Залізна втома

Продовження. Початок тут.

Тимошенко робила все від неї залежне, щоб керувати Кабміном якомога довше. Останні місяці вона як заклинання повторювала слова про свою відданість президентові. Причому, на думку багатьох, трохи перестаралася. Чим частіше й настирливіше керівник уряду клялася у вічній політичній любові, тим менше в це вірилося.

Люди непосвячені дивувалися, наскільки терпляче горда жінка (до того ж — яскраво виражений боєць) переносить повчання й докори, на які не скупився президент. На нашу думку, нічого особливо надзвичайного в такій покірливості немає: у своєму непростому житті Юлія Володимирівна не соромилася демонструвати сумирність. Тому що твердо засвоїла просту істину: у політиці низький уклін нерідко слугує першим кроком до підвищення.

Слухняність Тимошенко її симпатики розцінювали по-різному. Одні вважали, що таким чином вона втрачає свій авторитет. Інші хвалили за мудрість. Політичне розлучення з главою держави майже всім здавалося неминучим. Але при цьому шанувальники прем’єра вважали, що Юлія Володимирівна тільки виграє, якщо ініціатором розриву стане Віктор Андрійович.

Бажання вчепитися за керівне крісло будь-якою ціною в очах неупереджених виглядало трохи ірраціональним. Що особливо не в’язалося з глибоко прагматичною натурою вчорашньої (і завтрашньої?) опозиціонерки. Позбавлена стратегічного маневру, не вільна у доборі кадрів, відчуваючи ворожість із боку президента (і, будьмо відверті, відповідаючи йому взаємністю), Тимошенко, втім, вважала прем’єрську посаду ідеальним трампліном для подальшого зростання. У тому, що її метою є вершина влади, ніхто не сумнівався.

Об’єктивно оцінювати дії Тимошенко-прем’єра не просто. Адже вона змушена була працювати з тими людьми, яких їй призначив президент, і втілювати в життя обіцянки, ним роздані. Спроби погратися в самостійність інколи вдавалися, інколи — ні. Прем’єрські ініціативи здобувалися на суперечливі оцінки фахівців.

Поверховий аналіз діяльності першого пореволюційного Кабінету поки що наводить на два висновки. Це був не найгірший уряд у новітній українській історії. Слід визнати очевидну заслугу Тимошенко. Їй удалося у стислі терміни в непростих умовах перетворити групу досить довільно дібраних людей у колектив. Кабмін не став і не міг стати єдиним цілим, але значна частина його членів у критичних ситуаціях діяли як одна команда. Дуже багато міністрів уже в процесі спільної роботи перебороли давнє упередження щодо Ю.В., а деякі з них сьогодні стали її надійними союзниками. Дехто — несподівано для себе. Вона працювала як мурашка і прищепила бацилу трудоголізму майже всім своїм підлеглим.

Одне слово, КМ виявився спроможнішим, ніж гадали песимісти. Водночас Тимошенко виявилася не таким ідеальним прем’єром, як розраховували оптимісти. Безумовно, вона опинилася в ролі заручниці президентських обіцянок, президентської ворожості і президентських кадрів. Але Юлія Тимошенко свідомо йшла на цей ризик.

Чи виправдався він із погляду інтересів країни? Складне запитання, відповідь на яке аж ніяк не мусить бути поспішною. Та факт залишається фактом. У лютому «залізна Юля» безлічі людей здавалася ідеальним кандидатом на роль чистильника «авгієвих стаєнь» української економіки. У вересні прихильників такої теорії серйозно поменшало.

Який шлях обере Тимошенко? Впевнені, що вона сама поки що не знає чіткої відповіді на це запитання. Лінія її подальшої поведінки великою мірою залежатиме від того, наскільки жорстким виявиться подальше протистояння теперішнього президента і колишнього прем’єра.

Всупереч поширеній думці, Тимошенко — не машина. Вона — жива людина, до того ж — досить утомлена. Хоч як дивно це прозвучить, але вона насамперед утомилася від опозиційності. І, напевно, із задоволенням уникнула б ролі непримиренного борця з режимом, яка вже трохи набридла (хоча й так їй пасує).

Якщо режим не зробить її мішенню, не виключено, що її стосунки з Ющенком і його найближчим оточенням не вийдуть із режиму «холодної війни». Однак сама Юлія Володимирівна, як нам здається, у це не дуже вірить.

Вона знає, що представники нової влади свідомо залишили зачіпки у кримінальних справах, які успадковані від влади старої і стосуються безпосередньо її минулого. Вона розуміє, що в майбутньому ці зачіпки можуть перетворитися на ордери і нові кримінальні справи. Вона не сумнівається, що в теперішній владній команді знайдеться чимало охочих видати її російським компетентним органам. Вона сумнівається, що у її вчорашнього майданного соратника Юрія Луценка затремтить рука, коли йому, можливо, доведеться санкціонувати факт такої видачі.

Цілком можливо, що в обмін на ненапад вона погодиться залишатися демонстративною соратницею президента і навіть погодиться увійти до провладного передвиборного блоку. В тому разі, якщо Ющенко погодиться на формування коаліції, до якої увійде не лише «Батьківщина», а й настільки ж нелюбі президентському серцю УНП, НРУ, ПРП і «Пора».

Такий розвиток подій можливий, але малоймовірний. Річ навіть не в тому, що Тимошенко не зможе довго цілувати руку, яка б’є її по щоках. Вона, може, і стерпіла б. Але заради чого? Залишаючись у прокрустовому ложі пропрезидентського передвиборного об’єднання, вона ризикує остаточно втратити політичну самобутність. Тимошенко не хоче й не може бути одним із сортів вареної ковбаси. Це для неї огидно. І головне, це — політично безперспективно.

Правдоподібніше інше. Якщо влада на якийсь час дасть їй спокій, не нав’язуватиме дружбу, але й не погрожуватиме війною, Тимошенко піде в тінь і збиратиметься на силі. Ближче до зими Юлія Володимирівна може плавно вийти з образу м’якої альтернативи Ющенку і набути статусу жорсткого опозиціонера владі. Жорсткого, але не нещадного. Бойові дії між учорашніми союзниками можуть і не розпочатися, якщо обидві сторони усвідомлять відповідальність перед народом. І не приречуть країну на жорстоку війну без правил, без полонених і без переможців.

Легко припустити, що коли Тимошенко почнуть цькувати, вона розлютиться. І це лише примножить її неабияку безстрашність. Та не лише пресинг із боку Банкової здатний змусити її вийти на стежину радикальної опозиції. До такого вибору її схиляють багато членів оточення. За їхньою логікою, реалізація політичного проекту «Юля — борець із режимом» — запорука успіху на парламентських виборах.

До речі, про команду. З високим ступенем імовірності можна говорити про те, що Тимошенко її не контролює. Більше того, важко відповісти на запитання — чим є сьогодні команда Тимошенко і чи є вона взагалі?

З одного боку, багато з тих, хто вчора поспішав зайняти місце за її спиною, сьогодні поспішають від неї дистанціюватися. А якщо її почнуть пресувати — зрадять, не чекаючи, поки смажений півень тричі дзьобне їх нижче спини.

З другого боку, дехто з тих, кого вчора прийнято було вважати випадковими попутниками Тимошенко, можуть завтра виявитися надійними союзниками. Тому що встигли розчаруватися. Ні, не в ідеалах Майдану. І не в самому Ющенкові. А в тому, як Ющенко ці ідеали трактує.

Багато хто ближче до виборів відчує необхідність альтернативи, гостру потребу не лише у політичному прихистку, а й у керманичі. У поводирі, котрий має харизму, волю й завзяття.

Тимошенко змушена буде рахуватися з думкою тих, хто захоче (або змушений буде) якщо не прийняти її бік, то, принаймні, стати поруч із нею.

Чи зможе вона сформувати із найрізноманітніших людей справжню команду — велике запитання. Є підстави вважати, що вчинок Бродського не був нею санкціонований, більше того, вона довго й усіма силами утримувала його від такого кроку. І те, що він зважився на демарш, означає: повага Бродського до Тимошенко ще не означає впливу Тимошенко на Бродського. При цьому Бродський був і залишається членом її команди. На відміну від того ж Зінченка, котрого поки що поспішили записати в сателіти Юлії Володимирівни.

Те ж саме стосується і півтора десятка міністрів, які були на стороні Тимошенко під час її перебування прем’єром. Далеко не з усіма з них Ю.В. буде по дорозі. Тому що багато хто з них не приховує: вони вже не вірять у Ющенка, але все ще не вірять Тимошенко. І тому що вони не знають, що є більш небезпечним для країни — безпорадний Віктор Андрійович чи авторитарна Юлія Володимирівна.

Мабуть, основне завдання для Тимошенко сьогодні — повернути ефективність своєї фракції. Парламентський осередок БЮТ під час відрядження керманича до Кабміну виріс кількісно, але став менш боєздатним. Тимошенко не знаходила часу й можливостей контролювати свій депутатський загін.

Ситуацію доведеться змінювати. Та зробити це буде непросто. І річ не в тім, що фракція неминуче схудне після того, як Ю.В. випала з владної обойми. 2004-го депутатський загін Тимошенко був одним із визнаних центрів парламентського впливу. Сьогодні він бути таким перестав. Ситуація в Раді змінилася, і, щоб повернути фракції втрачений авторитет, Тимошенко доведеться докласти чимало зусиль. Не маючи мандата, зробити це буде особливо важко.

Фракції потрібні союзники. Можливо, ними стануть осередки партій, які не приховують бажання піти на вибори у блоці з загоном Тимошенко. Йдеться, насамперед, про УНП і ПРП. Ці дві організації, а також «Пора» — можуть стати партнерами БЮТ на виборах-2006. Відповідні консультації уже ведуться. Чим вони закінчаться — судити рано, але наскільки нам відомо, екс-прем’єр не виключає, що вирушить у передвиборне плавання самостійно. Те, що політструктура Тимошенко візьме участь у кампанії — сумнівів не викликає.

Як не викликає сумніву й те, що вже найближчим часом фракція БЮТ візьме активну участь у боях за збереження політичної реформи. Саме так, ми не обмовилися. Згідно з останніми відомостями, президент рішуче налаштований домогтися скасування конституційних змін. А Тимошенко не менш рішуче налаштована йому в цьому завадити. Найбільш затятий противник ослаблення президентської влади, Юлія Володимирівна (подейкують) останнім часом переглянула свої погляди на політичний устрій країни. З чим це пов’язано? Питання не до нас. Можливо, сумний досвід останніх місяців переконав її в тому, що політреформа — благо для країни. Що за таких повноважень не може бути справедливих президентів. А за такого поділу сфер упливу — не може бути єдності влади.

Вірогідне й інше. Скажімо, Юлія Володимирівна вирішила штурмувати вершину влади не за чотири, а за півроку. Вирішивши, що посада пореформеного прем’єра, ну хіба що трошки, гірша за посаду дореформеного президента.

Спроби скасувати політреформу (якщо їх буде розпочато) здатні до краю загострити ситуацію у політикумі. Вони можуть спричинити відкриту конфронтацію між президентом і Радою. У цьому разі не можна буде виключати нічого. Ні формування масштабної антипрезидентської більшості. Ні появи тимчасового союзу таких різних політиків, як Литвин, Мороз, Кравчук, Симоненко і Тимошенко (кожен із яких має свої причини відстоювати політреформу). Такий політичний проект (щось на кшталт «Повстань, Україно!»-2) сьогодні здається фантастикою. Та він цілком можливий. Так само, як і початок процедури імпічменту. Особливо, якщо під час можливого викиду компромату деякі відомості стосуватимуться безпосередньо персони глави держави.

«Нульовий варіант» спростив структуризацію політикуму. Можлива війна навколо реформи завершить цей процес. Вибір, зроблений учасниками майбутніх боїв, дасть остаточну відповідь на безліч запитань. За великим рахунком, саме тоді стане зрозуміло, хто з ким і хто за що. Хто за президента. Хто за Юлю. І хто за Україну. Погляд із боку

Офіційна реакція на останні політичні події в Києві у трикутнику наших основних стратегічних партнерів США — Росія — Євросоюз була стриманою й небагатослівною, але при цьому дуже оперативною. І Вашингтон, і Москва, і Брюссель висловилися того ж таки дня, коли уряд Тимошенко було відправлено у відставку. Що вже саме по собі добре й засвідчує незгасаючу увагу до України з боку найбільших гравців на світовій арені.

Так, офіційний представник Держдепартаменту США Шон Маккормак у четвер заявив: Сполучені Штати уважно стежать за політичними подіями в Україні. «У молодих демократіях часом відбуваються зміни в уряді. Якщо ці зміни здійснюються конституційним, мирним способом, то це все є частиною демократичного політичного процесу. Ми твердо віримо в те, що народ України вийде з усіх цих змін сильнішим. Це процес будівництва сильнішої демократії», — зазначив представник американського зовнішньополітичного відомства, підкресливши, що питання про те, яким буде наступний уряд в Україні, має вирішуватися українським народом і обраними ним лідерами.

Як завжди, не забувши надіти маску демократа перед зустріччю з будь-ким із західних колег, Володимир Путін у Берліні на спільній прес-конференції з німецьким канцлером Герхардом Шредером був надзвичайно політкоректним, слів на кшталт «мочити» або «тирити» не вживав і цілком по-європейському (а також співзвучно шредерівському коментарю: «Ми вважаємо, що Україна має цілковите право робити свій вибір») висловив упевненість, що «український народ і керівництво знайдуть правильне рішення». ВВП закликав не драматизувати ситуацію в Україні, яка, на його думку, перебуває під контролем президента Віктора Ющенка. А посол РФ Віктор Черномирдін цілком схвалив дії останнього: «Президент України вчинив у сформованій ситуації цілком правильно. Віктор Ющенко виявив мужність і турботу про країну, а не про особистості».

Брюссель же за останній тиждень висловився навіть двічі. Наступного дня після викривальної прес-конференції О.Зінченка представник Єврокомісії повідомив агентству «Інтерфакс-Україна»: у Європейському Союзі сподіваються, що останні події в Україні, пов’язані з обвинуваченням деяких посадових осіб у корупції, не вплинуть на подальший розвиток відносин України з ЄС. У Євросоюзі «сподіваються, що ніщо не вплине на дії уряду під час виконання Плану дій, і наші відносини розвиватимуться». А в четвер, уже через кілька годин після відставки уряду Тимошенко, офіційний представник ЄК Емма Удвін заявила: Європейський Союз сподівається, що президент України Віктор Ющенко в короткий термін розпочне дії, спрямовані на розв’язання нинішньої урядової кризи. «Ми сподіваємося, що він вдасться до швидких кроків, спрямованих на встановлення стабільності й забезпечення спадкоємності політики», — повідомила спікер ЄК і нагадала, що В.Ющенко переміг на виборах «на платформі зобов’язань проведення реформ, боротьби з корупцією, проведення політики чистих рук». «Ми упевнені, ці головні принципи буде збережено його адміністрацією», — підкреслила Е.Удвін.

Але за досить схожими спокійними й толерантними офіційними коментарями наших основних партнерів ховаються часом діаметрально протилежні міркування.

Так, від Вашингтона абсолютно не варто було очікувати різкої критики дій Віктора Ющенка після того, як весь світ обійшли кадри та знімки, на яких радісний Джордж Буш обіймає мужнього лідера помаранчевої революції. Україна стільки разів згадувалася у виступах вищого керівництва США в різних точках планети як приклад «торжества демократії», що стала вже прапором, із яким Сполучені Штати навпереваги йдуть у бій за «перемогу демократії на всій планеті». Тому для них надзвичайно важливо, аби в «помаранчевій Україні» все складалося успішно. Провал «нової України» буде багатьма (й усередині Сполучених Штатів, і на зовнішній арені) розцінено як серйозний провал зовнішньої політики США. А в умовах, коли рейтинг глави Білого дому катастрофічно падає через безпомічність американської влади при ліквідації наслідків урагану «Катріна», дозволити певні гучні прорахунки ще й на зовнішній арені адміністрація Буша дозволити собі не може. Тому про які там проблеми в Україні ви кажете? Усе добре, це не проблеми, а становлення та зміцнення молодої демократії. «Ми сфокусуємо увагу на довгостроковій перспективі, і не звертатимемо увагу на тимчасові коригування», — заявив учора Курт Волкер, один із високопоставлених дипломатів Держдепу. Більше того, він дав зрозуміти, що в разі успішних демократичних і економічних перетворень Україна має шанс приєднатися до НАТО вже 2008 року, «попри сьогоднішню ситуацію».

Схоже, американці не лише публічно, а й реально не вельми занепокоєні подіями цього тижня в Україні. Можна припустити, вони дуже задоволені відставкою Петра Порошенка, оскільки у приватних розмовах із представниками американської сторони ми неодноразово чули серйозні нарікання на його адресу з приводу нерозв’язуваності важливих питань як двосторонньої співпраці, так і кооперації України з НАТО, реформування силових структур та ін. Відставка Юлії Тимошенко також не вельми засмутить американців, оскільки далеко не всі її дії вони вважали реформістськими й не всі методи її роботи — ринковими. Занепокоєння викликав також інвестиційний клімат і різкий спад економічного зростання в Україні. Про це, приміром, говорилося в доповіді заступника держсекретаря Д.Фріда на липневих слуханнях у Конгресі, присвячених відносинам з Україною, на це публічно звертали увагу й аналітики впливових американських мозкових центрів. Занепокоєння американської сторони викликає, скоріше, те, що Ю.Тимошенко, можливо, піде в опозицію. У одному з інтерв’ю посол США Джон Хербст висловив стурбованість з приводу такого розвитку подій, «за якого стався б розкол між командами Ющенка й Тимошенко», проте американський дипломат переконаний — такий сценарій не буде здійснено в реальності. Але хоча публічно американці всіляко підкреслюють, що всі нинішні події в Україні — у рамках становлення молодої демократії, здається, свої критичні зауваження з приводу цього процесу вони все-таки висловлять (нехай і за закритими дверима) під час найближчого візиту до США глави зовнішньополітичного відомства Бориса Тарасюка, а потім і президента Віктора Ющенка.

Що ж стосується росіян, то їхні чекання якраз протилежні американським. Наскільки Вашингтон зацікавлений в успіху демократичних перетворень в Україні, настільки Кремль бажає провалу помаранчевого й інших «кольорових експериментів». Це вже в Берліні Путін висловлювався толерантно й виважено, а відразу після скандального виступу Зінченка він не змарнував нагоду позловтішатися перед західною пресою, мовляв, ми ж вас попереджали, там така ж корупція й політичні розбірки, як і скрізь на пострадянському просторі. І чим нова Україна відрізняється від колишньої? І хто вам сказав, що в Україні більше демократії, ніж у Росії, що ви носитеся з нею, як із писаною торбою? Путін і раніше старанно намагався скомпрометувати нове українське керівництво в очах провідних західних лідерів (пригадаймо бодай останню зустріч «великої вісімки»), а тепер у нього для цього з’явився новий чудовий привід: Україна не лише «тирить» російський газ, а й наскрізь пронизана корупцією, аж до «помаранчевої» верхівки, котра б’ється між собою за матеріальні радості життя з запалом і жорстокістю, не меншими, ніж свого часу це робили посіпаки Кучми й Януковича.

Можна не сумніватися: нинішній кадрово-корупційний скандал в Україні росіяни радісно й голосно згадуватимуть щораз, коли наша країна заявлятиме про свої нові пріоритети зовнішньої політики — підтримку демократії в усьому світі, виходитиме з різноманітними демократичними ініціативами та створюватиме різні демократичні співтовариства та співдружності. Пригадайте, скільки відер бруду було вилито та продовжує литися на Грузію і її президента Саакашвілі зі сторінок російської преси, із вуст російських політиків і політологів.

Кремль святкує ще одну маленьку перемогу — Тимошенко більше не прем’єр, Турчинов більше не глава СБУ. З’являється надія: російський бізнес в Україні може тепер спати набагато спокійніше, розслідування діяльності «Росукренерго» потихеньку припинять і його результати ніколи не буде оголошено... Що ж до відставки й усунення від виконання службових обов’язків чуйних до інтересів і побажань Москви Порошенка та Третьякова, то тут росіянам переживати нема чого: адже президент Ющенко ще навіть до початку офіційного розслідування обвинувачень на їхню адресу оголосив на весь світ, що вірить цим людям, переконаний у їхній чесності й вони залишаються його друзями. А отже, роблять логічний висновок наші сусіди, як і раніше можуть доносити потрібну інформацію до вух президента та впливати на прийняття тих або інших рішень. Крім того, Юрій Єхануров на посаді прем’єр-міністра України й, мабуть, Анатолій Кінах на посаді секретаря РНБОУ цілком влаштовують росіян. І до роботи в уряді Тимошенко, і будучи останні дев’ять місяців першим віце, Кінах неодноразово демонстрував готовність «конструктивно співробітничати з Російською Федерацією» й активно підтримував участь України в ЄЕП, причому навіть глибшу, ніж зона вільної торгівлі. Єханурова вважають у Росії політиком розумним, помірним, здатним домовлятися й іти на компроміс. Та, певне, аби життя на українському напрямі взагалі уже медом росіянам не видавалося, Борис Тарасюк збереже свій портфель міністра закордонних справ і в новому уряді.

Борис Іванович уже заявив: курс держави на європейську інтеграцію залишається незмінним, і висловив упевненість, що очікувані кадрові рішення президента лише зміцнять здатність оновленого уряду до поглиблення відносин із Євросоюзом, зокрема у виконанні Плану дій Україна—ЄС. Про це, й не тільки, Тарасюк переговорив телефоном ще в день відставки уряду Тимошенко з Верховним представником ЄС з єдиної зовнішньої політики й політики безпеки Хав’єром Соланою.

За нашою інформацією, у Брюсселі були досить сильно занепокоєні заявами про корупцію у вищих ешелонах нової української влади. Занепокоєння посилювалося з кожним днем мовчання Віктора Ющенка після обвинувачень, які пролунали з вуст екс-держсекретаря, у корупції представників найближчого оточення президента. У єесівських кулуарах європейці дивувалися: чому особи, звинувачені в корупції, відразу не залишили свої посади, аби не компрометувати главу держави, як у разі схожих скандалів роблять європейські політики. Згадували історію нинішнього комісара ЄК з торгівлі пана Мендельсона, близького соратника британського прем’єра Тоні Блера, котрий кілька років тому був замішаний у якомусь скандалі і, не чекаючи результатів розслідування, сам подав у відставку, щоб не компрометувати свого лідера. Коли ж під час розслідування провину Мендельсона доведено не було, він зміг повернутися в політику й зайняти високу посаду в ЄС.

Те, що Ющенко таки усунув обвинувачуваних у корупції членів свого оточення з їхніх посад, із задоволенням сприйнято в Брюсселі. І недаремно офіційний представник ЄК Емма Удвін зробила такий акцент на переліку передвиборних обіцянок В.Ющенка у сфері боротьби з корупцією: у Євросоюзі справді приділяють цій проблемі велику увагу й пильно стежитимуть за чистотою рук українських чиновників і високих посадових осіб. Боротьба з корупцією — один із ключових пунктів Плану дій Україна—ЄС, і попередня оцінка результатів його виконання багато в чому залежить від того, як буде проведено розслідування обвинувачень, викладених колишнім держсекретарем Олександром Зінченком, і до яких подальших кроків вдасться вище керівництво країни.

Стурбованість Брюсселя викликають і подальші перспективи України на шляху у СОТ. Усім добре відомо, із яким боєм досі проходили сотівські законопроекти через Верховну Раду. Тепер же, побоюються наші партнери, коли, крім прийдешніх виборів, уми українських законодавців будуть зайняті ще й урядовою кризою й розбірками всередині правлячої команди, Україна може не встигнути пробігти фінішну пряму до членства у СОТ до кінця нинішнього року. І надії на початок у січні переговорів між Україною та ЄС про зону вільної торгівлі можуть так і залишитися надіями...

Із приводу ж відставки уряду Тимошенко європейці у приватному порядку висловлюють різні думки. Одні сумніваються в доцільності звільнення всього уряду, кажуть, що Ющенко надто погарячкував, і вважають, що відставки мали бути «точковими». Інші називають рішення Ющенка правильним, аргументуючи свою думку тим, що в Тимошенко не було виразної економічної програми, її уряд займався в основному популізмом, а це й спричинило зниження економічного зростання та припливу інвестицій, зростання інфляції й невдоволення населення, а подальше перебування Юлії Володимирівни на прем’єрській посаді могло скинути країну в глибоку економічну кризу. Треті побоюються, що можливий перехід Тимошенко до опозиції ще більше поглибить політичну кризу в Україні, надовго відверне країну від здійснення гостро необхідних реформ. Четверті ж, навпаки, вважають, що в особі Тимошенко Україна, нарешті, зможе отримати справжню опозицію, котрої потребує кожна демократична держава.

Але в одному більшість наших співрозмовників були одностайні: на якомусь етапі президент Ющенко втратив контроль над ситуацією у своїй команді й нині розпочате ним хірургічне втручання треба було здійснити набагато раніше.

"Дзеркало Тижня"