуватися до навколишнього світу. Схильність до компромісів, далебі навіть тоді, коли це мало відверто непоправні наслідки для етносу. А звідси і та когорта керівників, що очолювала Україну в ці вирішальні часи.

Саме сьогодні ми присутні при їх відході від влади. Тих, що були першими тоді, у 90-91 роках. Пригадую, як у Тургайському степу під Аркаликом мені неодноразово довелось бачити нічні запуски ракет. Серед нас траплялися студенти-астрономи з КДУ. Вони почували небо прекрасно і бачили одразу незнайоме тіло. Було видно, як відокремлювалася невелика частина і зникала в чорному небі. Це була перша ступінь ракети-носія.

Щось схоже відбулося зараз. Відходять від політики люди, які стояли на чолі перетворення Української РСР в самостійну державу – Україну. Спробуємо дуже коротко розглянути їх шлях до нас і разом з нами. Чому саме так ми пройшли ті перші кроки незалежності, завдяки цим людям чи навпаки?

Перший Президент

А міг же бути самим першим Президентом зовсім не він, навіть точно не він. Першим Головою Верховної Ради за часів доленосного дванадцятого скликання став Володимир Івашко. Було багато суперечок щодо того, чому він пішов з посади і поїхав у Москву. Мої розмови з ним вже у Москві дозволяють мені стверджувати, що метою його було не стільки поїхати до Москви, як покинути Київ.

Він був відверто збентежений розколом в українському суспільстві і не зміг визначитися, на чий бік стати. Адже був першою людиною не тільки у Верховній Раді України, але й у Компартії нашої, на той час радянської, республіки. Він, тим не менше, став першим з тих, хто хотів навести мости між сторонами, що зійшлися в борні. Особливості характеру, тяжка хвороба, що вже тоді давалася взнаки, визначили його кроки на відхід від конфлікту, які і привели його до білокам’яної.

Чому ж все-таки після цього вибір прийшовся на Леоніда Кравчука? Адже мався не один претендент на цю посаду з лав Компартії, і генеральна лінія руху цієї політичної сили попередніх десятиріч не сприяла вибору саме Кравчука на цю найбільш значущу роль у державі.

Що б там не казали, але Кравчук був вихідцем із Західної України, а ніколи жоден з таких людей не займав не те, що перший щабель в українській компартійній ієрархії, а навіть п’ятий або шостий. Але з тієї її частини, що багато років знаходилася у складі Російської імперії, і тільки між двома світовими війнами, опинилася у складі Речі посполитої.

Саме це минуле і вирізняло Кравчука від галичан. Його ментальність була уособленням компромісності. Знаменита сентенція про вміння Леоніда Макаровича уникнути дощу, просковзнути між крапельками, якнайкраще відтворює такий вибір партійної верхівки. Кравчук, як ніхто інший, відповідав вимогам часу. А вони потребували людини, яка зможе очолити Україну і провести її між Сцилою Заходу і Харибдою Росії, а точніше, Москви. Одночасно він був найліпшим переговірником з боку ЦК КПУ, бо всі інші фігури призвели б до конфронтації між народною Радою і групою «239». Вона мала місце і за Кравчука, але йому вдавалося пом’якшити головні протиріччя, згладити гострі кути.

Згадаймо знамениті дискусії між Кравчуком і керівниками Руху - спершу Драчем, а потім близьким до демократичних сил Мирославом Поповичем. Робив Леонід Макарович це блискуче, і саме заміна Драча на Поповича була викликана здібністю тоді далеко не першої людини в Компартії полемізувати. І вибір українців 1-го грудня 1991 року на користь незалежності мав однією зі складових і обрання Кравчука на посаду Президента незалежної України.

Але водночас це стало початком кінця політичної кар’єри цієї людини. Він ніколи не був послідовним до кінця. Йому не вистачало рішучості у найбільш відповідальний момент. Тієї граничної рішучості, визначеності, які встають на шляху державного діяча, а насамперед, першої людини в державі. Йому дуже часто не вистачало темпу у русі, він запізнювався зі своїми рішеннями, коли події їх випереджали.

Десь з середини 1992 року це відставання стало загрозливим, і заміна невідповідного часу прем’єра на нову фігуру, надзвичайно несистемну, не дала потрібного ефекту. На відміну від висловлювання Черчілля про схильність одного з радянських керівників перестрибнути прірву двома стрибками, стиль Кравчука вимагав це робити аж за три-чотири стрибки. Результат був жорстокий. Кравчук програв вибори.

А після цього почалося. Як на думку багатьох, відбулося дивне. Леонід Макарович вирішив продовжити своє політичне життя. Його намагання можна якось зрозуміти, бо у нас в Україні немає усталеного в суспільстві ставлення до героїв і провідників попередніх часів. Пригадаймо хоча, як зустрічали на Сході славу України – фантастичного хірурга Шалімова. Десь на задвірках, і тільки тому, що він зголосився бути довіреною особою Ющенка.

Тому, щоб бути у процесі, а не на узбочині, Кравчук пішов вже десь через півроку на вибори до Верховної Ради і обрався від Тернопільщини. Та навіть не це було вирішальним в подальшому знівелюванні його, як першого Президента. Аби він був нейтральним, таким собі арбітром, як і мається бути людям такого рангу. Та ні ж бо. Його потягнуло у вир.

Він занадився підігравати об’єднаним соціал-демократам, коли звідти пішов Марчук. Вірніше, коли того вичавили. Апогеєм приниження стала його участь у виборчих перегонах за посаду мера Києва. Та й ще в іпостасі довіреної особи Григорія Суркіса. Можемо як завгодно ставитися до динамівського керманича в ту пору, але не царська це справа – бути попихачем навіть у дуже багатої людини.

Не набагато доцільнішою була його участь у команді Януковича. Який-не-який процент головний дон недоотримав саме «тому що» Кравчук був з ним. І після цього - апофеоз кар’єри - лідер «Не Так!» Це було «вообше». Особливо його епохальне бажання втратити якусь із кінцівок з приводу підписання Біловезьких угод. Як тут не зацитувати Мороза: «Хто не жалкував за Союзом, коли він розвалився, не мав серця. А той, хто зітхає за ним зараз, не має розуму». Цитую за пам’яттю. Те, що Кравчук має розум, та ще й неабиякий, це зрозуміло кожному. Та ось пошани до тієї посади, на яку сподвигнув його народ у грудні 91-го року, йому не вистачило. Таки дійсно, не ганявся би ти, піп, за дешевизною.

Дійсно другий

Мова йде про Івана Степановича. Можу і не називати прізвища, бо не було людини в Україні, хто не знав його за ім’ям по-батькові. Відомий анекдот від Володимира Філенка: «Іване Степановичу! Та чому ж Ви кажете «Хвіленко»? Ви-таки можете сказати - «фіртка». В ньому була маса нестандартного, несподіваного, зокрема, й той борзеньський діалект. Причому, вочевидь, з його волею і філігранною пам’яттю подолати це було йому до снаги. Але певні лінощі і трохи хизування своєю натуральністю і в цьому відрізняли його від інших.

За часів першої каденції Верховної Ради він став дійсно хоча й не першою, але й не другою людиною в країні. Глибинний хлопський розум досить довго тримав його на самісінькій поверхні. Та разом з тим, нікуди правди діти, йому бракувало такої ж глибокої освіченості. Він був людиною швидких рішень, що опирається на власні сили, і виключно на них. Його ніколи не вдавалося запрягти у воза жодній партійній силі. Не Сковорода, але таки доморослий філософ. Це трохи і про нього казав Григорій Савович: «Мир ловив мене, але не піймав».

Це були його плюси, але наразі і предтеча його мінусів. Він перебільшував свою здатність лідера. Бо лідер без команди, то ніколи не лідер. Тому такими несподіваними для нього були результати виборів Президента у 1994 році. Позаду, ну, нехай Кучми, нехай Кравчука. Але ж і позаду Ланового, Мороза, Юхновського. Якийсь один з чимось відсоток голосів. «Один, даже очень важный, не подымет простое пятивершковое бревно…» Кар’єра Плюща саме з цього ряду.

Потім друге пришестя, після «революції» в Українському домі. І знову він не враховує старих помилок. Його патерналістські схильності і водночас відсутність уїдливості бюрократа зіграли з ним злий жарт. Ото вже дійсно: наші недоліки – продовження наших чеснот.

Йому вдалося вгамувати обопільну несприйнятливість Кучми і Ющенка. Умовити їх піти на підписання листа трьох під час розпалу антикучмівських виступів. Але перевірити, чи викинули медведчуківські чиновнички такі собі обмовки про всіляких «фашистів», та хоч доручити простежити за цим своїм помічникам, звички у Івана Степановича не було. Хоча битий життям за радянської влади він був добре. Один Чорнобиль чого вартий! До цього часу йому відгукується ця дрібничка. Та в політиці дрібниць немає. Віктор Андрійович – людина не злостива, але такі речі пам’ятає добре. Та ще й коли оті «любі друзі» при нагоді не забувають про це нагадати.

Отак поступово його було вичавлено з оточення вже Президента Ющенка. Та так суттєво, що, здавалося, і не було такої людини коло у самі складні відповідальні часи. А разом з ним і багатьох інших. З тих, що любили мати свою точку зору, не завжди солідарну з баченням керівництва. Саме тому сталося, що Іван Степанович опинився в альянсі з Костенком. Теж людиною дуже не гнучкою, зі своїм баченням політичного життя.

Чи буде третє відродження пана Плюща? Та, мабуть що буде, бо відсутність такої колоритної фігури на політичному виднокрузі буде збіднювати той цирк життя, що зветься політикою.

Його любили багато людей, та навіть один екс-прем’єр і майбутній екс-президент.

Обидва «екси» стосуються однієї і тієї ж особи – Леоніда Кучми. А любив він у ті вікопомні часи, як не дивно, Ігоря Рафаїловича, котрий Юхновський. Я ще маю велику гризоту, бо колись і я мав за гарного приятеля цього ж таки майбутнього екс-президента. І як йому, мені подобався академік Юхновський. Ось тільки призначення його першим віце-прем’єром було вчинком вкрай ексцентричним. Хоча коли любиш, чого тільки не зробиш.

Саме тоді пан Юхновський приїхав на чолі нашої делегації до Москви на переговори з росіянами. Відбувалися у приміщенні, де свого часу засідало Політбюро. Якби ж хто зараз побачив те приміщення! Такий собі офіс четвертого розряду фірми «Роги та ратиці». Ніякого тобі шику. Простота і сірість. Не те, що нині.

На чолі росіян – віце-прем’єр Шохін. В перерві після дуже недолугих перемовин він розпитує мене про нашого пана-зверхника. Кажу, що він – академік. Питає: «Економіст?» Я йому у відповідь: «Фізик». Шохін: «Вельми цікаво. Володимире Петровичу, дозвольте запитання. А України Вам не жаль?» Що сказати у відповідь? Нічого.

І зараз скажу, не роздумуючи. Ігор Рафаїлович – людина вкрай непересічна, розумна, інтелігентна і добра. Але це жодним чином – не посада. Кучма дуже швидко зрозумів, що помилився, і прибрав Юхновського.

Та скільки таких помилок було зроблено – незчисленно. Повна нефаховість багатьох наших самих високих чиновників була кричущою. І що ж робити? Де було брати інших, ніхто не підкаже. Навіть за радянських часів рідко наважувались призначати на відповідальні посади людей без ґрунтовної фахової виучки. Тепер же чомусь вважається, що треба, аби був ідейно витриманий, державник, а все інше додасться. А якщо Бог того, іншого, не додав, тоді що робити?

Ось і при зміні орлів гнізда кучмового скільки дров було наламано. Не міряно. Здавалося, хотіли збудувати систему держсекторів у відомствах. Відмовилися. Зараз знову почали про це говорити. То ж робіть, часу нема, а нова влада копирсається.

Все ж таки про академіка. Людина дивовижна. В його присутності тяжко брехати, крутійствувати. Він є та совість нації, яку шукають. Ось вона, жива, поряд з нами.

Це ж тільки уявіть, що незабаром клятву на вірність Україні буде виголошувати генерал Герасімов. Якому та Україна, як кістка у горлі.

Може, все-таки через п’ять років Ігор Рафаїлович повернеться у той український парламент, і тоді вже він буде читати присягу. Варто почекати. Бо вчений і депутат він гарний. А щодо віце-прем’єрства, то було так. Помилка експерименту.