„Історія хвороби” обвинуваченого Колесникова. Ч.2

Лихо з розуму

Чотири місяці усамітнення Бориса Колесникова в тиші Київського слідчого ізолятора №13 аж ніяк не позначилися на його інтелектуальному рівні. Навіть – навпаки. Принаймні, колись Борис Вікторович нерідко характеризувався – і заслужено - як найрозумніший менеджер Ріната Ахметова. Але безкарність і повна відсутність критичного погляду на власну поведінку зле прислужилися голові Донецької обласної ради - ось вже три роки поспіль Колесников демонструє повадки людини, нездатної прораховувати свої вчинки бодай на два кроки вперед.

Вперше репутацію Бориса Колесникова як розумної людини похитнули організовані ним масові заворушення в Донецьку, що мали на меті зірвати запланований в обласному центрі на 31 жовтня 2003 з'їзд „Нашої України”. З такої нагоди Колесников наказав заварити(!) ворота Донецького аеропорту, залишивши для Ющенка, делегатів і гостей з’їзду лише один вихід з льотного поля, вздовж якого були вишикувані п'яні молодики з надрізаними пакунками майонезу.

Ось до якого стану напоїли дітей дорослі дяді з Донецької обласної ради 31 жовтня 2003 року. На передньому плані – коробки з цукерками „Київ-конті”, які безплатно роздавалися „під закусь”.

Організатори донецького шабашу пояснюють Ющенкові, хто в домі хазяїн.

Потім була розгнуздана кампанія по дискредитації тодішньої опозиції (себто – нинішньої влади) в контрольованих Колесниковим ЗМІ, виступ на сумно відомому з'їзді сепаратистів у Сєвєродонецьку з закликом розчленувати Україну й проголосити східні області окремою державою, влаштування в Донецьку „теплого” прийому Юлії Тимошенко тощо. Після інавгурації нового Президента Борис Вікторович жодних висновків для себе не зробив, а на всі застереження з київських пагорбів верещав у слухавку телефону: „Ви, блядь, знаєтє, кто я для Порошенка? Я щас позвоню Пороху і он вам рти позатикаєт”. Сподіваємося, Юрій Павленко не стане заперечувати, що в нього була саме така розмова з Колесниковим взимку 2005 року...

До речі, про Порошенка. Недавно на сайті „Обком” з'явилася цікава (втім, як завжди) стаття Олексія Миронова під назвою «Киев - КОНТИ» = «КОНТИ минус Киев» http://obkom.net.ua/articles/2006-03/16.1814.shtml. Оповідалося в ній про дивовижну пертурбацію, яка віднедавна трапилося з назвою відомої кондитерської фірми, що належить Колесникову. Майже дев'ять років підприємство йменувалося „Київ-Конті”, але ось вже кілька місяців на обгортках цукерок красується лише одне слово. Просто „Конті”. З цього приводу Олексій пише: „Вообще говоря, история возникновения этого фирменного прозвища еще ждет своего незаангажированного исследователя. Почему вдруг кондитерская фирма, производственные мощности которой разбросаны по бескрайним просторам Донбасса и России, стала изначально называться «Киев-Конти»? Но это дело для будущих поколений историков и экономических краеведов”.

Ну навіщо ж залишати прийдешнім поколінням таку пекучу загадку? Не претендуючи на звання історика й економічного краєзнавця, автор цих рядків готовий внести ясність у це питання. Виробниче об'єднання „Київ-Конті” була засноване в Донецьку (формально – у 1997році, фактично – трохи раніше) таким собі Сергієм Романом, якому вдалося приватизувати збанкрутілу Костянтинівську харчосмакову фабрику (виробництво халви, квасу й т.п.). Місто Костянтинівка Донецької області по-російському звучить як „Константіновка” й Роман вирішив включити буквосполучення „Конті” в назву нового підприємства. Другим прибутковим проектом новоствореної фірми стало виробництво цукерок „Вечірній Київ”, яке „контівці” запровадили на орендованих потужностях кондитерської фабрики ім. Карла Маркса в Києві. Саме тому підприємство й отримало назву „Київ-Конті”. Навесні 1997 року Сергій Роман був вбитий, а генеральним директором і одноосібним хазяїном „Київ-Конті” став Борис Колесников. Що ж стосується фабрики ім. Карла Маркса, то „за згодою сторін” вона пізніше відійшла одному із засновників Партії Регіонів Петру Порошенку.

Але повернімося до наших баранів, точніше – до історії про те, як тяжкохворий обвинувачений Борис Колесников у березні 2006 року спробував отримати закордонний паспорт. Оскільки на чолі Генеральної прокуратури стоїть ставленик угрупування „Люкс” Олександр Медведько, Колесникову треба було лише натякнути Олександру Івановичу на проблеми з закордонними вояжами й питання було б вирішено без шуму й галасу – Медведько розпорядився б зняти інформацію про запобіжний захід щодо Колесникова з Інформаційного центру МВС і Борис Вікторович знову став би „виїзним”. Але в Донецькій облраді легких шляхів давно вже не шукають, натомість спочатку роблять якусь дурню, потім розповсюджують заяву про „політичні репресії” з боку „помаранчевих мавп”, і лише тоді думають. Так трапилося й цього разу.

Після того, як погрози Колесникова відправити на тюремні нари начальника відділу громадянства, міграції та реєстрації фізичних осіб Володимира Маліка та начальника УМВС у Донецькій області Михайла Клюєва за відмову у видачі закордонного паспорта стала надбанням громадськості, прес-служба облради 20 березня з шумом і криком розіслала спростування, яке ми ще раз з задоволенням цитуємо:

„Что касается так называемых „угроз” Колесникова в адрес Владимира Малика – это очередная заведомая милицейская ложь, направленная на дискредитацию Колесникова. Очевидно то, что развал дела Бориса Колесникова не дает покоя донецкой милиции, которая запятнала себя применением пыток на допросах, слежкой за журналистами, а также фабрикацией обвинения. Действительно, в конце лета Борис Колесников отдал свой заграничный паспорт для обмена на новый, так как в старом были заполнены все страницы. Начальник по делам гражданства, миграции и регистрации физических лиц Владимир Малик, который, к сожалению, не был осведомлен реальным положением дел, а также не знал, что Колесников свободен в передвижении, отказал ему. Борис Колесников попросил Малика предоставить отказ в письменной форме”.

Лише наступного дня до прес-секретаря Колесникова Олени Бондаренко нарешті дійшло, що наприкінці літа 2005 року ніякого закордонного паспорту здавати на обмін Колесников не міг. Оскільки, якщо вірити слідчим ГПУ, обвинувачений хворів. Причому хворів Борис Вікторович настільки тяжко й настільки довго (між іншим – до цього дня), що провадження по кримінальній справі було призупинено. Що ж стосується прохання Колесникова надати йому відмову у письмовій формі, то все було навпаки – наслухавшись телефонних погроз з боку голови обласної ради, Малік направив до Колесникова свого інспектора, який мав показати Борису Вікторовичу відповідь з Інформаційного центру, згідно якої Колесников перебував на підписці про невиїзд і був обмежений в отриманні закордонного паспорта. А також пояснити, що в Колесникова вже є кілька закордонних паспортів і тому видати йому ще один ніяк не можливо – спочатку треба повернути хоча б один старий чи подати заяву про його втрату. Але інспектора міліції далі приймальні голови облради не пустили.

Щоби якось виправити очевидний ляпсус, 21 березня прес-секретар Бориса Колесникова розіслала по ЗМІ „уточнення” такого змісту:

„В третьем абзаце пресс-релиза сказано: „Действительно, Борис Колесников отдал свой заграничный паспорт для обмена на новый, так как в старом были заполнены все страницы”. Более точная и корректная формулировка следующая: „Действительно, Борис Колесников обратился в ОВИР и попросил выдать ему новый паспорт, так как в старом закончились страницы”.

І ми про те ж саме – не здавав Колесников паспорт на обмін. А тому ні за яких обставин, не повернувши свій старий закордонний паспорт або не подавши в органи міліції заяву про його втрату, громадянин Колесников не міг претендувати на отримання нового – якщо навіть він вільний у пересуванні, як пташка Божа. Якщо таких очевидних речей не усвідомлює „наймудріший” серед донецьких, то можна уявити розумовий рівень інших соратників Ахметова.

Бригадир „журналістів”

Тюремна камера – чи не найкращий пропагандист правових знань. Тому за час вимушеної ізоляції від суспільства мешканці СІЗО, як правило, набувають певної юридичної освіти. Як в суто теоретичному плані – благо, передавати усілякі кодекси в камеру не забороняється, так і в частині правозастосовчої практики – завдяки розповідям співкамерників про випадки з життя непідкупних служителів української Феміди.

Втім, бувають і винятки. Вимушене знайомство з „дідом Лук'яном” та чотиримісячна „відпустка” на тюремних нарах так і не надихнули Бориса Вікторовича на подвиг самовдосконалення й не прищепили йому любові до читання юридичної літератури. Можлива причина полягає в тому, що підручники з права в Україні видаються, здебільшого, українською мовою. А цією мовою Борис Вікторович, як відомо, не володіє. І зовсім не тому, що не любить своєї держави – борони Боже. Любить. Хоча й у трохи спотворених формах. Річ у тім, що голова Донецької обласної ради, попри природжені розумові здібності, є феноменально безграмотною людиною, яка досі не спромоглася осягнути науки бодай за курс середньої школи. Якщо Борис Вікторович спробує це заперечити – пропонуємо йому написати диктант з української мови за програмою 6-го класу... Отож бо й воно...

Одначе, Борис Вікторович своєї безграмотності, зокрема юридичної, не соромиться й тепер, по виході з в'язниці, регулярно таврує донецьку міліцію,„которая запятнала себя ... слежкой за журналистами”. При цьому під „журналістами” Колесников має на увазі керівника прес-служби Донецької обласної ради Олену Бондаренко, яка минулого року потрапила в поле зору правоохоронців через явне зловживання своїм службовим становищем.

На жаль, в облраді не знайшлося розумної людини, яка б підказала Борису Вікторовичу, що йменувати „журналістом” посадову особу органу місцевого самоврядування – то виставляти себе на сміховисько. Оскільки, відповідно до статті 1 Закону України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, „журналіст – творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов'язки в засобі масової інформації (в штаті або на позаштатних засадах) – відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в державному класифікаторі професій України”. Аналогічні визначення містяться й у інших законодавчих актах, які майбутній законодавець Колесников все ніяк не збереться прочитати – у статті 25 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та статті 21 Закону України „Про інформаційні агентства”. Отже, прес-секретар Колесникова Олена Бондаренко має до журналістики таке ж відношення, як нафталін – до виробництва тістечок.

Зрозуміло, що „журналістська діяльність” пані Бондаренко ніякої цікавості для правоохоронних органів ніколи не становила хоча б через відсутність такої. Інша річ – розсилка по ЗМІ з сервера обласної ради інформації щодо руху коштів по банківських рахунках Володимира й Бориса Пенчуків. Можливо, пані Олена дійсно щиро прагнула допомогти своєму патронові й в такий спосіб намагалася переконати пресу, що Колесников ніколи ніяких акцій торговельного комплексу „Білий лебідь” у Пенчуків не вимагав, а чесно купив. Але при цьому їй навіть не спало на думку, що, по-перше, посадовцям обласної ради подібні речі варто робити виключно в позаробочий час і виключно за допомогою домашнього комп'ютера, аби уникнути обвинувачення в зловживанні службовим становищем (стаття 364 частина 1 Кримінального кодексу України, санкція статті – виправні роботи на строк до двох років, арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років).

По-друге, своєю участю в піар-кампанії по відбілюванню Колесникова Бондаренко поставила у вкрай незручне становище голову Ворошиловського районного суду м.Донецька (більше відомого в народі як „Вор-суд”) пана Івашуру, за допомогою якого керівникові служби безпеки фірми „Люкс” Володимиру Малишеву вдалося отримати в установах банків інформацію щодо заощаджень Пенчуків. Це трапилося влітку 2005 року, коли „Вор-суд” без відома Пенчуків виніс рішення, яким зобов’язав банки надати представникам Колесникова всю інформацію про кошти колишніх власників „Білого лебедя”. Подібне рішення є безпрецедентним в історії українського кривосуддя, і чи навряд знайдеться людина, яка повірить, що суддя міг винести його безплатно.

Одначе здоровий глузд виявися переможеним і пані Бондаренко, скориставшися своїми службовими можливостями, розповсюдила те, що розповсюдженню без дозволу Пенчуків, взагалі-то, не підлягало. Адвокати Колесникова, заздалегідь попереджені про цю акцію, негайно провели в Києві прес-конференцію, запевняючи громадськість у невинуватості свого підзахисного. Громадськість, як завжди, нічого не зрозуміла. Зате вчинився чималий гармидер у Генеральній прокуратурі, а Бондаренко привернула увагу правоохоронців до своєї персони. Якщо Борис Вікторович бажає подробиць – будь ласка.

Подробиці – в студію

За кілька днів, 6 квітня, виповнюється рік з того дня, як Колесников був затриманий за підозрою у вимаганні в батька й сина Пенчуків акцій торговельного центру „Білий лебідь”. Скажімо зразу: це затримання було не тільки абсолютно безглуздим, але й абсолютно незаконним, про що автор цих рядків писав ще торік „по гарячих слідах” http://www.ord.com.ua/article_15024.html. Причому, писав не як сторонній спостерігач, а як учасник багатьох подій, пов'язаних з розслідуванням кримінальної справи щодо Бориса Колесникова.

Більше того, на наш погляд, ніякої судової перспективи епізод по вимаганню Колесниковим акцій у Пенчуків не має. Якщо обвинуваченню навіть і вдасться переконати суд, що по колишньому директорові „Білого лебедя” чи його синові хтось десь колись стріляв, довести, що замах робився за вказівкою Колесникова, практично нереально. Інша річ – нові, значно більш доказові, епізоди, які вималювалися в ході слідства. Це обставини заволодіння керманичами „Люксу” акціями Донецького ЦУМу (оскільки колишні власники акцій не поспішали з ними розставатися, універмаг у взимку 2002 року був просто підпалений), історія з виготовленням „лівої” печатки фонду „Золотий Скіф” (для цього Колесников, який до „Золотого Скіфа” не мав ніякого відношення, наказав виготовити й власноручно підписав фальшивий протокол зборів правління цього фонду), епопея з переходом у власність Колесникова приміщення ювелірної крамниці „Рубін” у Донецьку та ще кілька подібних сюжетів, які мали вельми й вельми ґрунтовну доказову базу.

Але інтереси керівництва МВС, яке була ініціатором порушення кримінальної справи, і керівництва Генеральної прокуратури з числа „любих друзів” (точніше – заступника Генпрокурора Шокіна), в провадження якої справа перебувала, лежали дещо в різних площинах. Отримавши грошовитого обвинуваченого, слідчий Такташов вже через два тижні після арешту Колесникова став розвалювати справу, внаслідок чого життєздатні епізоди були виділені в окреме провадження, а потім взагалі зникли. Залишився лише епізод по „Білому лебедю”, який Шокін і Такташов сумлінно доводили до виправдовувального вироку.

До речі, нині Колесников абсолютно даремно звинувачує якусь анонімну „владу” в тому, що слідчий Такташов був згодом з ганьбою вигнаний з органів прокуратури. Першим питання про його негайне відсторонення від слідства поставив перед керівництвом Генеральної прокуратури автор цих рядків ще наприкінці минулої весни. Наші аргументи були настільки вагомими, що тодішній Генпрокурор Святослав Пискун наступного дня, 28 травня 2005 року, наказав передати справу іншому слідчому. Одначе Шокін відмовився виконувати розпорядження Піскуна, пославшися на особливу точку зору з цього приводу Петра Порошенка. А ще за два дні слідство в справі було терміново завершено.

Але „група підтримки” Колесникова вирішила підстрахуватися й за допомогою Олени Бондаренко розіслала по ЗМІ інформацію щодо руху коштів на рахунках Пенчуків у період зміни власників „Білого лебедя”. Через це план по виправдовуванню Колесникова було зірвано, слідство довелося відновлювати, а розлючений Шокін наказав порушити кримінальну справу проти адвоката Колесникова Андрія Федура, який під час чергової прес-конфереції послався на оприлюднені в ЗМІ документи. У Головному слідчому управлінні Генпрокуратури поцікавилися точкою зору автора цих рядків на перспективу такої справи, відповідь була короткою:

- Коли собаці нема чого робити, він яйця лиже. Порушуйте. Але справу доведеться дуже швидко закривати. Федура прокуратура переслідує з серпня 2002 року. І який результат? – Суцільна ганьба.

- Так він же ж розповсюдив без згоди Пенчуків інформацію про їхні заощадження, - став сперечатися керівник підрозділу ГПУ. – Це ж злочин, це ж втручання в приватне життя.

- Нічого він не розповсюджував, він лише виконував свою роботу, захищаючи інтереси довірителя всіма доступними способами. Розповсюджували інші люди – керівник охорони „Люксу” Малишев та суддя Івашура. А якщо Вам так хочеться допекти „розповсюджувачів”, то краще перевірте, з якого сервера пішла розсилка. А пішла вона з комп'ютера такої собі пані Бондаренко. Щоправда, Бондаренко –лише виконавець. Але формально пані Олена – службова особа органу місцевого самоврядування й несе за використання посадового становища на користь третіх осіб таку ж відповідальність, як і державний службовець відповідного рангу. Краще перевірте контакти між Бондаренко й „Люксом”. Тільки ні в якому випадку не доручайте цю роботу ГУБОЗу. Направте слідче доручення в якийсь інший підрозділ МВС. Бо ГУБОЗ переадресує ваше доручення за територіальністю донецькому підрозділу. А в Донецьку Управління по боротьбі з організованою злочинністю очолює пан Прокопенко, який разом зі своїми заступниками Єрохіним і Чорним моментально продасть всю інформацію в „Люкс”. І ви будете мати ще один скандал. Тільки на цей раз – навколо Бондаренко.

Не послухалися підлеглі Шокіна журналістських порад – доручення Генпрокуратури по Бондаренко було направлено для виконання в Донецький УБОЗ, УБОЗівці його „пропили” й тепер Колесников волає про „стеження за журналістами”. До речі, Пропопенко таки довелося піти з посади. Але Єрохін і Чорний після скандалу пішли на підвищення й зараз „борються” з організованою злочинністю в складі київського главку...

І ще один нюанс, що характеризує розумовий рівень голови Донецької облради. Під час свого спілкування з читачами „Української правди” Колесников висловився з приводу психічного стану свого викривача Бориса Пенчука http://www.pravda.com.ua/conf/kolesnikov_2006.htm :

„По поводу того, правда ли, что он псих - об этом лучше спросить у психиатра. Хотя все признаки на лицо. И руководитель следственной группы заявлял специальную экспертизу, которую, к сожалению, Шокин не дал провести”.

Якби Борис Вікторович опанував українську мову бодай в обсягах середньої школи та витратив час „відсидки” на ознайомлення з Кримінально-процесуальним кодексом України, то він би знав, що слідчий може призначати психіатричну експертизу лише обвинуваченого (а ніяк не потерпілого Пенчука) й лише з метою звільнення від кримінальної відповідальності через душевну хворобу. Ми, звісно, не сумніваємося, що колишній керівник слідчої групи ГПУ Яков Такташов за невеличку суму міг винести будь-яку постанову. Але навіщо ж натякати на це привселюдно?

Похвала Луценку

Якби Борис Колесников був би трохи розумнішим, то йому треба було б не паплюжити Міністра внутрішніх справ, а на нього молитися. Бо якби б на чолі МВС стояв не Юрій Луценко, а бодай грамотний дільничний міліціонер, Колесников сидів би мовчки й дякував би пану Ющенку за раптово запроваджену недоторканність депутатів місцевих рад. Для того, щоби в цьому переконатися, Борису Вікторовичу достатньо лише поцікавитися в Такташова, куди той дів матеріали з кримінальної справи по тих епізодах, які, на відміну від історії з Пенчуками, мають 100% доказову базу.

Частково ці матеріали були знищені. Але далеко не всі. Основний масив документів слідчий Такташов приєднав до зовсім іншої кримінальної справи №81-251, яка була порушена ще в 2003 році проти зовсім іншої людини. Вийшло 17 томів макулатури, які були відправлені в прокуратуру Донецької області. У обласній прокуратурі цей мотлох навіть вивчати не стали, а спустили на прокуратуру м.Донецька. Прокурор м.Донецька Альмезов також не став витрачати час на читання протоколів очних ставок з Віктором Януковичем і допитів Володимира Рибака й направив справу для розслідування в Управління МВС у м.Донецьку. Вже багато місяців ці 17 томів покриваються пилом у кабінеті слідчого Хорошуна, який не знає, що з ними робити.

А стояв би на чолі МВС професіонал, Колесникову вже були б „лапті” – міліція негайно скористалася б зі зміни підслідності тих епізодів, по яких обвинувачення пред'явлено не було, й забрала б справу №81-251 для провадження в Головне слідче управління МВС. Після цього справа були б розділена: те, що не має відношення до Колесникова – відправлено назад до Донецька. Все інше – дорозслідуване в найстисліші строки. Але ж то якби...

Тому на випадок, якщо Борис Вікторович буде продовжувати смішити людей розповідями про свою виняткову законослухняність й погрожуватиме міліціонерам тюремними нарами, ми залюбки опублікуємо ті документи, які так ретельно ховав слідчий Такташов – у нас всі ходи записані. І майже всі матеріали кримінальної справи є в копіях. Один тільки допит народного депутата Рибака дорогого вартий. Бо рукописи – це не Донецький ЦУМ. Вони, як відомо, не горять.