Мого друга забрали мусора, і я залишився у Києві сам...

Юрко Покальчук. „Мама Рома і пацани” (з книжки „Хулігани”)

Через пару тижнів я взяв усе, що в мене залишилося з речей, і продав, підбив ще одного хлопчака, і він теж зібрався зі мною, ми вирішили поїхати до Києва. Одного ранку ми втекли з інтернату і попрямували до київської траси. Але до вечора ми не встигли дійти до траси і заночували в скирті соломи на якомусь полі. Рано-вранці ми встали і нарешті добрались до київської траси, тормознули машину і приїхали просто до Києва на Ленінградську площу.

Коли приїхали, відразу захотіли поїхати в центр міста на Хрещатик, але не змогли доїхати, тому що були перший раз в цьому місті. Але ми підійшли до одного мужика і запитали, як можна доїхати в центр міста, він нам порадив, щоб ми сіли на трамвай у бік моста Патона і вийшли через три зупинки. Ми сіли на трамвай, проїхали три зупинки і вийшли, але та зупинка не була схожа на центр міста. Ми запитали, чи це центр міста, в однієї прохожої бабусі, і вона сказала, що це зупинка «Бульвар Давидова» на Березняках. Ми вже не хотіли нікуди їхати, нам дуже хотілося поспати, ми зайшли в один будинок, позбирали газети, картонки і пішли спати під ліфтерку, під самий дах. Вранці ми встали і пішли просити їжу по квартирах; напросивши похавати, поїли і пішли гуляти по місту.

Через пару тижнів ми вже трохи знали район, дізналися про одну їдальню, де годують бездомних, ця їдальня була неподалік від того місця, де ми жили на районі. Коли ми вперше приїхали до цієї їдальні, я офонарів, скільки там було народу. Ми прийшли, похавали, вийшли і побачили таких же пацанів, як ми. Підійшли, познайомилися. Виявилось, що вони самі недавно втекли з дитбудинку, ми розповіли про себе і домовилися разом поки пожити у них на горищі.

Ми з ними прожили недовго, декілька тижнів, і потім мого друга забрали мусора, і я залишився у Києві сам. Я постійно ходив у ту їдальню і одного разу з неї потрапив на ментовський дитячий спецприймальник. Але звідти я швидко втік.

Потім, через декілька днів, я зустрів біля цієї їдальні одного підлітка, такого, як я, на зріст. Коли я його побачив, то підійшов і запитав, чи немає у нього закурити. Він дав мені одну сигарету, підкурити і запитав, звідки я; я розповів йому, чому опинився на вулиці. Він вислухав мене і хотів щось сказати, але в цей час до нас підійшло декілька підлітків, старших, ніж ми. Він сказав мені, що ці пацани з ним, і запропонував поїхати з ним на його район, на ринок «Юність». Але я відмовився, сказав, що я вперше його бачу і таке інше. Вони збиралися йти, і я запитав, як його звуть, він відповів, що його звуть Костик, але всі називають його Піонер. Я попрощався з ним, вони сіли в трамвай і поїхали.

Декілька тижнів підряд Піонер сам приїжджав у певну годину до їдальні, щоби зі мною зустрітись. У нас якось з першого погляду виникла взаємна симпатія, просто можна сказати, що нас тягло одне до одного. Ми з Піонером постійно спілкувалися, і я погодився поїхати з ним до нього на район, але попередив, якщо що - я виїду назад. Він погодився, ми сіли в 21-й трамвай, доїхали до Ленінградської, пересіли там на 33-й трамвай і прямо, без пересадок, доїхали до ринку «Юність». Спочатку ми пішли на базар, він узяв у знайомого 10 гривень, купив молока, батон і згущене молоко. З цими продуктами ми пішли в кафе, там його всі знали, ми сіли за стіл, похавали, потім вийшли, і Піонер почав мені розповідати, що тут можна і що тут не можна.

Ми до вечора лазили по ринку, потім почали сходитися всі його друзі, їх було близько 30 чоловік, хлопчаків і дівчат. Я почав з ними знайомитися, зі всіх, з якими я познайомився, найбільше запам’ятались мені Колобок, Дзьоба, Сопля, Кіндрат, Зайчик, Лобатий, Аркаша, Коротун і, звичайно ж, Піонер. З ним я саме найбільше зблизився зі всіх пацанів. Потім ми пішли до них на ничку, в підвал. Від «Юності» вона була недалеко, на вулиці Шолом-Алейхема, в дев’ятиповерхівці. Прозвали цю ничку Молочницею, тому що в цьому будинку був магазин молочних продуктів.

На хованку можна було зайти через дірку, яка знаходилася позаду будинку, або через парадне, як ми і зайшли. Пішли на ничку не всі, тільки вісім чоловік. Коли ми спустилися в підвал, там було темно, але парко, ми пройшли декілька кімнат і включили світло в невеликій кімнаті. Коли включили світло, я здивувався, як була облаштована ця хованка. Сюди був тільки один вхід, перед яким усі роззувалися, кімната вся була застелена великими килимами, на стінці були наклеєні шпалери просто на голий бетон, але він був гладкий, і виглядало все дуже гарно. По обидві довгі стіни кімнати стояли дивани, ліжка і крісла, в кутку кімнати були обігрівачі, плитки, каструлі, ложки, сковорідки, коротше, одним словом, там була кухня. В іншому кутку містився невеликий телевізор і магнітофон.

Ми відразу зайшли в кімнату, і Піонер включив магнітофон, всі розсілися по диванах, я закурив і теж сів, тільки в крісло поряд з диваном, на якому сидів Піонер, ми почали розповідати кожен про себе, як раптом щось запищало у великому динаміку, який висів у кутку кімнати, Піонер сказав, що це сигналізація, яку ми приробили до дверей, щоб, коли заходить, було видно хто.

Це зайшов Дзьоба і приніс два великі кульки з хавчиком і горілкою, він зайшов, побачив мене і відразу поздоровкався зі мною, все це він купив за гроші, які він виграв в автоматах (700 гривень), всі відразу розклали все на стіл і запитали, чи буду я бухати. Я ще не встиг нічого сказати, як Піонер потягнув мене за стіл, мені стало дуже соромно, але все минуло після перших 150 грамів, скоро прийшло дівча, але я вже був такий п’яний, що не міг нічого говорити, і тут я відключився.

Я прокинувся від крику в телевізорі, який працював, підвівся, включив світло, узяв пляшку з водою, попив води, узяв сигарету, підкурив і пішов посцяти, і побачив Соплю, який теж йшов в туалет. Ми пройшли декілька кімнат і включили світло, там стояв унітаз над трубою, яка омивалася водою, ми посцяли і пішли назад спати. Вранці, щойно ми прокинулися, то відразу подалися на базар, Піонер запитав, чи я вмію грати на комп’ютері, я відповів, що ні.

Він підійшов до одного рундука і узяв у продавщиці 35 гривень, і ми пішли в комп’ютерний клуб «Сіті», заплатили по 8 гривень за один комп’ютер, по 4 години. І от врешті скінчили і пішли знову на базар, тепер прийшли на Секонд-хенд, Піонер почав водити мене по ньому і все показувати, потім ми вийшли, і Піонер з пазухи витягнув речі, щоби я переодягнувся. Я дивувався, як він міг усе заникати на собі — штани, реглан, дві футболки і шкарпетки. Потім ми сіли на трамвай і поїхали на метро «Лісова», в ліс.

Там Піонер підійшов до огорожі, за якою знаходилися намети з взуттям, як я вже побачив, підняв брезент, витягнув коробку і відразу дав звідти дьору, підійшов до мене і дав коробку, я відкрив і витягнув нові кросовки з цінником 65 гривень. Піонер сказав, що це мені, я одягнув кросовки, і ми поїхали назад на ринок.

З Піонером я прожив отак майже місяць, надходило літо, деякі з наших пороз’їжджались хто куди, нас залишилося лише тринадцятеро, і ми всі переїхали на горище в дев’ятиповерхівку.

Отримай книгу в подарунок!

«Обозреватель» пропонує нашим читачам та всім поціновувачам якісної літератури можливість отримати у подарунок одну з новинок від видавництва «Фоліо», уривки з яких розміщуються у рубриці «Літературний ОБОЗ».

Ви можете написати нам листа із Вашими побажаннями та зауваженнями щодо «Літературного ОБОЗу», або висловити Вашу думку з приводу того, що вам подобається або не подобається на сайті «Обозреватель» та інших сайтах медіа-холдингу, або написати Ваші враження від користування поштою @oboz.com.ua та пропозиції того, як ми можемо покращити якість наших продуктів.

Ми ретельно вивчатимемо Ваші думки та пропозиції і обов‘язково нагороджуватимемо авторів, які надсилатимуть нам цікаві листи, книжками від «Літературного ОБОЗУ».

Скринька для листування з «Літературним ОБОЗОМ» - litoboz @oboz .com .ua

Листи, відправлені не з пошти @ oboz . com . ua ми прочитаємо, однак оцінити не зможемо))).