Феномен Тимошенко

Якось я замислився над уживаністю українських прізвищ. У Росії дещо простіше з цією справою. Там існує одна усталена форма прізвищ. Іванов, Петров, Сідоров… У нас же в паралель обов’язково є дві: правобережна і лівобережна. Шевчук — Шевченко, Ковальчук — Коваленко etc. А тепер згадайте великих українців, які носили або носять найбільш уживані українські прізвища.

Якби не Андрій Шевченко (я кажу про всесвітньо відомого футболіста), то поряд з Тарасом Григоровичем тяжко було б поставити ще когось з великим рівнем уславленості. Ну, от візьміть прізвище Ющенка. Якщо не брати його брата Петра, який, до речі, ужив не найкращої слави, то тяжко навіть когось назвати поряд. Хіба далекого родича родини нашого Президента, поета Олексу Ющенка. Чи професора Ющенка, на честь котрого у моїй рідній Вінниці було названо одну з лікарень, щодо якої серед людей раніше побутувала назва «псішка», а зараз — «президентська лікарня».

Інша справа — Тимошенко. Підійдіть до центрального входу в КПІ. Там з правого боку стоїть пам’ятник видатному вченому і викладачу Степану Прокоповичу Тимошенку. На його класичних підручниках вивчилося не одне покоління інженерів самого широкого спектру, і у всьому світі — від будівельників до авторів ракетних комплексів. Або маршал Тимошенко, який суттєво пришвидшив свою військову кар’єру, поклавши у присутності Сталіна на лопатки самого відомого силача серед червоних краскомів Тухачевського. Саме з Тимошенком — наркомом оборони — ми почали війну. І врешті-решт виграли її.

Як пройти повз загального улюбленця щонайменше двох поколінь радянських людей — блискучого красеня Тарапуньку. Між іншим, в побуті — Юрія Тимошенка. Але цього, з’ясувалося, було замало, аби вславити це прізвище. Десь в Дніпропетровську виросла дівчина Юля Григян, що побралась із своїм співкурсником Сашком Тимошенком. Звідси все пішло-поїхало. Далі можемо перерахувати її якості в точній відповідності з описом героїні «Кавказької полонянки».

Вперше я втрапив на неї в тому ж таки Дніпропетровську, куди приїхав з двома контрактами у фірму, що була розташована в будинку Трубного інституту, здається, на Ломоносова. Працювала компанія, як добре відрегульований годинник. Заводила його, не пам’ятаю її посади на той час, саме Тимошенко. Авторитет серед співробітників у неї був не те, що незаперечний, а просто абсолютний. І це почувалось у всьому.

Десь через дуже короткий час вона пішла на довибори по Кіровоградській області після Василя Дурдинця. Виграла вона їх досить потужно. За цим потрапляє ще в три каденції Верховної Ради. Варто перерахувати її посади за цих дев’ять років. Голова бюджетного комітету, віце-прем’єр з паливно-енергетичного комплексу. Знову депутат — лідер фракції, хоча й невеликої, але вкрай помітної. Прем’єр протягом семи з чимось місяців. І ось зараз — знову лідер виборчого блоку, що буде мати 129 багнетів у Верховній Раді. Саме багнетів. Бо коли говориш про Тимошенко, то не виходить з голови блоківське: «І вічний бій! Нам спокій тільки сниться».

Але одночасно весь час тягнеться шлейф судової тяганини. Коли млявоплинної, коли — вкрай збуреної. В залежності від того, в якому психонастрої знаходилась діюча влада, насамперед, перша особа держави. Позаяк, майже весь час ним був Леонід Данилович, великий «симпатик» нашої героїні, то ця судова тягомотина знаходилася весь час в перманентно підігрітому стані. Хоча і порівняно недавно, після того, як вона перестала бути прем’єр-міністром, від минулих помаранчевих соратників почулося зацікавлення зіграти ще раз незакінчену п’єсу. Проте, врешті-решт, розуму вистачило зняти це питання з розгляду, бо присікатися не було до чого — і край.

Вже на посаді голови бюджетного комітету вдалися взнаки позитивні риси її вдачі. Вміння швидко схоплювати стрижневу суть питання, навальність. Коли вже за щось бралася, ніщо не могло стати їй на перепоні. Не від однієї людини чув про її просто блискучу властивість швидко рахувати. Тому часто-густо при вирішенні якоїсь термінової проблеми їй вдавалося порахувати рішення найшвидше і таким чином нав’язати свою точку зору.

Саме це і рухало Ющенком, коли він зупинився в переддень 2000 року на її кандидатурі для реалізації програми подолання бартеру і недоброякісних вексельних схем. Більше того, при всій упередженості на це погодився і Кучма. Зреалізовано це все було нею за допомогою впровадження травневої постанови Кабміну того ж таки року щодо виконання всіх розрахунків в енергетичній сфері виключно в грошовій формі. Захід виконаний в самій що не на є ринковій інтерпретації без жодного натяку на ручні методи управління.

Пригадую, як до цього в попередньому уряді економічний віце-прем’єр Тигіпко намагався полагодити справу з пенсійними боргами. Цей «ліберал-ринковик» вдався до відверто неуспішних фіскальних методів. Було введено стягнення на купівлю валюти, операції з продажу квартир, придбання автомобілів. За улюбленою методою фінансистів, що виросли в радянські часи — «одібрати й розділити». Результати були жалюгідними.

Зате схема Тимошенко запрацювала успішно, бо що там не казали, зате більшість тих, хто користувався енергоресурсами, зустріли новації нового віце-прем’єра з ПЕК схвально. Саме тоді почала виявлятися головна превалююча теза роботи Тимошенко з бізнесом — «треба ділитися». Оце ж якраз більше всього і дратувало її в минулому партнерів або колег по великому бізнесу.

Дуже багато говориться і зараз, і тоді, при її першій каденції в уряді, стосовно популізму і застосування ручних, неринкових методів управління. Як на мене, все це невірно. Саме вміння побачити у народі партнера і є справжнім проявом розуміння сутності того ладу, що називається посткапіталістичним.

Солідаризм, про який говориться в програмі Блоку Тимошенко, не має нічого спільного з ідеями перонізму. Більше того, деякі в своєму бажанні вилити відро помиїв, доходили навіть до звинувачень в апологетиці фашизму, нехай пом’якшеного, муссолінівського штибу. Головний наголос в схемі бютівців переноситься на солідарну відповідальність держави, роботодавця і трудящих. Саме бажання зробити робітника, взагалі найманого працівника, заінтересованим в збільшенні результатів праці і полягає в директиві для роботодавця — «ділитися».

Тоді, в 2000 році, треба було будь-що довести людям за допомогою швидких рішучих кроків, що у них мається перспектива. Адже чи не головним стало те, що людину найманої праці було задавлено морально. Вона не бачила, щоб в суспільстві відбувалися якісь добрі зсуви. Погашення боргів перед пенсіонерами, швидке і незворотне протягом якихось п’яти місяців зазначило той перший сигнал щодо позитивності змін.

Тут дуже важливою була системність, цілеспрямованість дій. Вміння гранично зосередитися на поставленій цілі. І як тільки основний тягар боротьби з бартером і недобросовісними вексельними схемами був подоланий, одразу ж цілеспрямовано відбувся перехід до другої важливої задумки — подолати негаразди у вугільній галузі. Взагалі Тимошенко добре розуміла, що саме тут на неї чекають головні труднощі і найбільш затятий опір. Вона відчувала разом з тим, що треба щонайперше вибити ґрунт з-під ніг вугільних баронів. Відвоювати народ на сході. Адже найбільше від всієї грандіозної системи оборудок потерпали жителі нашого головного промислового регіону. Зробити їх солідарними учасниками реформації. Тут простежується її вміння зосереджуватись на головному напрямку удару, не розпорошувати сили. Не перемога в селі, а саме у вугільному серці країни.

Ми всі чудово бачили, як мов оскаженілі кинулись представники донецького бізнесу, розбудованого саме на нестямному обдиранні вугільних виробництв на віце-прем’єра з ПЕК. Її було заарештовано, кинуто до в’язниці. Між іншим, при досить індиферентній позиції соратників. Крім самих близький до неї людей. Скількох вже за нашої влади вдалося таким чином зламати, приручити. Але не Тимошенко.

Отут проявилася характерна для неї риса такого собі бретера, людини з нестримним куражем і почуттям величезної самоповаги. Це так ріднить її з героїнею Лесі з «Contra spem spero». Але є й відмінність. Якщо у Лесиному відчайдушному було стрижнем: «Без надії таки сподіваюсь», то тут завжди почувалась несхибна надія, кураж. Вона, здається, не бачить безвихідних положень і готова до дій. Може, не завжди оптимальних, але дій, а не споглядань і сліз.

Пригадую розповідь Видріна про її реакцію на арешт Миколи Сивульського, одного з найближчих помічників і співробітників. Це був перший удар кучмівських посіпак по Тимошенко, попередження. Коли її не пустили до будинку Генпрокуратури, вона, не роздумуючи, поназбирала на сусідньому будмайданчику биту цеглу і, поклавши в поділ плаття від «Escada», почала гамселити по будинку пана Піскуна. Захищати людей з оточення, як саму себе, таке коштує багато.

Це, одначе, не говорить, що вона, як той герой Маяковського, «милеет людскою лаской» до всіх навколо себе. Захищати лише тих, хто цього потребує. Не розкидати «сопли и вопли» щодо всіляких забаганок. Поставили, бачте, людину на соте з чимось місце у списку, мільйон гризот з цього приводу. Чи ж тут потрібні сентименти?

Взагалі багато проблем народжено завдяки традиційним засадам нашого патріархального суспільства. Чи ж місце ґендерним новаціям, коли ми бачимо тривіальне хворобливе несприйняття екстраординарної жіночої особистості. Куди підкоритись, якщо прислухатись немає бажання. Завищена чоловіча самооцінка не одного відкинула з табору БЮТу.

Що головне відрізняє її від інших політиків, можновладців? Вона не менше, а, можливо, таки більше за інших хоче влади. Але для чого? Отут і починається відмінність. Хтось хоче влади задля збільшення своїх статків. Кому бажається потішитись почуттям зверхності над іншими. Але порівняно рідко зустрічаються люди, які йдуть до влади заради втіхи. Заради почуття вдячності від людей, поваги сильних світу цього. Мабуть, до таких людей належить і Тимошенко. За кожною дією, за кожним словом у неї почувається рефрен: «Я прийшла, щоб принести вам добро».

Головне — важливо, щоб вона змогла бачити і, насамперед, усвідомлювати свої помилки. А тоді і виправляти їх. Іноді пригнічує зайва наполегливість, навіть настирність, а коли і поспіх у досягненні, здавалось би, благородних цілей. Не збільшувати кількість ворогів, а намагатись нейтралізувати накопичення негативних настроїв у людини поряд з тобою. Матвієнко, той же Хмара були варті більшої уваги і терпіння. Бачте, як їх тепер заціпило. Вони стали чи не найбільшими антагоністами. Позитивна пасіонарність дуже легко перетворюється у свою протилежність.

І при цьому не варто забувати, що люди не заслуговують на неправду, якщо навіть вона робиться заради самих достойних накреслень. В це складно повірити, але врешті-решт чесність, благородство люди у своїй масі сприймають краще, ніж лестощі. Хоча і це потрібно.

До речі, була на початку п’ятидесятих років така собі Лідія Тимашук, лікар-рентгенолог Кремлівської лікарні. Саме вона була тією рушійною силою, приводом для того останнього вияву нелюдської сталінської сваволі. Того, що називалось «справою єврейських лікарів». Була в силу своєї страшної, заздрісної нікчемності зброєю в руках мерзотників, хоча написала свій донос за велінням душі.

Два таких близьких українських прізвища. Та яка прірва між єством цих двох жінок. У однієї — феномен наполегливості, таланту, нестямної зосередженості на здоланні мети. У другої — апокаліптична ницість.