Голодомор-33: Справжній винуватець – Комінтерн?

Президент Віктор Ющенко якось розповів був журналістам, що у його батьків у хаті завжди стояла пара мішків із сухарями – на випадок, якщо раптом почнуться голодні дні. У моєї покійної бабусі, котра півстоліття прожила у місті, також були приховані торбинки із сухарями – вона у свої студентські роки пережила Великий Голод. Певен, що читачі, якщо звернуться до свого життєвого досвіду, знайдуть достатньо схожих фактів.

А це значить, що ми досі живемо у силовому полі подій 1932/33 років. І мусимо їх осмислити, чого б не вартувало нам занурення у минуле, його переосмислення під оглядом справді наукового, раціонального знання.

На підступах до Голодомору: Комінтерн і “революція ззовні”

Українська історіографія останніх років зробила дуже багато для дослідження перебігу і причин Голодомору. Попри спротив певних політичних сил, попри мізерне державне фінансування історичних студій, результат одержаний справді вагомий. Хоча, звичайно, навряд чи коли-небудь можна буде точно встановити число жертв Великого Голоду. Так само, як навряд чи можна буде вичерпно відповісти на дуже неприємне для західних демократій запитання: чому тоді, у 1930-х роках, практично всі уряди країн Заходу замовчували сам факт Голодомору, хоча добре знали про нього, чому існувала фактична цензура у тодішніх засобах демократичних ЗМІ і правдиві розповіді про нищення українського народу дуже важко пробивали собі шлях?

“У селі під Харковом я зайшов до хати, у якій жили худенька дівчинка 14 років і її брат 2,5 років. Маленький хлопчик повзав підлогою, і його бідне маленьке тіло було настільки деформоване від голоду, що він не був схожий на людську істоту. Його мати померла від голоду, коли йому був рік... Як розповіла сестра, ця дитина ніколи не пила молока і не їла масла, і лише раз у житті вона покуштувала м‘ясо. Єдине, чим хлопчик харчувався впродовж свого життя, це чорним хлібом і картоплею в обмеженій кількості... Ці двоє дітей, котрі не мали жодної надії на допомогу, справили на мене найжахливіше враження за час усієї подорожі. У порівнянні з голодом, на який вони були приречені, смерть була б милосердям”.

Так писав американський журналіст Томас Вокер, котрого совєти запросили в числі інших західних газетярів спростувати чутки про голод, але котрий натомість вчинив справжній подвиг, зумівши звільнитися від опіки ОҐПУ і не тільки побачити й описати реальну ситуацію, але й зробити та вивезти на Захід багато фотографій, які неспростовно засвідчили Голодомор. Але тільки 1935-го року він зумів надрукувати свої свідчення.

Отож українським історикам хоч-не-хоч, а доведеться писати не лише про політику більшовизму, а і про тривале замовчування факту голоду урядами країн Заходу. Дуже неприємна річ – аналізувати, чому це демократії так толерували більшовицький терор, чому різні Бернарди Шоу заперечували саму можливість голоду в СССР, а натомість тільки в Німеччині, де щойно до влади прийшли нацисти, на повен голос говорилася правда про цей голод (звичайно, з додаванням до неї ідеологічного доважку щодо “жидобільшовиків”). Чому так сталося? Чому дуже погано спрацювала свобода слова? Варто докопатися. Варто дослідити, чому геніальний Ф.Д.Рузвельт саме в розпал Голодомору офіційно визнав більшовицьку владу.

Але навіть про політику більшовизму вітчизняними дослідниками не сказане головне, тобто причинно-наслідковий ряд, який зробив фактично Голодомор неминучим, досліджений не до кінця. Беруться окремі чинники, а не їхня система. Скажімо, професор Юрій Шаповал вважає головною причиною Голодомору по­мсту Сталіна се­ля­нам за їх­ні спротив встановленню радянської влади, неба­жання всту­пати до колгоспів і виконувати нереальні плани хлібозаготівель. Профе­сор Сергій Білокінь підкреслює, що Сталін помстився се­ля­нам саме за їхню збройну боротьбу проти біль­шо­виків у 1920-х роках. Професор Станіслав Куль­чицький наголошує на взає­модії голоду, ви­кликаного кон­фіскацією збіжжя, і теро­ру голодом, коли у селян забирали все продовольс­т­во. Про­фе­сор Ми­хайло Кірсенко вважає причинами голоду ви­лу­чення зерна, рішення винищити селян, що могли повстати проти цьо­го вилучення, та інте­лі­генцію, яка могла це по­встання очо­ли­ти.

Тим часом, як на мене, слід поставити український Голодомор у загальний контекст подій 1920-30-х років і виокремити головну лінію, головну мету більшовицької політики цієї доби. І ми неминуче вийдемо на питання про стратегію і тактику Комінтерну.

Саме так – “Комуністичний Інтернаціонал” – звалася міжнародна революційна організація з центром у Москві, яка ставила на меті буквально “перекинути світ” догори дригом, встановивши повсюдно “диктатуру пролетаріату”. Партія російських більшовиків з самого початку була основою Комінтерну, вона фінансувала його діяльність, не рахуючи гроші, та готувала значну частину комінтернівських кадрів. Звичайно, серед активістів Комінтерну було чимало романтиків світової революції, але реально організація все більше перетворювалася на сліпе знаряддя в руках Кремля.

Ви коли-небудь чули гімн Комінтерну? Геніальна річ. Як на мене, сильніша за “Інтернаціонал” – “Заводы, вставайте, шеренги смыкайте...” – ну, і так далі. До цілком відвертого визнання: “Наш лозунг – всемирный Советский Союз”.

Ось так. Не більше і не менше. І в декларації про утворення СССР говориться про те ж саме. Отже, свої цілі більшовики та їхні сателіти не ховали. Створити такий Союз Комінтерн спершу намагався, підштовхуючи й ініціюючи революції в різних країнах з тим, щоб усе більше держав об‘єднувалися навколо червоної Москви. У 1923-му та 1926-27-му роках Комінтерн намагається довести до перемоги вже початі революції чи розгорнути їх у Болгарії, Німеччині, Великій Британії, Польщі, Естонії, Литві, Китаї, Індії, Індонезії, Персії і навіть у Бразилії, але несвідомі пролетарі міста й села не бажали всі разом стрункими лавами крокувати до перемоги всесвітнього Великого Жовтня, за Комінтерном ішла відчутна меншість трудящого люду, і то в основному не з кваліфікованого робітництва, а з усілякого люмпену. Колосальні фінансові ресурси, згромаджені більшовиками за рахунок нової економічної політики в СССР та конфіскації церковних цінностей, зникли у ці роки в ненаситній пащі комуністичної революції.

Що далі? Складати руки, відмовлятися від світової революції? Ні, весь сенс існування Совєтського Союзу – у світовій місії комунізму. Забери цю місію – і що тоді? Будувати нормальне життя за гаслом Бухаріна “збагачуйтесь”? Але кому в такому разі стануть потрібні більшовики? Відтак всередині партії більшовиків та Комінтерну розгортається боротьба між прибічниками Йосифа Сталіна та прихильниками Лева Троцького. Головна різниця між ними в тому, що Троцький вважає: слід продовжувати спроби ініціювання перманентної світової революції, а Сталін бере курс на так звану “революцію ззовні”, яку принесуть у Європу, Азію, Африку й Америку багнети Червоної армії. Перемагають сталінці.

1928 року ухвалюється нова програма розвитку Червоної армії. Вона має перетворитися на масове мобільне військо, оснащене найпередовішою на той час технікою. Задля цього Сталін розпочинає форсовану індустріалізацію та суцільну колективізацію. Розробляється і відповідна військова стратегія: Тухачевський, Тріандафіллов, Шапошніков створюють теорію “глибокої операції” з використанням тисяч танків, літаків,

"Треба за короткий термін (2-3 тижні) впоратися із совєтизацією цілих держав чи, стосовно  більших держав - з совєтизацією протягом 3-4 тижнів справді великих областей... При організації ревкомів дуже важко буде розраховувати на місцеві сили. Тільки частину технічного персоналу і найменш відповідальних працівників можна буде знайти на місці. Всі відповідальні працівники і навіть частина технічного персоналу мусять бути приведені з собою... Число цих працівників, потрібних для проведення совєтизації відвойованих областей, буде величезним".

Заступник начальника Штабу Червоної армії Володимир Тріандафіллов, 1929 рік

Така тотальна совєтизація – як мета, так і основа планованого походу Червоної армії. Наведена цитата взяти з книги "Характер операцій сучасних армій". Для прикладу Тріандафілловим узяті п‘ять польських воєводств від совєтського кордону до ріки Сян – тобто це Волинь і Галичина. Точно розраховано, скільки брати місцевих комуністів в органи влади, а скільки привезти. Це те, що буде здійснене 1939 року – тільки детально розплановане за десятиріччя до реальних подій.

А поки Червона армія тільки готується до походу, як я уже казав, 1928 року політбюро ЦК ВКП(б) схвалює програму військового будівництва, за якою наприкінці 1-ї п`ятирічки передбачалося мати 5500 танків (це більше, ніж в усьому світі) та 3500 бойових літаків (це стільки, скільки в усьому світі). Забігаючи наперед, скажу, що програма ця була перевиконана: за першу п‘ятирічку виготовлені 7500 танків, переважно найновіших, кращих у світі моделей. Одночасно перевиконаний і план з літакобудування, зокрема, випущено понад двісті важких бомбардувальників ТБ-1 – інші країни нічого подібного не мають, і вже розгортається випуск ТБ-3, а на підході – важкий трансконтинентальний бомбардувальник К-7 українського конструктора Костянтина Калініна. Вчитайтесь іще раз у слово “трансконтинентальний” і подумайте, де мають бути розташовані цілі цього створеного у Харкові авіаційного гіганта.

Між тим жодних реальних зовнішніх загроз для Совєтського Союзу у цей час не існувало: по закінченні Першої світової війни західні держави скоротили свої армії і флоти до мінімуму, пустивши на металобрухт тисячі новісіньких танків, сотні лінкорів, крейсерів та есмінців. У всіх країнах Заходу панували антивоєнні настрої, а комуністичні партії могли б на гроші Кремля зривати мобілізаційні заходи урядів своїх країн. Єдиною державою, яка суто теоретично могла б позмагатися на полі бою з СССР, була Польща, в якій добре пам‘ятали “диво на Віслі” 1920 року, але у польської влади були свої проблеми: боротьба з опозицією та непокірними національними меншинами (цю політику звали “пацифікацією”, і вона на початку 1930-х була в самому розпалі). Отож суто економічна потреба в колективізації та пришвидшеній індустріалізації була відсутня – куди більш вигідним, навіть виходячи з більшовицьких ідеалів, виглядав окреслений “улюбленцем партії” Ніколаєм Бухаріним шлях “вростання куркуля у соціалізм” та пришвидшеного розвитку легкої промисловості, яка, через зростання добробуту населення, поведе за собою промисловість важку, а відтак – і військову.

Цікаво, що сам Сталін невдовзі чесно визнав: колективізація була здійснена зовсім не для того, щоб підвищити продуктивність сільського господарства; головним для нього було “торжество соціалістичних виробничих відносин”, говорячи ж людською мовою – тотальний контроль влади за селянством. Метою ж індустріалізації зразу називалося створення надпотужного військового виробництва.

Але сталося так, що на шляху до повного втілення цих цілей довелося знищити кілька мільйонів селян України. Чому? Про це в наступній статті.

Сергій Грабовський,Заступник головного редактора журналу “Сучасність”