Жертви терору голодом і нащадки-невігласи

Продовжуємо публікацію матеріалів Сергія Грабовського про Голодомор. 25 листопада Президент звернувся до Верховної Ради з вимогою негайно розглянути законопроект про визнання штучного голоду в Україні актом геноциду. На сьогодні чимало народних депутатів скептично ставляться до пропозицій Президента України, тому долю згаданого законопроекту наперед передбачити важко.

Читайте також: Голодомор: В усьому «винні» настрої українського селянства

Голодомор-33: Справжній винуватець – Комінтерн?

Голодомор - спроба приборкати націю

Сил уже не было, чтобы лечь по-человечески умереть...

Про Голодомор зібрано чимало свідчень. Але чи проаналізовані вони належним чином, щоб з окремих фактів постала більш-менш цілісна картина?

“У 20-ти милях на південь від Києва я прийшов у село, яке буквально гинуло від голоду... Всі коти й собаки були з‘їдені. Коні ж і рогата худоба були забрані більшовиками до колгоспу. В одній хаті варилася їжа, яку не можна було аналізувати. У ній були кістки, бур‘ян, шкура і, здається, черевик. За очима шести людей, котрі нетерпляче чекали кінця приготування їжі, було видно, до якого ступеню голоду вони дійшли. У одного хлопчика 15 років обличчя, руки і ноги були просто шкірою, натягнутою на кістки, живіт спухнув удвічі більше за норму. Він був сиротою, його батько помер від голоду місяць тому, і хлопчик показав мені його тіло. Син присипав тіло батька соломою, бо у нього не було лопати, щоб зарити його. Всі лопати в селі були забрані ҐПУ. Він розказав мені, що його мати одного разу пішла на пошуки їжі і з того часу не повернулася. Цей хлопчик хотів померти. Його спухлий живіт спричиняв неймовірний біль, і він був єдиним з групи в хаті, хто не цікавився варінням їжі”.

Це ще один фрагмент із статті Томаса Вокера про голод в Україні. Звернімо увагу: у селян забрали лопати. В інших місцях брутально розвалювали печі. Десь забирали домашнє начиння, щоб ні в чому було зварити їжу. Нерідко конфісковували, а то й ламали реманент. А часом не просто забирали всю їжу, навіть щойно зварену, а тут же, на місці, її нищили. І поряд з цим, як засвідчили сотні й тисячі людей, вивезене з колгоспів і домашніх господарств збіжжя тим часом гнило під відкритим небом поблизу залізничних станцій. Банальна безгосподарність? Тоді чому не був розстріляний на місці “главголод”, як його любив звати товариш Сталін, уповноважений Центру в УСРР Павло Постишев?

Як на мене, весь фактологічний ряд засвідчує, що йшлося не просто про вивезення зерна з метою продати його за кордоном, а про терор за допомогою цього вивезення, не лише про вилучення зерна чи всієї їжі – а про цілеспрямовану конфіскацію і знищення засобів приготування їжі та знарядь сільськогосподарської праці. А на додачу по периметру Радянської України були виставлені так звані “продовольчі кордони”, які не випускали нікого, хто рухався би самочинно – був він українець, німець, поляк, єврей чи грек...

“Знадобився голод, щоб показати їм, хто тут хазяїн. Це коштувало мільйонів життів, але ми виграли”.

Мендель Хатаевич, член політбюро ЦК КП(б)У, 1933 рік

Цю цитату люблять наводити прихильники тієї точки зору, що весь Голодомор був сіоністською акцією проти українців. Але ж Хатаєвич говорив це не перед сіонськими мудрецями, а перед політбюро ЦК КП(б)У. Це перше. А друге – що і серед євреїв було чимало жертв Голодомору. Особливо серед тих, хто жив у селах і маленьких містечках. Та само, як і серед приазовських греків чи причорноморських німців, волинських поляків та придністровських молдован. Бо об‘єктами терору і геноциду стали й вони. І в цьому Сталін мав рацію, виходячи зі своїх геополітичних планів.

Справа в тому, що доба Української революції та наступної українізації істотно змінила психологію значного числа тих жителів України, які не були етнічними українцями, особливо молоді. Якщо до цього тільки одиниці, максимум – десятки з-поміж них бачили саме Україну (а не, скажімо, Росію чи Польщу) своєю Батьківщиною, то тепер було не так. Настрої значного числа молодих “політичних українців” засвідчували в очах Сталіна і його команди, що ця категорія населення є потенційними “українськими буржуазними націоналістами”. Тому Голодомор був обернений не лише проти українців, переважно селян як основного “кадрового масиву” розвитку української нації, а й проти всіх в Україні сущих, і передусім тих, для кого Україна стала справді Батьківщиною.

Маловідома деталь: упродовж осені 1932-зими 33 років у Радянській Україні замінені були 80% партійних керівників низового рівня. Ці більшовицькі кадри були визнані недостатньо більшовицькими; їх у кращому разі чекало перекидання на роботу кудись на Далекий Схід чи у Середню Азії, у гіршому разі – ҐУЛАҐ. Зауважу, що приблизно половина цієї низової номенклатури не була етнічними українцями. Але це не заважало звинувачувати їх у всіх гріхах (в одному документі того часу я зустрів просто-таки геніальний чекістський термін “дрібнобуржуазна єврейська петлюрівщина”) – і відповідним чином “карати суворим мечем пролетарської держави”. Так само, як і недобитих представників “буржуазно-націоналістичних партій”, які було пішли на компроміс із радвладою і працювали в кооперації чи освіті. Так само, як і тих партійців, хто впроваджував офіційний курс на українізацію. Яка українізація, коли в армії всі мусять говорити однією мовою, себто російською? Які місцеві кадри, коли більшовик – це солдат партії, і не повинен мати жодних сентиментів до населення? Які компроміси з ворогом, навіть колишнім – на війні, як на війні! Тим більше, коли готується визвольний похід – тут жодні сентименти неприпустимі.

Іншими словами, якби не Голодомор, то було би щось інше, раніше чи пізніше, бо українці об‘єктивно виявилися приреченими на “зачистку” в ході підготовки до “революції ззовні” у Європі. Але Голодомор виглядав, очевидно, найбільш простим і найбільш ефективним способом створення десятків мільйонів “ідеальних виконавців” тоталітарного режиму. Які мусили за одним сигналом – “Когда нас в бой пошлет товарищ Сталин” – виконувати будь-які, навіть найбезглуздіші накази більшовицької влади. Тим більше, що Голодомор можна було завжди “списати” на чиїсь недогляди, на безгосподарність, на природні явища...

Підтвердження сказане вище знаходить ще й у тому, що Голодомору практично не було у прикордонних районах Правобережжя, у смузі шириною 50-100-150 кілометрів уздовж кордону. Здавалося б, парадокс, - чому лишився не “зачищеним” тактичний тил, але насправді – все вірно. Совєтська воєнна доктрина передбачала тотальне виселення цивільних із цієї смуги напередодні початку “визвольного походу”, тому питання про лояльність населення прикордонної смуги не стояла. До речі, таке виселення було проведене згодом, у середині червня 1941 року, вздовж усього кордону з Німеччиною та її союзниками. І не у ближчий тил, а прямо у Сибір та на Далекий Схід.

Коли ж головне, на думку Кремля, було зроблене, Сталін дозволив українським селянам трохи перепочити й набратися сил. Чистка перекочувала в інші сфери. Її головними об‘єктами стали партійно-державний апарат, армія і флот, “компетентні органи”, військово-промисловий комплекс. Масштаб дій тут просто-таки потрясає: був момент, коли просто нікому стало підписувати офіційні документи Раднаркому УРСР: не лишилося жодного з наркомів та їхніх заступників. “Главголод” Павло Постишев буде розстріляний на початку 1939 року. Так само, як і майже всі відповідальні виконавці Голодомору. Відтак Сталін вважатиме, що оперативний тил добре зачищений, Червона армія упокорена, українці перетворилися на “ідеальних виконавців” його наказів, і тому можна починати похід у Європу і далі по світу. І він розпочав цей похід у вересні 1939 року.

Чим закінчилося створення “всемирного Советского Союза”, відомо.

***

А тепер про те, що спонукало мене нарешті написати цей текст, який обдумувався пару останніх років – про статтю Юрія Глухова “Закон про голодомор – спроба фальсифікувати історію”. Не буду вдаватися до оціночних суджень – займемося фактологією. І під цим оглядом твердження Віктора Ющенка про 15 мільйонів жертв голодоморів, звісно, виглядають щонайменше непереконливо. Але чи підстава це для не менш непереконливих тверджень і перекручування цитат?

Говорячи про голод 1921-23 років, Юрій Глухов посилається на думку сучасного історика професора Станіслава Кульчицького і стверджує, що “голод тоді охопив значні території, в тому числі Україну. Причини вельми об‘єктивні – воєнна розруха і посуха... Тому вживати термін “голодомор” у цьому випадку недоречно”.

А тепер висновки самого Станіслава Кульчицького (даю їх не за неминуче фрагментарними газетними статтями цього автора, а за фундаментальним науковим дослідженням “Україна і Росія в історичній перспективі. Радянський проект для України. К., 2004): “Голод виявився чинником, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців. Збагнувши це, центральний уряд допоміг природному катаклізму справитися з “куркульським бандитизмом”, конфіскуючи злиденні продовольчі запаси навіть у голодуючій місцевості. У 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом” (С.65-66). Можна було б додати, що саме в 1921-23 роках більшовицькою владою були конфісковані колосальні церковні цінності, витрачені на розбурхування революції у Європі, і жодних об‘єктивних підстав, крім влади більшовиків, для загибелі 300-350 тисяч людей не було, але це речі загальновідомі...

 Інше посилання Юрія Глухова на Кульчицького – що голод 1932 року знищив в Україні 144 тисячі осіб. Тепер цитата з монографії історика: “Внаслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 р. у першій половині 1932 р. в 44 районах УСРР розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Голод припинився тільки влітку, з новим урожаєм. Кількість жертв цього голоду оцінюється приблизною цифрою в 150 тис. осіб” (С.99). Зверніть увагу: не в 1932 році, а в першій половині цього року. Є різниця? Є. Оскільки новий врожай вигрібали ще ретельніше, і помирати від голоду селяни почали ще до нового року.

Знов-таки, з посиланням на Кульчицького – твердження, що число жертв Голодомору 1933 року становить від 3 до 3,5 мільйонів осіб. А тепер позиція самого історика: “Повні демографічні втрати, включно із викликаним голодомором зниженням народжуваності, сягали за 1932-34 рр. 5 млн. осіб” (С.102). Це без жертв на Кубані. Чи є резон у згадці про зниження народжуваності? Є, і дуже великий, адже “заходи, розраховані на запобігання дітородіння” в національній чи етнічній групі включені в число дій, які, за Конвенцією ООН, характеризують геноцид. Але до питання про геноцид повернемося трохи пізніше.

І, нарешті, висновок Юрія Глухова: “...Чому в 1934 році смертей від голоду не зафіксовано взагалі? Хто засіяв лани і, головне, чим? Все ж бо було з‘їдене? Факт того, що в 1934 році не було голоду, навпаки говорить на користь того, що планів геноциду не було. Влада побачила лиха і зробила все можливе для їхнього припинення”.

Коментувати не буду, хоча дуже хочеться. Спершу надам слово Станіславу Кульчицькому: “Фактично держава відібрала у селян весь амбарний врожай 1932 р... Навесні 1933р. селян привчали добросовісно працювати в громадському господарстві шляхом організації харчувальних пунктів на польових станах. Для цього держава виділила частину раніше відібраного зерна. Тих, хто не міг працювати внаслідок виснаженості, не годували” (С.100). До цього можна додати, що саме з тих часів поширилася практика “допомоги” міста селу – бо справді подекуди нікому було працювати в полі, а хто працював, у того сил було надто мало...

А ще Кульчицький пише: “Чому Кремль за допомогою натуральних штрафів перетворив голод на голодомор з десятикратно більшими жертвами тільки у двох регіонах, населення яких на дві третини складалося з українців? Чому тільки проти УСРР і Кубані було спрямоване вістря терору голодом, замасковане під хлібозаготівлі?” (С.102-103).

І на завершення – знову надамо слово Менделю Хатаєвичу, тобто тій владі, яка начебто побачила лиха і припинила їх. Цитата від березня 1933 року, апогею Голодомору: “Відчувається протверезіння після того розгулу і загострення приватновласницьких, дрібнобуржуазних жадань, які переживала більшість колгоспників під час минулих хлібозаготівель. Серед більшості тих колгоспників, котрі зовсім ще недавно тягли і крали колгоспний хліб, ставилисьнедбало до колгоспного майна, не хотіли чесно працювати в колгоспному виробництві, помітно, що вони все більш усвідомлюють необхідність чесно і старанно працювати для колгоспу”.

І про геноцид. В Конвенції ООН про геноцид ідеться про “дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу”. У міжнародному праві поняття “національність” тотожне “громадянству”, отже, йдеться про всіх, сущих в Радянській Україні, оточеній “продовольчими кордонами”, говорячи сучасною мовою – про “українську політичну націю”. Але і як етнічну групу – українців Кубані – прагнула піддати нищенню більшовицька партія. Чому? Свою версію я висловив вище, і вона, на мій погляд, пояснює, внаслідок чого було заплановане не повне, а саме часткове нищення українців в обох сенсах цього слова – політичному та етнічному. Ну, а те, що, мовляв, це не геноцид, бо одночасно гинули з голоду й росіяни, і німці Поволжя – це твердження з рангу, що Голокосту не було, бо Гітлер нищив не лише євреїв, а й циган, ба більше – ще й німецьких антифашистів...