Дещо про національну гордість українців

Здавна відомо, яка то невдячна справа сперечатися щодо визначення термінів. Але візьмемо будь-який закон. Десь на початку, як правило, йдеться саме про терміни. Бо тільки в рамках якихось настанов можемо вести аналіз подій, понять, підходів etc. Аби хоч якось позначити предмет обговорення, вдамося до вживаного понятійного джерела. Наприклад, до «Великого тлумачного словника сучасної української мови». Не найдосконаліший шлях, але хай буде такий.

Ну ось, «націоналізм». І одразу дивовижна річ. Гама понятійного окреслення вражає. Суміш такого собі Тягнибока з Вітренко. Щось також від Толочка. Насамперед дається чисто «совкове» тлумачення, як пропагація зверхності національних інтересів над загальнолюдськими, розпалювання національної ворожнечі. Але разом з тим і «рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів». А потім ще й дещо середнє. Як «рух за збереження і розвиток національних традицій, культури, мови, літератури тощо». Ну і наостанок гранично просто – патріотизм.

Здається, якщо треба якось заплутати справу, то автори з цим завданням впоралися досконало. Спробуємо визначити це явище якимись більш простими речами і в наближенні до нашого часу. Бо таки треба відійти від бачення Вітренко. Вона однозначно позиціонує націоналістів мало як не «гієну вогняну». Але й не скочуватись до намагань обіймати під цією егідою лише борців за інтереси і чистоту своєї нації.

До мене колись, ще в бутність у Москві, звернувся один російський журналіст з проханням роз’яснити, чого прагнуть сучасні українські націоналісти. Я одразу відповів, що і себе відношу до таких. Проте додав, що як націоналізм, так і патріотизм, вважаю почуттям не для площ. Навіть до певної міри потаємним. Щоб краще пояснити своє бачення, вдамся до порівняння версій твору «Вогнем і мечем», доконаної Сенкевичем, і кінофільму Єжи Гофмана. Якщо у первісного автора це вкрай антиукраїнська річ, то у фільмі все виглядає трохи інакше. І навіть здорово не так. Декому українці здалися дещо дикими, але й поляків пан Єжи не дуже обожнює. Якщо у Сенкевича це вияв зверхності одних над другими, то на екрані це, насамперед, історія про любов.

Саме до цього треба зводити націоналізм. До почуття любові до своєї нації в сенсі етнічного походження. Але головне, якщо це не виливається в бажання виявити якусь зверхність, підкреслено позитивну її осібність. Якнайкраще співставити це з любов’ю до матері. Ми любимо матерів по-різному і різних. Є матері балакучі, матері навіть скандальні, а то й зовсім п’янички. Згадаймо любов Сонечки Мармеладової до матері. Вона, матір, дає нам біологічне життя. І це одне варте подяки. Але вона ще й виховує. Так і нація. Вона вирощує нас духовно. І горе, якщо це виховання спрямоване не на благо, а у супротив.

В біблійній притчі син прикриває голизну батька свого. Так і ми маємо робити це у ставленні до своєї нації-матері. За визначенням Маркса, кожна нація, як жінка, має своє обличчя. Не розуміти цього, замовчувати це недоречно й безглуздо. Скільки сарказму в словах Шевченка в його геніальному «Сні» щодо деяких представників народу свого. І він, і Франко збурювалися нашій запопадливості, угодовству. Риса, яка втруєна в душу багатьох українців століттями гноблення, жахами голодоморів і терору.

Не можу не пройти щодо дивних для історика тлумачень Голодомору, які прозвучали в інтерв’ю академіка Петра Толочка у виданні Дмитра Гордона. Він перераховує райони СРСР, де був голод в 32-33-х роках минулого століття. Пригадую розповіді жителів Волочиська. Через кордон, через Збруч у польському Підволочиську на голод не було й натяку. Крім України, голод вразив райони, де дуже великим був відсоток українського населення. Це, в першу чергу, Кубань і сусідні райони Ставропілля. Також ті райони Поволжя, де превалювали українці. Раджу прочитати йому книжку Міхаіла Алексєєва, де ці жахливі події описані майже документально. І не на всьому Дону був голод, а саме на півдні Ростовської області, де дуже великий прошарок українців.

Принагідно згадую нестямно тужливу розповідь про «русскую мать-героиню» Епістимію Соколову. Десять синів її пішли на фронт. І жоден не повернувся. Коли автор документального фільму звертається до неї розповісти про цей її біль, вона чистісінькою українською мовою промовляє: «Ото пішли мої діточки на фронт і всі погинули». А вона була саме з півдня Ростовської області, де жило безліч українців.

Ми, українці, не повинні забувати про цей жах. І скільки б тоді не загинуло людей, але кожна смерть – то є загибель цілого мікрокосмосу. Але ми вбачаємо тут провину не російського народу, а того жахливого режиму, що панував тоді у нас. На першому з’їзді Руху пасіонарний делегат з Одеси Василь Барладяну виголосив гранично справедливу думку: «Немає російського шовінізму, є шовінізм партократії, яка обрала російську мову, як жаргон обирають блатні в таборах для того, щоб спілкуватися між собою».

Саме тут ми перейшли до того, в що може виродитись націоналізм, а саме – в шовінізм. Чомусь шовінізм кваліфікують як найреакційнішу форму націоналізму, що пропагує національну винятковість, ненависть до інших національностей. Я б все-таки відокремив цих два поняття за принципом: мухи - окремо, котлети – окремо. Коли ми привчимося в націоналізмі вбачати лише неагресивну форму любові до своєї нації без виявів зверхності до інших націй, нам вдасться легше орієнтуватись в історії народів. Особливо в їхніх протистояннях.

Пригадується виступ на першому з’їзді Руху Йосипа Зісельса, керівника однієї з єврейських організацій України. Говорячи про жахливі сторінки нашої обопільної історії – українців та євреїв – він чітко відмежовувався від намагань говорити про колективну відповідальність народів. Хоч націоналізм, хоч той же шовінізм не є панівною рисою свідомості народів. Інша справа, що їм подекуди вдається опанувати на якийсь час думками суспільства. Але це не може відбуватись нескінченно. Приклад біснуватої нацистської пропаганди щодо «Deutschland, Deutschland uber alles» свідчить, що дійсно жоден з народів не є унебезпеченим від спокуси легких шляхів. Проте, нинішня Німеччина, здається, надовго звільнилась від шовіністичного вчадіння тридцятих років минулого століття.

За радянських часів до понять «націоналізм» та «шовінізм» завжди у нас додавали визначення «український буржуазний» та «великодержавний» відповідно. Але це було тоді. А як зараз? Та, мабуть, багато в чому треба відійти від цього вантажу совкових усталень. Визначальним для нашого суспільства має бути унеможливлення появи вже українського шовінізму, а не націоналізму. Але як розрізнити у наших умовах ці два поняття? Адже ще зараз українська нація знаходиться в стані франківського героя, що «вгору йде, хоч був запертий в льох». Сотні років того гноблення вимагають тяжкої за обсягами праці і тривалого відродження нації українців. У мові, культурі, історії etc.

Кожний неетнічний українець в нашій державі має усвідомлювати, що Україна як держава є єдиним місцем у світі, де мають дбати про збереження і розвиток всіх складових існування українців як нації. Це має здійснюватись в умовах толерантного ставлення до інтересів всіх інших етносів, в Україні сущих. Хоча знов підкреслюю, що завданням завдань державних інституцій в Україні має бути беззастережне утвердження всіх засад існування етнічної українськості.

Що ж до інших українців, що не є такими за етнічним походженням, себто інших національностей, то завданням України є допомога цим людям у можливості користуватися своєю мовою, обрядами, іншими чинниками своєї осібності. Тему користування мовами в нашій державі спробуємо винести в окрему розмову, щоб не переобтяжувати обговорення загальних підходів.

У всіх речах насамперед треба дотримуватися засад коректності. Я, зокрема, вважаю неприпустимим вживання навіть в побуті слова «хохол». Як, до речі, і слів «кацап», «москаль». Хоча у нас на Поділлі слово «кацап» не мало аж дуже образливого характеру. Так у нас називали місцевих старообрядців. У нас, у Вінниці, була навіть так звана кацапська вулиця, потім Енгельса, де жили переважно оті самі старовіри. Те ж саме і слово «москаль». За часів Шевченка під цим означенням розуміли людей, що служили в царській армії. Тому засторога Шевченка - «кохайтеся, чорноброві, та не з москалями» - стосується не росіян загалом, а лише солдатів. А це могли бути і ті ж самі українці. Про що, до речі, і йдеться в одному з його віршів.

Звідси, коли пан Тягнибок з упертістю, вартою кращого застосування, наполягає на вживанні в нашій щоденній лексиці слова «жид», то принагідно йому не слід ображатися на слово «малорос» або «хохол».

Водночас, треба робити все можливе для коректного переосмислення багатьох етапних речей в нашій історії. Зокрема, це стосується оцінки постаті гетьмана Мазепи. Етнічним росіянам в Україні та й багатьом українцям ніяк не вдається побачити дійсну мету потуг цієї видатної людини. Іван Мазепа багато років йшов до того кроку, на який він врешті-решт зважився. І відбулося це, коли він достеменно зрозумів, що цар Петро І, котрий остаточно став на ноги, буде робити крок за кроком для придушення вольностей козацьких. А також скорочення практично ілюзорної автономії гетьманату і України.

Дуже важливо, щоб від позитивного націоналізму ми не скочувалися в болото шовінізму. І які б проблеми не стояли перед незалежністю, що так тяжко спинається на ноги, держава не повинна вирішувати свої негаразди за рахунок етнічних меншин. Має все робитися для створення того, що називається політичною нацією. Тільки тоді, коли врешті-решт ми всі разом привчимося жити з неповернутою в минуле головою, може йти мова про поступ вперед. Багато людей до цього часу знаходиться в стані внутрішньої еміграції, очікування повернення минулих часів. Їх не буде.

Коли я знайомив у Москві когось зі своєю дружиною, Лавровою у дівоцтві, народженням з Петербургу, то казав: «Знайомтесь, моя дружина – українка російського походження». Це завжди викликало довге нерозуміння такого факту. Мене переконували: «Да нет же! Она – русская!» Я знову вів своє – «українка російського походження». Здається, до кінця мене так і не могли зрозуміти. Але сказати у нас в Україні тому ж таки редактору «Крымской правды» Міхаілу Бахарєву, що він - українець російського походження, мабуть, наразитися на ще більш жорстке нерозуміння.

Отут вже варто говорити про таке поняття, як «патріотизм». Любов до цієї землі, до того, що зветься Україною. Тому і маємо дбати про минуле, наше спільне, а не кожної національності окремо. Тому не можу зрозуміти мало не знавіснілого наполягання академіка Толочка про середньовічне походження слова «Україна». Але, пане академіку, чи від цього перестане бути її предтечею Київська Русь?

Так, важливо знати своє минуле. Але головним є те, що існує нині така спільність людей, як Україна. І нам усім толокою треба будувати її добробут і майбутнє. А не заглядати за чужий паркан, бідкаючись за тим, що минулось.

Але ж треба не переступати і тут межу. Нас не повинно охоплювати почуття «квасного» патріотизму. Саме про них казав Лев Толстой: «Патріотизм – останній притулок негідників». Гордість за свою землю, своїх людей не має перетворюватись в самозакоханість, тупу самовдоволеність. Чи не одними з головних в патріотичному вихованні мають бути критицизм і об’єктивність. Українська Руїна 17-18-го сторіч мала в основі своїй поряд з навальною агресивністю царату патологічну схильність до чвар, невміння поступитись своїм заради спільного. Тому не раз українська старшина зраджувала своїх провідників заради власних дрібних, шкурних інтересів. Звідси так тяжко визначити, чого більше в нашій історії: трагедій чи звитяг. Чому і свідчить твердження Винниченка, що «українську історію не можна читати без брому».

Вироблення гармонії підходів і одночасно пріоритетів в національних питаннях має бути нагальним завданням нашої влади. Так, трипільська культура, мистецтво вишиванок і писанок є цікавим полем для вивчення. Але зараз на часі є інше. Вироблення української спільноти з нас, українців, росіян, поляків etc., має турбувати нашого Президента щонайбільше. Загальноукраїнська ідея, щодо якої так бідкався пан Кучма у свою бутність на Банковій, нічого для неї не роблячи, не встала в якості першочергової і для цієї влади. Об’єднання Сходу і Заходу, а не дріб’язкові чвари з Тимошенко мають турбувати нашу еліту.Древні казали: «ubi bene, ubi patria» - де добре, там і вітчизна. Саме тому влада має щодобово, щогодинно, щохвилинно зосереджуватись на єднанні наших сил. Колупання в трипільських черепках – справа вельми цікава, але залишимо її історикам. Предкам віддамо належне. Але самі робімо більше, щоб було чим гордитися нашим нащадкам. Національна гордість українців має бути в тяжкій праці. Влада ж має надати цій праці перспективу. Або ж це не влада.