То ли ещё будет!

Після цього почнеться новий - ще не апробований - варіант структурування парламенту на більшість та опозицію. Було щось схоже до цього під час останніх двох скликань. Але воно було явищем, жодним чином не формалізованим. В 2002 році переможця пропорціональної частини виборів - блок «Наша Україна» - залишили без жодних надій на більшість. Зроблено це було гранично брутально в притаманному Леоніду Даниловичу стилі. Обжухали нашоукраїнців по першому розряду.

Зараз все має виглядати інакше. Начебто, все відбудеться згідно правил, записаних в останній редакції Конституції. В політичному побуті це називають політреформою. Скажу відверто, виписано ці зміни до Основного Закону вкрай недолуго. Винниченко якось казав, що українську історію не можна читати без брому. Для того, щоб освоїти останні новації нашого головного законоположення, того брому треба вживати гранчаками.

Взагалі, юридична мораль українських законодавців знаходиться суттєво нижче плінтуса. Останній яскравий приклад. Згадайте промову «батька всіх народів» Сталіна над могилою свого попередника – «Уходя от нас, товарищ Ленин завещал нам…» Так от, відходячи у вирій, парламент, що іде, вирішив встругнути новий Регламент своєї роботи. Документ величезної ваги. Своєрідні правила гри команд у законодавчому залі.

Для чого вони заходилися його міняти? А дуже просто. Прийде нова каденція. Їм треба вибирати уряд за абсолютно новими правилами. От і вирішили вони їх розробити і прийняти, аби з приходом нового складу Верховної Ради вже було відомо, яким робом цей уряд сформувати. А що сказано про це в Конституції? Там, чорним по білому, у п.21 статті 92 написано: «Виключно законами України визначаються: …організація і порядок діяльності Верховної Ради України…» Що це значить? А те, що Регламент парламенту має прийматися у вигляді Закону.

Ну, здавалося, що тут такого особливого? Справа ось в чому. Якщо це – закон, то після його прийняття він має бути надісланий до Президента. Той його зі своїми службами почитає і може повернути назад, до сесійного залу. «Не подобається він мені. Це - погано. А те - взагалі «не у той степ». Переробіть-но його, хлопці-депутати». Може навіть вказати законодавцям, як його переробити. Це називається «накласти вето на закон». Тут є своя заковика. Коли закон розглядають, аби його прийняти, за нього має проголосувати 226 чоловік. А от, щоб подолати вето – бери вище. Треба вже 300 чоловік. Тут, як у Гоголя – «рідко яка птиця долетить до середини Дніпра». Долають вето досить рідко. Все-таки зайвих 74 голоси треба.

Ось депутати і вирішили – не дамо Президенту торкатися нашого статуту життя – Регламенту – руками. Будемо приймати його не як закон, а як постанову. А на неї Президент нічого накласти не може. Це поза його компетенцією. Чекайте, але ж ми вже говорили, що це має бути закон. Так промовляє Конституція. Ну, нехай промовляє. Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна. Так і зробили. Прийняли Регламент як постанову, і були такі. Не гарно, скажете? Зате мета досягнута. Президента залишили у цій грі без жодної взятки на тотусі. Отакі вони шулери, наші депутати. І хто цим керував у залі? Сам Адам Мартинюк. Один з головних борців за справедливість, здається, чи не другий секретар Компартії України.

Як бачите, правила гри щодо створення коаліції вони собі виробили. Кажуть на це: «Стук, грюк, аби з рук. Косо, криво, аби живо». Тепер розберемо, що буде робитися далі.

Десь днів через 12-13, а може, й раніше, пан Давидович має оголосити результати виборів, офіційно та однозначно. Не пізніше, чим на тридцятий день після цього дійства парламент збирається на свою першу сесію. За цим депутати хутко беруться формувати оту коаліцію, або, як вперто говорила одна з лідерів перегонів – «каоліцію». Шибко вони у нас грамотні, обранці народні, а лідери - поготів. Дається їм на це рівно місяць. Як її робити, за якими правилами, якраз, зокрема, і написано у свіжоспеченому Регламенті. Читати його без сліз неможливо. Ляп на ляпові. Говорять же: скоро роблять – сліпих родять. Але то – депутати, їм все можна.

Добре, якось стулили докупи ту коаліцію. А якщо не домовилися, тоді що? Отут їм, депутатам, і будуть кранти. Президент бере та розганяє їх за непотрібністю, бо з роботою у місячний термін не справилися. Хоча, розігнати у цей же термін він їх може ще з однієї причини. А саме - якщо протягом однієї сесії, хоч першої, хоч якої іншої, не починаються пленарні засідання.

Починається засідання, а в залі менше половини складу + один чоловік, тобто, менше 226-ти. Є у нього ще одна можливість розігнати парламент, але про це дещо пізніше. А після цього аутодафе над радою починається казка про білого бичка. Оголошуються знову вибори. 45 партій і блоків. Агітація, від якої можна очманіти. А вже скільки грошей вгатять! Зате - демократія. Хоча, це більше нагадує палату для легкохворих у психлікарні. Особливо у виконанні панів Вітренко і Шуфрича.

Хай обійшлося без цього. Створили коаліцію. Тепер їм дається шістдесят днів на те, щоб сформувати персональний склад Кабінету Міністрів. Це після того, як попередній уряд складе свої повноваження перед новообраною Верховною Радою. А так над ними знову зависає дамоклів меч. Не сформуєте за цей термін уряд – Президент розганяє парламент. Оце і є той третій випадок. Одразу скажу, що в Конституції це звучить більш м’яко. Там формулювання виглядає так: «має право достроково припинити повноваження Верховної Ради». Тобто своя рука владика: хочу – страчую, хочу – милую.

Така невизначеність закону дещо дивує, але, як на мене, норма демократична. Взагалі, цікаво, що до Верховної Ради закон ставиться доволі суворо. Я не кажу про окремого депутата, а про всю Верховну Раду. До Президента ж Конституція куди більш поблажлива. Імпічмент (процедура усунення) виписаний настільки нечітко, що, здається, легше пройти через вушко голки, аніж скористатися цією нормою.

Закінчується ця процедура формування коаліції та уряду тим, що перша особа держави вносить до Верховної Ради подання про призначення прем’єр-міністра України, яке главі держави запропонувала коаліція депутатських фракцій. До того ж, їй дається на це часовий лаг у п'ятнадцять днів «від» і «до». Резонне запитання: а для чого Президенту потрібно стільки часу? Здавалося, подали йому кандидатуру - він наклав свою візу та й повернув подання назад, у Верховну Раду.

А тут справа ось у чому. В статті 3 Конституції написано: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність». Тобто, в нашому випадку це означає, що Президент повинен розібратись, що за людину йому запропонували. Чи не педофіл, чи не токсикоман. А може, в минулому він займався якимись кримінальними оборудками. І якщо є якась архісерйозна причина, він повертає подання у Верховну Раду з обґрунтуванням своєї відмови. Про це нічого не написано в Конституції. Чому цього не зробила Верховна Рада, не перевірила кандидатуру? А у неї немає права на пошукову діяльність. У Президента – є. Він нею і має право скористатися.

Таке бачення мною цієї новели в новій редакції Конституції. Хтось бачить її інакше. Вважає, що Президент повинен бути таким собі статистом, бовдуром у польському преферансі. Але як ми зрозуміли з тексту статті 3, перша особа держави, як і всі інші посадовці, несе відповідальність перед кожним окремим громадянином за свої дії.

Проте, тут ми говоримо про добросовісного Президента. Він розглянув пропозицію і не погодився з нею. Письмово це обґрунтував. А може і не обґрунтовувати. Взяв і повернув назад документи.

І що йому можете на це зробити? Подати в Конституційний Суд? Навіть цього не зможете зробити. Бо чомусь в Конституції у статті 150 говориться, що до повноважень Конституційного Суду належить, зокрема, лише розгляд актів Президента України. А не його дій. В тій же колізії, що я розповів, гарант, відмовивши подавати пропозицію щодо прем’єра до Верховної Ради, не видав ніякого акту, а лише виконав певну дію. Трохи замудрено.

Але у випадку з прийняттям Регламенту теж порушено Конституцію. Бо до компетенції Конституційного Суду входить розгляд як законів, так і інших правових актів Верховної Ради. Тому, коли запрацює Конституційний Суд, парламент може отримати на горіхи - і добряче - за ту сваволю, до якої він вдався під час прийняття Регламенту.

Таким чином, ми бачимо, що підводного каміння в цій проблемі досить багато. Візьмемо сьогоднішній день. Президент багато говорить і переймається створенням коаліції. Навіть от доручив пану Єханурову займатися питаннями створення правлячого блоку. Чи не занадто розширено розуміє наш керманич зміст статті 3, про яку я вже говорив? А може, виходить з такої тези: що не заборонено, то дозволено.

Обрання нового парламенту має призвести до певних змін і на вищому юридичному фронті. Я кажу в першу чергу про КС. Нарешті і буде розблоковано питання про приведення до присяги членів Суду від Президента і з’їзду суддів. Дещо складніше говорити про кандидатури суддів від Верховної Ради. Але і тут можливо чекати, що якийсь консенсус підходів буде знайдено. Маємо надію, що це не буде Конституційний Суд часів Кучми, який приймав дивовижні з точки зору здорового глузду рішення, зокрема, стосовно кількості термінів перебування Леоніда Даниловича при владі. Мова йде про чудеса арифметики, коли 1+1=1.

Яким буде новий КС за своєю настановчою ідеологією, сказати тяжко. Але хочеться вірити, що він візьме за основу щось середнє між двома латинськими сентенціями: «Pereat mundus, fiat justitia» («Хай загине світ, але відбудеться правосуддя») і «Dura lex, sed lex» («Закон суворий, але це закон»). Хай закон буде суворий, ось тільки бажано, щоб все-таки світ не загинув від наших законів.

Перемога очікуваної помаранчевої коаліції дасть можливість відкрити дорогу якимось правкам політреформи, але не таким, які б змінили її сутність. Бо, здається, тільки певна частина «Нашої України» і хтось з оточення Президента ще не асимілювались в цьому новому державотворчому просторі. Коли зможуть з’явитися перші рішення оновленого складу КС – достеменно сказати тяжко, але це буде десь лишень на початку осені.Тому поки що новостворений парламент буде діяти в рамках того правового поля, яке йому на сьогодні прийняли його попередники. А звідси всіляких проблем із створенням коаліції, призначенням уряду та інших високопосадових осіб буде дуже багато. Я вже не кажу про те, як буде працювати інституція імперативного мандату. Бо зараз права депутата всередині фракції зведені до мінімуму. Сперечайся поза залом, відстоюй свою позицію з трибуни і з місця. Тут свобода є. Але голосуй, як каже фракція. І ні кроку вбік. Тому, як кажуть росіяни, «то ли ещё будет!»