Я міг би назвати це невеличке есе інакше. Наприклад, «Ющенко і Тимошенко». За порадою О.Генрі. Він теж назвав чи не основну свою книжку «Королі і капуста». Бо саме про ті дві речі і жодного слова в цих його оповіданнях не було. Та й вам дамо спочинок від ЮВТ і ЮВА.

Видео дня

Чому ж Булгаков і Некрасов? Саме цього року мають відбутись два їх не надто круглих ювілеї: 115 років з дня народження Міхаіла Булгакова та 95 років, як з’явився на світ Віктор Платонович Некрасов. Дві людини, які ніжно любили Київ і вславили його назавжди.

З Булгаковим ми лише встигли перетнутися і дуже віддалено. Я народився якраз того року, коли він помер. Про Некрасова навіть міг би написати спогади, бо тричі в житті бачив його. Бачив так, як бачу тисячі перехожих у Києві. Двічі – в декількох метрах від Пасажу, коли він гуляв зі своєю матір’ю. Це окрема розповідь про його стосунки з нею і тіткою. Люди, яких він мало не обожнював. Одного разу сидів з ним в кафе знову коло Пасажу. Та, звісно, не за одним столиком, а за різними.

Не був з ним знайомий особисто. Він для мене був небожителем. Не Щербицький і не Корнійчук. Люди промайнули авансценою українського життя і розчинились в минулому. Некрасов має назавжди залишитися у пам’яті киян. Адже багато в чому колорит нашого міста створено саме цією людиною.

Тоді, в кафе, він про щось жваво розмовляв зі своїми супутниками. Багато палив. Здається, була якась пляшка вина, а потім ще. Йому було десь за п’ятдесят. Веселий, засмаглий. Тонке обличчя, характерні невеличкі вуса. Здався мені чи не пустотливим балакуном. А це вже було після того, як на нього почали полювати.

Люди в моєму віці часто пам’ятають набагато більше того, ніж вони бачили в дійсності. Або, як кажуть в одній байці, що на старість людина пам’ятає тільки те, чого з нею не було. Та мені не хотілось би виставляти себе на посміх. Пам’ятаю тільки оті три маленьких епізоди. Хоча займала ця людина в моєму світосприйнятті неординарне місце.

Зовсім пацаном, мало не в 10 років, прочитав його «В окопах Сталинграда». Коли виріс, зрозумів, що нічого кращого і більш правдивого про війну не написано. У нього війна приголомшує саме своєю буденністю. Тяжка, невесела робота. Але навіть там, коло нафтових баків на березі Волги, триває життя. Воно зовні інше. Та разом з тим до чого схоже на те, що передує боям. Ось тільки ціна кожної миттєвості незмірно вища.

А потім його «Кіра Георгіївна», «В рідному місті». Все у притаманному йому стилі. Життя в його різноманітних проявах. Непоказне. Без філософії Достоєвського і багатошарової глибини Толстого. Життя простих людей. З їхніми проблемами. Незначними для історії, та часто вирішальними для їхньої долі. Саме після цих речей почалася нова фаза в його житті. Посипалися звинувачення у «ремаркізмі», заземленості показу життя.

Далі більше. Вийшли його подорожні нариси. Спочатку «Перші враження», а за ними «По обидві сторони океану», про Америку. Це викликало мало не напад пароксизму у владі. Микита Хрущов привідкрив своє справжнє обличчя. Людини обмеженої і вірного ленінця у всіх своїх найгірших проявах.

Некрасов не зупинився. Він вийшов на прю із владою з відкритим забралом. Зовні маловідомий, але епохальний виступ разом з Іваном Дзюбою у Бабиному Яру. Захист Солженіцина, дисидентів. Полеміка з українськими провідниками. Особливо з Корнійчуком, партійними бонзами. Виключення зі всіх можливих організацій: з партії, зі спілок письменників і кінематографістів. Врешті-решт, 42-годинний обшук. І 74-го року - вигнання з Батьківщини. Париж. Радіостанція «Свобода» і смерть у розпал перебудови.

І десь в ці роки два есе в «Новом мире». Один проти антисемітизму. Тоді цього добра було валом. Але заборонялося виносити сміття з хати. Одвічне лицемірство режиму сором’язливо прикривало фіговим листком цю болячку. Некрасов виставив все це перед цілим світом напоказ. Там же гранично пронизлива оповідь про Андріївський узвіз, будинок Булгакових. Щемливий виплеск почуттів пієтету до генія. Киянин про киянина.

Обоє були віддані цьому місту безмежно. Згадайте «Білу гвардію», булгаковський опис «Города». Саме так, з великої літери, він рефреном проходить вздовж усього твору. Дивовижні описи київських вулиць. Тільки людина, що виросла на пагорбах над Дніпром, куди злітались на шабаш відьми зі всієї Руси, могла витворити ту фантасмагорію «Майстра і Маргарити». А дивовижі перетворення з Іваном Васильовичем? Генерал Чернота, перегони тарганів. А гризоти Мольєра?

Жодним чином не прагну порівнювати цих двох людей. Двадцять років різниці, різні епохи, різне середовище. Хоча обидва жили за часів жорстокого тирана. Але один пройшов через ці жорна у самі страшні часи лихоліття. Другого доля більш милувала, хоча й йому добряче дісталось, вже від нащадків Сталіна.

Проте, тут я волів би зупинитися на тому, що, як на мене, багато що пояснює в нашому сьогоденному житті. Хоча початок губиться десь у хащах часу, у двохсотлітній або ще навіть більшій давнині. Булгаков в серпні дев’ятнадцятого практично назовсім покинув Київ. І починаючи з осені 1921 року осідає в Москві, де і закінчує свій життєвий шлях у березні 1940 року від тяжкої спадкової хвороби.

Чому так сталось? Людина була закохана у Київ. Хтось навіть стверджував, що модель його світу була києвоцентричною. Один з його героїв промовляє: «Немає красивішого міста у світі, ніж Київ». І разом з тим, з роками його начебто відрізало від Києва. Після довгих роздумів я схиляюсь до думки, що Булгаков не сприйняв українського Києва.

Відбулось щось схоже на від’їзд львівських поляків. Є відоме висловлювання, що поляки поставили польські міста на українській землі. Це так і не так. Але дійсно, з певного часу історично склалось так, що західноукраїнські міста ставали переважно польськомовними. Тому на осінь 1939 року вони у повному сенсі стали польськими анклавами.

Щось схоже відбулось і в Україні. Десь з початку 19-го століття Київ і Харків приймають дуже багато поселенців з Росії. Чиновний і військовий люд. Виходець з Орловської губернії, батько Булгакова, доцент духовної академії, осідає в Києві. І все велике його сімейство прикипає до цього міста. Але всі засади життя, духовне коріння залишаються російськими.

Згадаємо іншу нашу землячку, Анну Ахматову. В дівоцтві Горенко. Із старовинного українського козацького роду. Але поступово зросійщеного. Більше того, вона стала великим несимпатиком української культури. І при цьому залишалася закоханою в українську природу. Та вона теж, як і Булгаков, одірвалася від українського коріння.

Ще раз прочитайте описи Булгаковим правління гетьмана Скоропадського. Скільки зневаги, сарказму. Гетьман виглядає таким собі опереточним правителем. А це ж був блискучий офіцер, один з найбільш освічених людей в армії. Генерал-лейтенант, командувач 34-го корпусу. До речі, він не був завзятим прихильником насильницької українізації. Проте незалежницькі ідеї сповідував пристрасно. Став організатором ВУАН – Всеукраїнської академії наук – на чолі з Володимиром Вернадським. У сильній опозиції до нього знаходилися консервативні російські кола, що не бажали визнавати українську державу. Багато хто з них був незадоволений ним ще з часів осені 1917 року. Саме тоді Скоропадський реформував свій корпус у Перший український корпус, що було створено при жвавому сприянні Главковерха Корнілова.

До таких невдоволених належав і Міхаіл Булгаков. Ці його почуття відтворено потім у «Білій гвардії» і у «Днях Турбіних». Почуття до української влади чимось нагадувало ставлення автора «Собачого серця» до швондерів і шарикових. Я люблю геній Булгакова, але навіть на Сонці є плями. Його позиція щодо становлення України не здається мені справедливою. Він не зміг піднятися вище образи на тих, хто забрав його минуле, його «Город». А саме так він сприймав події.

Чи не тому так часто серед негативних героїв його творів зустрічаються персонажі з українськими прізвищами. Це і домоуправ Бунша, і міщанин Шпак, і безглуздий Варенуха. Новий лад позбавив Булгакова його усталеного побуту, одночасно забравши у нього його малу Батьківщину – Київ. Але це був той, його Київ, російськомовний. Де все українське залишалося за порогом, десь там, серед прислуги.

Навіть знаходячись довгий час в стані величезного духовного дискомфорту, Булгаков не переставав бути трохи сибаритом, денді. Щоб якось залагодити життя, він одного разу вдався до певного конформізму. Але слабенький «Батум» йому не допоміг. Влада розуміла, хто криється за його алегоріями. Геній і злочин, дійсно, несумісні. Тому так прикро відчувати неприродність і слабкість його позиції щодо України. Не як до історичного явища, а як до географічного поняття.

Наскільки відмінною була поведінка Віктора Некрасова. Цьому, мабуть, до певної міри сприяло те, що він виростав в часи українізації, коли до якоїсь міри вдалося повернути справи в їх природне річище. Велике значення мають також і властиві Некрасову риси людини з великим мірилом співчуття. Вплив матері і тітки, що були камертоном людяності і щиросердої інтелігентності серед оточуючих.

Багато визначає і те, що доля звела його з великою кількістю прекрасних людей. Мені здається, що Віктору Платоновичу було властиве вміння брати у людей нове, йому незнайоме. Чомусь віриться, що його вплив на Івана Дзюбу був не меншим, ніж зворотній вплив. Співчуття до чужого страждання виховали у нього такт і вміння розуміти інших людей. Вже працюючи на «Свободі», він читав тексти українською мовою і в такому сенсі спіралеподібно повертався до України. Йому вдалося піднятися над певними супротивами у своєму русі до розуміння осібності розвитку України.

Зараз дуже багато спекулюють навколо теми про стан російської мови в Україні. Тому так важливо зрозуміти, чому так по-різному ставилися до проблеми місця України, її права на самостійність розвитку два наших великих земляки, росіяни за походженням і самовідчуттям. Мені було дивно і разом з тим приємно зустріти дописи про них в дещо еклектично підібраному виданні «100 найвідоміших українців». Було б цікаво побачити вираз обличчя пана Добкіна і пана Тягнибока, що гортають цю книжку. Бо серед тих 100 українців є ще й Бердяєв, і Сергій Корольов, і Голда Меїр. Як також Ілля Мечников і Микола Гоголь. Чомусь хочеться вірити, що у цих великих вистачило б такту погодитись зі своїм місцем у цій славній когорті.

Мені розповідали, що ще один геніальний киянин, академік Микола Боголюбов, закохавшись в актрису київського польського театру десь до війни, вивчив польську мову, щоб цим бути ближче до своєї коханої. До речі, я назвав Боголюбова Миколою, бо він виріс в Україні, був українським академіком і мав записи в документах українською мовою. Тоді як Міхаіл Булгаков українських документів не мав.

В останній, величезній за часом програмі Савіка Шустера, присвяченій російській мові в Україні, мені найбільше припала до душі позиція Романа Балаяна, блискучого українського і російського кінорежисера (а ще й, мабуть, вірменського). Він закликав не чіпати людей, старших за тридцять років. А зробити все, аби малеча, починаючи з першого класу, вчила українську мову. І пан Роман був впевнений, що за десять років все буде добре.

Свята людина, пан Роман! Саме ж цього і не хочуть панове Добкін і Вітренко. Чому єврей Леонід Первомайський став тонким українським поетом? А от єврей Добкін не вірить, що українська література «не читабельна». Не розкручена, це так. Але ж Юрій Андрухович, Оксана Забужко, незрівняний Іван Малкович зі своїм «роззявою, ліві двері справа»! Вони що, гірші за всіх тих Акуніних (Чхартішвілі), Марініних, Донцових? Кажуть, що у нас нема сленгу. Так казали, що і рок не в’яжеться з українською мовою. А «Океан Ельзи», а Тарас Чубай, а «Брати Гадюкіни»? Та врешті-решт, дикий п’ятий номер зі списку «НУ» - Руслана.

Наш вічний Леонід Макарович не уявляє, як би він слухав Смоктуновського українською? Як же його слухали на Канському фестивалі? Чи там всі знають російську?

Дивився на Романа Балаяна і йшло на думку – «Багато знань ведуть до великої печалі». Та ні ж бо! Навпаки. Великі печалі ведуть до великих знань. Його великий за духом, хоча й малий за чисельністю, вірменський народ витримав тисячолітні поневіряння. Але йому вдалося зберегти мову, історію, релігію. Як не поважати такий народ.

Тому варто вчитись у цих людей, у всіх, хто чужого научається, але ж і свого не цурається. Кожному українцю, хто буде у Франції, раджу, окрім могили Винниченка, відвідати останній прихисток ще двох великих людей: Івана Буніна і Віктора Некрасова. Вони ніжно і щиро любили нашу землю і нашу мову. Як закохано говорив Бунін про Шевченка. І жалкував, що не може рівноцінно засобами російської мови перекласти шевченкове: «чайка скиглить, літаючи, мов дитина плаче».І в Москві згадайте іншого киянина, Міхаіла Булгакова. Згадайте те прекрасне, що він дав нам. І те, що дало йому рідне місто – «Город». Вибачте його, він не був затятим. Великі теж помиляються.