Куди Табачники заведуть українську культуру

Куди Табачники заведуть українську культуру

Йдеться про двох ключових фігур, що управляють нинішнім гуманітарно-культурним середовищем і носять майже однакове прізвище – Табачника Дмитра Володимировича і Табачніка Якова Піневича. 

Яків Піневич Табачнік (або Ян Петрович, як він значиться на багатьох мистецьких сайтах) – до недавнього часу був відомий здебільшого як народний артист і талановитий акордеоніст. З квітня 2006 року він став народним депутатом України V скликання від Партії регіонів, а потім - першим заступником Голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності. За більше ніж піврічну роботу у вищому законодавчому органі він не вніс жодної законодавчої ініціативи і виступив з місця лише єдиний раз, коли просив, щоб його перевели до Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, оскільки, за його словами, він «знає цю проблему зсередини, об’їздив 100 зон цієї країни і дуже допоміг бідним людям, які несправедливо були обвинувачені». До речі, крім того, він обізнаний і з судовою тяганиною, адже влітку його родина мала намір судитися з «недобросовісними будівельниками» їхньої дачі на березі Дніпра під Козином. Однак, більшість парламентарів вирішила, що мистецький хист відомого акордеоніста більше станеться у пригоді все-таки у Комітеті з питань культури та духовності, і Яків Піневич залишився працювати там.     

Видео дня

Дмитро Володимирович Табачник посів крісло гуманітарного віце-прем’єра вже вдруге. Перший раз його віце-прем’єрства закінчився участю в історії зі зникненням із Львівського державного архіву листів Грушевського, які потім «передарували» Національному музею, а також його власним підписанням до друку сумнозвісного номеру «Урядового кур’єра» від 26 листопада 2004 року з оголошенням ЦВК про «перемогу» Віктора Януковича на президентських виборах. Початок його другого віце-прем’єрства ознаменувався гострою дискусією щодо доцільності запровадження російської мови як другої державної, а також нормою в держбюджеті на наступний рік про необхідність приватизації двох десятків державних об'єктів поліграфічної галузі.

До речі, досі залишається загадкою те, як Дмитро Табачник вдруге став віце-прем’єром. Адже посада гуманітарного віце-прем’єра насправді була квотою Президента, і ніхто з депутатів досі не може пояснити, як було прийнято остаточне рішення щодо призначення на неї колишнього радника та голову АП Кучми. Більшість «нашоукраїнців» вказують на тепер вже екс-радника Ющенка Олександра Третьякова. Нібито, коли кілька представників «Нашої України» відмовилася йти в уряд до Януковича, він переконав Президента у тому, що кандидатура Дмитра Табачника була б цілком компромісною і корисною.

Взагалі, цікавою є «еволюція» «Нашої України» і Президента, зокрема, в культурному сенсі, які ще зовсім недавно вказували на необхідність культурного відродження нації, популяризації та впровадження своєрідної моди на все українське, а зараз їхніми ставлениками є люди, які, м’яко кажучи, далекі від цього. Приклад цьому – Дмитро Табачник за квотою «НУ» на посаді гуманітарного віце-прем’єра і нинішній міський голова столиці України (що навіть сесію Київради не може вести державною мовою) Леонід Черновецький, який йшов у парламент за списками «Нашої України».

Але маємо те, що маємо – стару-нову владу, зокрема, й у гуманітарній сфері, зі своїми специфічними смаками, фаворитами та друзями з шоу-бізнесу. Все повернулося на кілька років назад. А тим більше, з поверненням у міністерське крісло Юрія Богуцького, в культурі все стало на свої старі місця, зразка «прокучмівських» 2001-2004 років…

Знову в фаворі опинився Театр російської драми ім. Лесі Українки на чолі з Михайлом Рєзніковичем. Реанімувався в культурному середовищі Україні і керівник виборчої кампанії на підтримку Януковича в Російській Федерації, депутат Держдуми Йосип Кобзон. Без Яна Табачніка та його дружини-співачки Тетяни Нєдєльської не обходиться жодна тусовка, а редактор тижневика «Бульвар Гордона» на свій день народження збирає весь музичний та політичний бомонд України зразка кучмівських часів….

Судіть самі: на цьому святі була присутня родина Яна Табачніка, Йосип Кобзон, Дмитро Табачник, Михайло Рєзнікович, Володимир Бебешко, Надія Крутова-Шестак, Павло Зібров, Нестор Шуфрич, Михайло Поплавський, Олександр Швець (головний редактор газ. «Факти») та інші поважні гості.      

Родина Яна Табачника зі своїми друзями, крім святкування «братського» «Бульвара Гордона», не так давно записала спільний кліп Тетяни Нєдєльської та Йосипа Кобзона на віллі в Кончі-Заспі, побували на відкритті ресторану Ані Лорак та взяли участь у благодійному «свинячому» аукціоні, де поставила свої автографи на розписаних хряках. Крім цього Яків Піневич кілька днів тому відзначився тим, що разом з кількома колегами-депутатами взяв на поруки екс-губернатора Сумщини Володимира Щербаня, який підозрюється українськими правоохоронцями у скоєнні низки злочинів.

Дмитро Табачник поки що відвідує не так багато мистецьких вечірок, як його колега. Проте, він досить активно вирішив втрутитися у політику, за що, до речі, теперішні урядовці гостро критикували своїх «помаранчевих» попередників. Так, нинішній гуманітарний віце-прем’єр зробив кілька категоричних заяв у російських ЗМІ. За його словами, наприклад, курс на інтеграцію України в НАТО суперечить інтересам Росії і ЄС, а вступ до ЄЕПу вирішив би одразу кілька стратегічних проблем як України, так і Росії. Крім того, він назвав період з грудня 2004 по квітень 2006 року «нав’язуванням переконливій більшості населення ідеалів «свідомої» меншості», а націонал-демократичні сили прирівняв до нацизму…

Проте, хвилює не стільки бачення гуманітарним віце-прем’єром курсу зовнішньої політики України, скільки його розуміння безпосередньо свого предмета відання. Адже на переконання Дмитра Табачника «не можна вести культурну політику лише в інтересах вузького прошарку україномовної інтелігенції, яка просто боїться конкуренції в усьому»(!). Після таких слів українцям залишається тільки подумати про те, хто вони насправді – та унікальна нація, в яку ми намагаємося повірити протягом 15-ти років незалежності, чи всього-на-всього «вузький прошарок», як нам доводить це нинішній Віце-прем’єр-міністр України з гуманітарних питань?!