Прикол по-київськи

Полюбляю відомий афоризм Романа Карцева: «По Дерибасовской не бегают, по Дерибасовской гуляют постепенно». Але цей вислів характерний і для нас, киян. Що ми, що одесити – любимо непоспіхом споглядати життя. До революції навіть існувала глузлива сентенція: «київський обиватель». Нищівна, до речі. Розсудливість, статечність, щось від старосвітських поміщиків, здається, скріпилося з нашим єством.

Але де що береться? З початку дев’яностих таки стало щось мінятися. Весь бувший Союз, як ошелешений, слідкував за нашими діями 24 серпня. А потім за референдумом 1-го грудня. Ми, мабуть, і самі не чекали такого. Скільки надій!

Проте, життя йде за синусоїдою. Кравчук зі своїм розмагнічуючим «Маємо те, що маємо», своєю пристрастю між крапельками просочуватися через негоду. Він безпорадно споглядав на те, як шматують Україну. Саме за нього почався той великий «хапок». Здається, десь в глибині душі, після роздумів, він і сам був потішений своїм програшем. Кучма, фантастична посередність, деградував разом з часом. На відміну від Кравчука, він навіть прискорював темпи стагнації економіки і суспільства. Рівень моральності за час його останньої каденції впав до мінімальної позначки.

Але чим гарний капіталізм? Він розбуджує в людині пошук. Найкращі серед плебсу – а таких є напрочуд багато – прагнуть зламати правила гри. Вони починають розуміти, що головним в новому суспільстві є встановлення рівних правил гри. До цього - аж дуже далеко. Проте, можливість побачити світ, порівняти його з нашою дійсністю народжують щодобово людей, що прагнуть змінити своє життя і суспільство навколо.

Те, що відбувалося у передзим’ї 2004 року, чітко засвідчило: критична маса незадоволення переважила нашу українську неквапність і довготерпеливість. Врешті-решт, близькість до Європи далася взнаки. Ми вийшли на Майдан і здивували весь світ. Від нас цього ніхто не чекав. Причому, це був не азіатський бунт і не той російський, по Пушкіну. Найбільше вражало, що завжди залишалася стежка з Інститутської до Городецького вільна від людей, аби можна було спокійно пройти через вируючий Майдан. Все було, як у людей. Нам - з’ясувалось - було не слабо зробити все по-європейськи. Захотіли чехи звалити голову Нацради з телебачення, вийшло 150 тисяч чоловік, простояли декілька днів. І все відбулося, як вони того хотіли.

У нас було навіть більш на європейський кшталт, аніж зараз у самій Європі. Дивіться на бунти у Франції - сотнями палять машини, кидають каміння в поліцію. У нас же охоронцям Банкової давали квіти. Ми вразили самих себе, і головне, що ми перемогли. Не Ющенко, а ми.

І на всьому цьому тлі дивовижною оазою залишився Київ, чиновний Київ. Навіть не весь чиновний люд, а саме лише імперія Омельченка. Вони, як ті Бурбони, не зробили ніяких висновків з помаранчевої революції.

Вперше ця ідея – обманути час – вийшла у команди Сан Санича бездоганно. Під час виборів 2002 року йому вдалося блискуче розвести Ющенка, «Нашу Україну» і, головне, нас, киян. Спокійно здавши позиції на виборах до Верховної Ради нашоукраїнцям і БЮТу, вони реваншувались на виборах до місцевих рад у Києві. В захваті від успіху на виборах у парламент жителі столиці дали розвести себе омельченківським «пацанам». Розставлена ним камарилья навіть не поворухнулась після помаранчевої революції.

Думалося, що так буде і далі. Наш мер до того увірував у свою непотопність, що не зробив елементарних захисних ходів. Він був настільки упевнений в любові киян, що навіть вирішив не зраджувати їх жодним чином. Відмовився від балотування по списку «Нашої України» до Верховної Ради. Бажання підстелити солому, аби не впасти боляче, у нього не було ніякого.

Його бонзи і почт почували себе у помаранчевому прихистку досить комфортно. Він і на ці вибори порозкладав їх по всіх виборчих кошиках. Хто пішов від Регіонів, як Муховіков. А таки давно йому була туди дорога! Цей головний роздавальник київської землі був чи не найбільш одіозним. Борисов, перший зам, пішов до енесенушників. Печерський голова подався до Литвина. І так всі. Він же сам не пішов навіть у Київраду, настільки був упевнений у своєму третьому мерському терміні. Залишилось дочекатись переможних реляцій з виборчого фронту.

А під сподом, серед київського люду, було далеко не так безхмарно. Захаращений бабушкінськими свічками центр Києва. Дозвіл будувати де завгодно і кому завгодно. Опохаблений одороблом на Грушевського краєвид Києва з Дніпра уособлював цілковиту містечкову ницість нашого мера. Безсистемна розбудова метро. Жахливий стан міського транспорту і доріг, забиті машинами вулиці міста. Безпорадність жеків. І одночасно оскаженілий ріст цін на житло з подачі будівельних тузів, в першу чергу - найближчого до мера пана Поляченка.

І на завершення історія з аферюгами з «Еліт-центру». Цей спрут при повній безкарності з боку міської влади зміг збудувати шалену піраміду з обдурення людей. Хоча й сама довірливість клієнтів межує з повною безглуздістю. Адже, врешті-решт, ошукати себе дає люд, який не дуже проти, аби його ошукали. І це після того, як ледь вщух грандіозний скандал з роздачею землі у Пущі. Київ було перетворено на величезну вотчину мера і його команди.

Навіть те, як шукався вихід з «еліт-центрівської» афери, говорить про повну атрофію міської влади. Намагання вийти з ситуації за рахунок всіх інших киян не викликав у виборців жодного захвату. Але навіть знаходячись у повному безвиході, мерія не відчувала жодної загрози. Млява виборча кампанія. Омельченко вважав, що Київ, як і раніше, лежить у його ніг, і вдячні аборигени не заслуговують на жодні улещування. Про те, що електорат треба любити, міські начільники забули.

Ну і, зрозуміло, головне було заручитися підтримкою влади. Колосальну ведмежу послугу склали нашому меру головні політичні сили країни. Можна було прийти у захват від суцільної підтримки Сан Санича «Нашою Україною», тими ж регіоналами, нетаківцями, його головного опонента на минулих виборах Суркіса, хлопцями від Литвина. Всеядність просто вражала. Один тільки БЮТ залишився осторонь, у повному нейтралітеті. Ну і, зрозуміло, ПОРА-ПРП.

Зверніть увагу при цьому, що всі три головних претенденти на крісло мера вийшли з лав «Нашої України». Кличку і Омельченку було запропоновано іти у перших рядах цієї політичної сили до парламенту. Та й Черновецький не пас задніх у їхньому списку. Кличко обрав інший шлях. Але Черновецький і слова не сказав про вихід з нашоукраїнського списку.

НСНУ, тим не менше, зупинилося на підтримці діючого мера. Аналітичним службам блоку можемо поставити величезну «двійку» за їхню роботу. Вони не тільки не побачили жодних загроз своєму рейтингу, а навіть не зробили хоч якоїсь спроби поліпшити ситуацію. Жалюгідних 8,85% на виборах до Київради! Це в півтора рази менше, ніж по всій Україні. І де – в самому серці помаранчевого табору, там, де за Ющенка проголосувало 75% виборців. І далеко не останньою причиною стала підтримка програмної кандидатури Омельченка. А також дивовижний альянс з головними своїми супротивниками.

Хоча не такий він уже дивний. Люди ще більше відсахнуться від керманичів «Нашої України» після тих ігор, що ведуться зараз навколо створення коаліції. Поводирі головної у минулому помаранчевої сили тягнуть свою команду, як кроля до удава, до блокування з регіоналами. А ті через короткий час проковтнуть всіх тих безпорадних панів з енесенушного керівництва і не подавляться. Це до того, яка буде доля у великої коаліції.

А що відбулося все-таки у Києві? В останні дні було зроблено якісь судомні спроби виправити ситуацію. По всіх поштових скриньках було розкидано невідомо ким скомпільовану «правду про Кличка». Бруд ще той. І думається, що якісь 5-7% у Кличка така «правда» забрала. Проте, навіть напрямок головного удару було вибрано абсолютно безглуздо.

Як у тій російській приказці: «Он оглянуться не успел, как на него медведь насел». Більшості киян Омельченко був уже у печінках. Та й кандидатура симпатичного, але боксера, теж не дуже імпонувала. Ну, не за вірного ж Санчо Пансу голосувати – Володю Марченка. Саме тому кожен третій киянин проголосував за Черновецького.

А що? Прикольно. До того ж він нас любить, ну хоча б про це каже. Кожного разу закликає зателефонувати батькам. Чемна людина. В Бога вірить. Якийсь дивний той Бог, але ж зразу видно – набожна людина. Каже, що забере у чиновників все і пропустить їх всіх через детектор брехні. Клас! Такого ще не було. До того ж не такий знавіснілий, як Наталія Вітренко. Багато років підгодовує бідних на Лівому березі. Колись, щоб виграти у Поляченка вибори на Дарниці, набрав команду мало не в тисячу чоловік і таки виграв.

А Омельченко перебував у стані якоїсь позамежної ейфорії. Він, як та нерозважлива дружина, самим останнім узнав про зраду. Кинули його кияни за першим розрядом. Електорат дав таки доброго щиголя своєму обранцю. Сан Санич трохи сплутав. Не виборці мають його любити, а він їх. І ніхто вчасно йому не підказав про це. Видно, не зрозуміли. Маяковського якось спитали: «Володимир Володимирович! Ми тут з товаришем Вас читали і нічого не зрозуміли». Дідом – хохол, а другим – січовик, відповів їм на це: «Треба мати розумних товаришів». От і наш, тепер уже колишній, мер не мав, вочевидь, розумних товаришів.

Ось так ми, кияни, круто прикололись. НСНУ - з бабою Параскою, а ми – з Черновецьким. Що то тепер буде? Ну, є елементарний вихід. Якось всі забули, що пан Черновецький обіцяв перед виборами, що він йде з командою, і це головна сила його успіху. При цьому присягався, що в разі невиграшу його команди він у мери не піде. Так от, до відому усіляких борзописців. Його сила не виграла, а була лише другою з 12,93% після БЮТу, у якого суттєво більше – 24,64%. То, може, «не гонялся бы ты, поп, за дешевизной»? Хоча, я думаю, що пан Леонід вже й забув про свою обіцянку.

Бачте, пам'ять у нього вибіркова. Те, що журналісти над ним знущались, пам’ятає. Так от, тепер у сухому осаду після цього приколу ми будемо мати нестандартного мера. Прикольного. Подивимось, що з цього вийде. В крайньому разі, натиснемо на депутатів Київради, аби вчили його жити. Треба тепер і нам відповідати за ці самі приколи. Бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте.

P.S. Не забудьте, що влада не спить. Вона думає. Може таки яку капость придумати. Он у Верховній Раді вже, здається, щось придумали. Люди! Будьте пильні!