Торг тут недоречний

Продовження. Початок тут.

Умовно їх можна окреслити так: з одного боку — Порошенко плюс Третьяков, Жванія, Червоненко, Мартиненко; з другого боку — Тимошенко плюс Турчинов, Томенко, Терьохін, Бродський. Неважко припустити, якій групі довірятиме президент.

Протиріччя між Банковою і Грушевського, між Тимошенко й Ющенком із Порошенком набухали з кожним днем. На запитання: «Котра година?» обидві сторони відповідали запитанням: «А навіщо це вам?» Можливості сісти за стіл переговорів і щиро з’ясувати стосунки в перших осіб уже не було, оскільки їх історична взаємна недовіра плюс масована обробка кожного оточенням виключали таку можливість. Ющенко довіряв своїм, Тимошенко — своїм. «Вона вирішила піти у відставку за два місяці до виборів і кинути вас, Вікторе Андрійовичу. Жодному її слову вірити не можна». «Він не подасть тебе прем’єром, нізащо. А йти в блоці з усією його компанією — убити свій рейтинг назавжди». «Це вона організувала скандал навколо вашого сина, замовивши матеріал журналістам «УП», і це — лише початок. Її мета — повна ваша дискредитація до квітня наступного року». «Він не сприймає ніяких аргументів. Хоч які факти йому поклали б на стіл про діяння Третьякова, Порошенка, Червоненка, він твердить про те, щоб ми не зводили рахунки зі своїми політичними опонентами й не стежили за його людьми». «Подивіться, як вона піариться. Фрадков чи білоруський прем’єр сидять нишком, дають прес-конференцію раз на півроку. Вона ж не злазить з екрана». «Скільки можна терпіти! Вони розграбували НАК, вони хочуть у Фіртоша купити за 2,5 млрд. частку в «Росукренерго», вони вкрали Іллічівський порт. Це все вилізе, ти хочеш проасоціюватися з усім цим?» «Вона у змові з «Приватом». Вони повернули їй борги, а тепер на спільний із нею офшор купують 40 відсотків «Плюсів». Це валить усі наші домовленості з Пінчуком про канали». «Він особисто телефонував Притиці, особисто дзвонив Коломойському. У тебе ілюзія, що ти ведеш боротьбу з Петром і Пінчуком, ти воюєш із ним»...

Коротше кажучи, частина аргументів і тієї, й другої сторони була цілком правдивою, частина була помилкою, частина — свідомою дезінформацією лідерів. Ці й багато інших закидів пролунали під час триденних переговорів, у яких брали участь: із боку Тимошенко — Юлія Тимошенко, із боку Віктора Ющенка — Віктор Ющенко, Роман Безсмертний, Олег Рибачук, Анатолій Кінах, Петро Порошенко, Олександр Третьяков. У переговорах також брали участь відносно нейтральні Борис Тарасюк і Віктор Пинзеник.

Три дні й три ночі шукали вихід із патової ситуації. Унаслідок консультацій, переговорів, дзвінків і нескінченних нарад виникло два варіанти.

Перший. Його Віктор Андрійович назвав «м’яким». Президент відправляє у відставку Петра Порошенка — секретаря РНБОУ, Олександра Третьякова — першого помічника президента і Миколу Скомаровського — главу Державної митної служби — зі свого боку. Тимошенко ж, із свого боку, жертвує віце-прем’єром Миколою Томенком і міністром економіки Сергієм Терьохіним. Крім того, президент відправляє у відставку її довічно праву руку — Олександра Турчинова, главу СБУ, а також знаходить варіант заміни, на його думку, лояльного до Тимошенко Святослава Піскуна на свого генпрокурора. Це — перша умова. Тепер — друга. Передвиборний список очолює Віктор Ющенко й одержує відповідно квоту в 66 відсотків від складу списку. Тимошенко дістається 33. У нього вона не має права включати: представників ПРП, представників Рухів, представників «Пори», Олександра Зінченка, Михайла Бродського, Олександра Турчинова, суддів (починаючи від Маляренка та закінчуючи тими, хто насмілився заявити про чинення тиску на них із боку Петра Порошенка). Президент має право вето на кожну кандидатуру, яку Тимошенко має намір внести у свою частину списку.

(Аналогічного права в Тимошенко немає.) Розмов про гарантію висування Тимошенко після виборів на посаду прем’єра — також немає. І третя умова: Тимошенко виходить на спільну прес-конференцію з Віктором Ющенком і таврує ганьбою «брехуна» Олександра Зінченка.

Президентська сторона стверджує, що Юлія Тимошенко дала згоду на цей варіант у середу ввечері, це дозволило президенту на прес-конференції заявити про те, що вони з Тимошенко про все домовилися, але потім вона змінила свою точку зору й у четвер уранці порушила домовленість. Тимошенко ж, у свою чергу, у розмові з кореспондентом «ДТ» заявила про те, що ні на один із варіантів вона згоди не давала й взяла час для роздумів до 9-ї години ранку четверга. Юлія Володимирівна, від якої нам і стало відомо про подробиці запропонованого варіанта, стверджує, що о 8 ранку подзвонила президенту й сказала, що не може прийняти цей варіант і пропонує інший. Який — вона не уточнила. У результаті реалізований був «нульовий варіант» — відставка всіх. Кажуть, цю ідею в переговори привніс Роман Безсмертний. Унаслідок запуску цього варіанта Тимошенко та її прибічники втратили владу де-юре і де-факто. Порошенко й Третьяков — тільки де-юре. (Простий приклад. Того самого дня, коли лічильник передвиборної коаліції обнулився, Віктор Ющенко призначив новим керівником Служби безпеки України Ігоря Дрижчаного. Якби на цей пост президент призначив батька Петра Порошенка, то, повірте, Петро Олексійович радів би так само...)

Більшість радників Віктора Ющенка були за «нульовий варіант». Сама Тимошенко та її радники — проти. Президент вагався, відчуваючи непередбачуваність розвитку подій, відповідальність за прийняте рішення та його наслідки. Рішення йому далося непросто. Непросто, але з інших причин, його було прийняти і Юлії Тимошенко. Та є підстави думати, що обидві сторони, крім тривоги за країну й власного політичного майбутнього, відчули полегшення: більше нікому не потрібно прикидатися, чекати удару в спину. Настала визначеність, а вона завжди краща за невідомість. Згоріла стодола — най горить і хата!

Президент зупинився на так званому нульовому варіанті. Глава держави:

— у повному складі відправив на політичний спочинок Кабінет міністрів;

— звільнив Петра Порошенка від посади секретаря Радбезу;

— усунув від виконання службових обов’язків свого першого помічника Олександра Третьякова;

— підписав указ про зняття керівника Служби безпеки Олександра Турчинова.

Серед звільнених виявилися також глава Державної митної служби Володимир Скомаровський і президент Національної телекомпанії Тарас Стецьків, який раніше подав прохання про відставку. Наступним (легко прогнозованим) кроком мало стати вигнання з Генеральної прокуратури Святослава Піскуна. Однак, пам’ятаючи історію про звільнення-відновлення Святослава Михайловича, президент (наскільки відомо) доручив своїм стряпчим розробити юридично бездоганну схему, як позбутися нинішнього боса ГПУ.

Те, що сталося, справедливо було б названо найбільш масовою кадровою чисткою в історії України. Наскільки правильним було рішення Віктора Ющенка? Чи є воно морально відповідальним, політично зваженим і технологічно ефективним?

Щоб спробувати максимально об’єктивно відповісти на це запитання, спробуємо на мить абстрагуватися від наших сумних реалій. Уявімо собі абстрактну демократичну державу, в якій сталася історія, аналогічна нашій. Вихідні умови ті ж: високопоставлений чиновник обвинувачує найближчих соратників глави держави в корупції. Як у такому разі заведено чинити? Алгоритм дій першої особи країни в таких випадках відомий. Політичний лідер повинен усунути підозрюваних у непорядному діянні від виконання своїх обов’язків і виступити гарантом проведення всебічного, незалежного, об’єктивного розслідування.

Важлива обставина. У таких ситуаціях найвищий посадовець обов’язково бере на себе якщо не всю, то хоча б частину відповідальності за те, що відбувається.

Ющенко вчинив інакше. Він відразу висловив недовіру фактично всій вищій політичній еліті країни. Причина? На прес-конференції, що відбулася 8 вересня, Віктор Андрійович пояснив свій вчинок так: «Основа відносин, яка була в останні вісім місяців, давайте відверто казати, і вас, і мене, і 48 мільйонів українців почала розчаровувати. Нам треба зупинити розчарування. Нам треба, щоб ідеали Майдану не поставили під сумнів...»

Розберімо сказане. Дамо спокій ритуально згаданому символу помаранчевої революції — якби Майдан був людиною, він неодмінно помер би від безперервної гикавки. Не будемо брати до уваги заклинання, проаналізуймо фактичний бік справи.

Перше. Вищий посадовець оголосив: останні вісім місяців (тобто рівно стільки, скільки Ющенко президентствує) стосунки між можновладцями будувалися таким чином, що призводили тільки до розчарування. Причому розчарували вони не тільки главу держави, а й 48 мільйонів його співвітчизників.

При цьому Президент не приховує, що саме він привів цих людей. Він називає їх друзями. Він зізнається, що «дав їм величезні повноваження». А вони не виправдали президентської довіри. Було б логічно, якби після цього Віктор Андрійович покаявся перед виборцями: вибачте, якщо зможете, — я привів цих людей у владу, і я відповідаю за те, що вони не виправдали вашої довіри.

Але Ющенко жодним словом не прохопився про свою провину. На превеликий жаль, він виглядав не як гарант даних ним обіцянок і ввірених йому конституційних прав. Він прибрав позу скривдженої дитини: я їх мирив-мирив, а вони все одно піском кидаються. «Президент не повинен бути нянькою, улагоджувати їхні стосунки...», — поскаржився Віктор Андрійович журналістам. Свята правда. У президента маса інших, важливіших занять. І якщо він змушений мирити людей, ним же відібраних, — він поганий президент.

Друге. Президент сам згадав про вісім місяців. Отже, про конфлікти в команді він дізнався не вчора. Що ж це виходить: він майже рік спостерігав за тим, як його друзі й колеги в’язнуть у чварах і сварах. Він марнує свій (без жодної іронії) дорогоцінний президентський час на даремну миротворчу місію, із сумом спостерігаючи, як у суспільстві зростає розчарування. Запитання: а навіщо в такому разі було чекати вісім довгих місяців? Наступне запитання: коли президент лукавив? Два тижні тому, коли розхвалював свою команду? Чи два дні тому, коли оголосив, що вона виявилася командою розчарувань?

Третє. Припустімо, президент терпів вісім місяців, сподіваючись (не зрозуміло на якій підставі), що проблема розсмокчеться сама собою й таким чином її (проблему) консервуючи. Виникає чергове резонне запитання: як довго президент терпів би ще? Формальним приводом для килимового кадрового бомбування стали викриття Зінченка. А якби екс-держсекретар промовчав? Віктор Андрійович продовжував би вдавати, що нічого не відбувається, попри дедалі більше розчарування, особисте й усенародне?

Четверте. Повернімося до заяв президента на прес-конференції. Схематично уявлення Ющенка про конфлікт виглядають таким чином:

1) Він не вірить у корумпованість свого оточення;

2) Він визнає наявність гострих, нездоланних конфліктів усередині своєї команди;

3) Він вважає обвинувачення в корупції проявом цих конфліктів;

4) Він вбачає єдино можливий крок вирішення кризи в масовій кадровій чистці.

І після всього цього він відправляє у відставку уряд. Чи означає це, що він розглядає Кабінет міністрів як орган, відповідальний за появу обвинувачень у корупції? Відшукати іншу логіку в цьому кадровому рішенні неможливо.

Давайте помислимо. Звернімося до витоків: представник патронатної служби президента Зінченко звинуватив представників патронатних служб президента Порошенка і Третьякова у зловживанні службовим становищем, фінансових шахрайствах та інших гріхах.

Якщо Ющенко так переконаний у кришталевій чистоті своїх зброєносців, він міг про це заявити і зберегти їх на своїх посадах. Це суперечить філософії демократичних держав, але це цілком у стилі української влади. Якщо Ющенко мав підстави думати, що немає диму без вогню, — він повинен був зняти Порошенка і Третьякова.

Що робить президент? Він підписує прохання про відставку Порошенка, усуває від виконання обов’язків Третьякова (зауважте, не про його звільнення) і відправляє у відставку Кабінет міністрів. Дивно, чи не так? Може, гарант таким чином хотів сказати — ось вони, справжні винуватці кризи. Саме вони, а «не молоді люди, яким по 31, по 39 років, які прийшли в політику з надією, що будуть працювати в цій політиці на благо людей багато десятків років».

Нарешті, п’яте і останнє. Президент публічно пообіцяв об’єктивне розслідування заяв Зінченка. Й одразу дав масу приводів засумніватися в тому, що воно буде справді неупередженим.

Усьому складу уряду (жоден із представників якого як потенційний корупціонер не згадувався) вказали на двері без особливих розмов. Один із головних фігурантів справи, Третьяков (повторимо) тільки тимчасово відлучений від справ. Таким чином Віктор Андрійович недвозначно дав зрозуміти всім (у тому числі й майбутнім слідчим), якою довірою користується ця людина.

Цитату про молодих людей, які живуть надією, ми вже наводили. Згадаймо ще одне: президентське висловлення: «Я позавчора призначив комісію, яка б усі факти, що є, опрацювала і сказала — це корупціонер чи не корупціонер. Переконаний, що цих фактів не буде».

Ось так. Комісія ще не розпочала роботу, а президент уже знає, чим вона закінчиться. Погодьтеся, неупередженою таку заяву назвати складно. Більше того — скандал навколо Нікопольського феросплавного назвав спробою «передати підприємство з рук однієї шайки в руки іншої шайки». Щоб винести таке обвинувачення, Віктору Андрійовичу навіть комісія не знадобилася.

Мимоволі згадалося, як свіжоспечений гарант самовільно присвоїв собі функції суду, на всю країну оголосивши убивцями Гонгадзе щойно затриманих підозрюваних. Було б ще півбіди, якби такі безапеляційні заяви пояснювалися тільки відсутністю правової культури. Але вони, радше за все, є відсутністю демократичної культури. Багато хто із тих, хто не плекав особливих ілюзій стосовно політика Ющенка, ще до осені 2004-го не помічали за ним такого пороку. З весни 2005-го він став очевидним. І це не просто сумно, це — небезпечно.

На тлі всього цього відмова Віктора Андрійовича від своїх слів (виголошених перед сотнями тисяч на такому дорогому його серцю Майдані) видається просто безневинними пустощами. На початку 2005-го під схвальний гомін вбраних у помаранчеве виборців майбутній всенародно обраний обіцяв, що назавжди розділить владу й бізнес. І перевірятиме майбутніх політичних «олімпійців» на цей предмет до десятого коліна. Наприкінці того ж року гарант сказане раніше переосмислив: «Людина, що мала до цього бізнес... не плутає державну функцію з бізнесом, який веде хтось — чи дружина, чи син...»

Такий докладний розбір сказаного і зробленого главою держави знадобився нам для того, аби спробувати зрозуміти мотиви, якими він керувався, наважуючись на масовий кадровий розстріл.

Сам по собі крок, зроблений Ющенком, не можна назвати хибним. Якщо Ющенко має рацію, й державні органи загрузли у конфліктах, така чистка — єдиний вихід.

Однак ми дозволимо собі засумніватися, що причина полягає саме в цьому. Оскільки Ющенко заговорив про розчарування і незадовільну роботу виконавчої влади після заяв Зінченка. Оскільки Ющенко дав недвозначно зрозуміти, як до кого він у цій історії ставиться. Адже інформація про переговори, котрі Ющенко вів із керівництвом Кабінету дають підстави вважати: він подарував би уряду все й ніколи не згадав би про «розчарування 48 мільйонів», якби Тимошенко не розчарувала його і прийняла його умови.

Коли це так, то це означає ось що. Єдиним спонукальним мотивом для Віктора Андрійовича слугували аж ніяк не знамениті ідеали Майдану (які він, та й не тільки він, трактує сьогодні на власний розсуд), а банальна політична вигода.

У колі своїх Ющенко ніколи не приховував, як дратують його «політичні ланцюги», отримані в «навантаження до перемоги» — конституційна реформа та прем’єрка Тимошенко. Віктор Андрійович і Юлія Володимирівна ніколи не були й ніколи не будуть соратниками. Вони були політичними союзниками під час революції і стали політичними конкурентами після неї.

Складалося враження, Ющенко всі ці місяці болісно роздумував, що для нього є найбільшим злом — Тимошенко у владі чи Тимошенко в опозиції. Заяви Зінченка (які президент щиро пов’язує з політичними підступами прем’єра) прискорили необхідність зробити вибір.

Ющенко зняв відповідальність зі своїх плечей — він зобов’язав кинути жереб саму Тимошенко. Якби вона прийняла умови президента, то припинила б своє існування як самостійний і перспективний політичний гравець. Коли не назавжди, то надовго. Якщо ні — глава держави виконував свою давню мрію — викинути Тимошенко з влади. Коли не назавжди, то надовго.

Те, що сталося, не просто оголило істинне бажання Ющенка — сконструювати владу на свій смак, не обтяжуючи себе демократичними умовностями й політичними домовленостями. І в цьому сенсі скандал, затіяний Бродським і Зінченком, був доречним — він розв’язав йому руки. Тож Ющенко в цій ситуації радше виграв: відтепер він зможе не тільки наповняти коридори влади своїми людьми, а й, що важливіше, виключити в цих коридорах появу чужих правил гри.

Реакція на події з боку глави держави, його оточення, а також деяких пропрезидентських ЗМІ дивувала: криза є штучною і спланованою, удар завдано по Ющенку, країну намагаються ослабити, виникала загроза демократії.

Дозволимо собі не погодитися: такі скандали, хоч як дивно, є однією з ознак демократичного суспільства. Тому що в недемократичному суспільстві такі скандали не виникають у принципі. Події останнього десятиліття це підтверджують дуже красномовно. Корупційні історії в Італії, Франції, Великобританії, Німеччині, Ізраїлі не дали приводу засумніватися в схильності цих держав до ідеалів демократії. Тому що їх розслідували, тому що настав момент відповідальності і діям винних було дано відповідну оцінку. Хоча провина деяких із них у нашій країні може видатися просто сміховинною.

Та й відставки уряду далеко не завжди означають кризу — іноді вони означають саме початок виходу з кризи. Якщо керівництво країни чітко уявляє, що за цим буде — катарсис влади чи її апокаліпсис. Про наслідки

Чи виграло суспільство в цій ситуації? Однозначної відповіді на це запитання немає. Якщо корупційні обвинувачення розслідують об’єктивно й неупереджено, можна буде говорити про нову еру боротьби громадян із корупцією. Якщо ж розслідування буде проведене формально (а цього виключати не можна, оскільки Святослав Піскун сидить у хиткому кріслі, СБУ очолює людина, близька до Мартиненка і Порошенка, а міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, чия газета «Грані плюс» опублікувала викривальний матеріал про діяння Порошенка в Молдавії, одночасно заявляє, що в нього жодних фактів порушень немає), то в селі, районі, місті навряд чи знайдеться самогубець, здатний набрати телефон довіри і повідомити про корупцію в органах влади.

У цілому виграв політикум: ситуація стала більш-менш зрозумілою. Чітко вималювалися центри мобілізації політичних сил напередодні парламентських виборів. Тепер кожен має право обирати власний політичний шлях, маючи чітке уявлення про розстановку сил у команді президента, команді екс-прем’єра, команді спікера тощо.

Виграла й частина суспільства, для якої Юлія Тимошенко була подразником. Переведуть подих багато представників малого і середнього бізнесу. Вляжеться волосся на голові у значної частини економістів, які не примирилися з популізмом Тимошенко. Полегшено зітхнуть багато олігархів, сформовані попередньою владою, оскільки Тимошенко була головним носієм і реалізатором ідеї реприватизації. Захисту від неї великий бізнес шукав на Банковій. Тепер правила гри на полі «влада-бізнес» будуть більш передбачуваними, зрозумілими і, можливо, перевіреними.

Та є й інша частина суспільства, яка ніколи не скаже «наш Юра», говорячи про прем’єра Єханурова, бо її словами після Майдану були — «наша Юля». Для цих людей влада втратила колір. У ній немає райдуги метелика від Луї Вітона. Тепер у країні влада кольору мокрого асфальту, кольору «Бріоні». Це просто влада, із функцією, але без душі. Так разом із Ганною Шиловою, Тамарою Стратієнко, Ігорем Кириловим пішла душа з телебачення. Для цієї частини суспільства влада стала далекою і технічною.

Сьогодні ніхто точно не може сказати, як розвиватимуться події далі і якими будуть результати президентського рішення. Джерела на Банковій повідомляють, що Віктор Ющенко всі ці дні перебував у глибокій задумі й у процесі кардинального переосмислення. Джерела стверджують, що президент дозрів до якихось змін і переформулював вимоги до людей, які обіймають ключові посади. Яскравий приклад цього — Олег Рибачук. На своїй посаді віце-прем’єра з євроінтеграції — без комітету, без міністерства, без реальних повноважень і без глибинного усвідомлення державним апаратом потреби в самій євроінтеграції, Олег Борисович нагадував висячі сади Семіраміди. Тепер він укорінився на Банковій. Саме він, а не Роман Безсмертний. А це означає, що президент не має наміру перетворювати держсекретаріат на штаб виборчої кампанії, покликаний централізувати адмінресурс. Ющенко знає, що бюрократ із Олега Борисовича абиякий: документообіг — не його стихія і для перемоги над хаосом держсекретаріату Рибачук, очевидно, візьме в заступники сильного орговика. Водночас сам Олег Борисович здатний робити багато речей. По-перше, протистояти непотрібним інтригам. По-друге, кардинально розширити джерела надходження інформації до президента. По-третє, адекватно представляти президента у конфіденційних переговорах із закордонними партнерами. По-четверте, забезпечити інтелектуальне підживлення глави держави та його рішень за рахунок залучення широкого спектра експертів і фахівців. По-п’яте, Рибачук може абсолютно з усіма політичними силами вести переговори, не маючи за спиною історії взаємин, образ, спільних заробітків і зрад.

Щось нам підказує, що Олександр Третьяков залишиться на своїй посаді. Не виключено, що відбудеться якийсь перерозподіл функцій між кабінетом і секретаріатом президента. Та зроблено це буде не шляхом війни, а з допомогою консенсусу, оскільки в Рибачука і Третьякова чудові людські стосунки. Коротко описуючи Олега Рибачука, не можна не згадати ще про два моменти: він уміє говорити президенту неприємні речі, якщо цього об’єктивно вимагає ситуація; і він не належить до жодного політичного й економічного клану. Він — людина президента, на вісім місяців забута й відсунута. А тепер — усвідомлено затребувана.

Не виключено, що секретарем РНБОУ стане Анатолій Кінах. На сьогодні незрозуміло, чи збережуться за ним широкі повноваження, якими раніше своїм указом президент наділив Порошенка. По-перше, чи захоче Ющенко закріплювати ці повноваження за Кінахом? Відповідь на це запитання буде показником щирості Ющенка, який виступив проти наявності різних центрів впливу у владі. Адже протистояння було викликане не лише особистісним, а й функціонально-інституціональним чинником.

А по-друге, ми пам’ятаємо, що долю указу за тиждень візьметься вирішувати конституційний суд. Цілком імовірно, що саме він уріже повноваження майбутнього секретаря РНБОУ.

Кінах — не найгірше рішення: організований, конкретний, має уявлення про різні сфери політематичної роботи РНБОУ. Кінах зможе налагодити роботу органу, сформувати нормальний апарат. Інша річ — якою буде сама рада нацбезпеки. Адже сьогодні в її складі залишилися тільки Піскун, Маляренко, Литвин і Ющенко. Чи знайдеться в команді президента місце для дискусійного майданчика зі стратегічно важливих питань, а чи РНБОУ перетвориться на лобне місце, де відбуваються кадрові страти (як це було, наприклад, за Марчука), сьогодні сказати важко.

Юрій Єхануров, номінований на прем’єрство, також не є одіозною особою. В економіці тямить, в особливій конфліктності не помічений, у політичних амбіціях, здатних дратувати президента, — також. Він керуватиме Кабміном передбачено, стабільно і від імені президента. Єхануров — не новатор і не генератор ідей, але він — їх якісний і відповідальний виконавець. Його взаємини з Ющенком, швидше за все, будуть стабільними. Про досягнення уряду суспільству повідомлятиме президент, провали прем’єр візьме на себе.

Дуже ймовірно, що парламент затвердить Єханурова на посаді прем’єра. Це, звісно, вплине на склад нового Кабінету — потрібні голоси, а отже, й нові члени коаліції. (До речі, Олег Рибачук заявив, що президент має намір залучити Тимошенко до формування уряду. Можливо, хоче почути її рекомендації, щоб точно знати, кого до Кабміну не брати?) З усіма міністрами визначатиметься виключно президент, і Юрій Іванович навряд чи заперечуватиме з цього приводу. Значного компромату на Єханурова ніколи не було, а відсутністю дрібного мало хто в політиці може похвалитися. У Єханурова немає впливових ворогів і впливових друзів теж немає. Він тверезо оцінює завдання, що стоїть перед ним, а це прийняття бюджету, його наповнення й оптимальний розподіл з урахуванням майбутніх виборів, систематизація урядових програм, створення чотирьох урядових комітетів на чолі з віце-прем’єрами, котрі мають реальну владу. Він — противник активної реприватизації, не прихильник різких рухів. Але якщо партія, причому конкретна, скаже «треба»...

Отже, теоретично існує надія, що робота влади стане ефективнішою й оптимальнішою: Рибачук примусить Ющенка цікавитися роботою міністерств, розвідки та СБУ, Кінах нарешті організує роботу РНБОУ, Єхануров почне обробляти економічні ниви без необхідності прив’язувати щит до попереку. Все це можливо, якщо президент зробив для себе висновки насамперед про власну роботу та зону відповідальності. Висновки, про які він може не повідомляти суспільству, але в наявності яких суспільство або переконається найближчим часом, або ні.

За наявності поінформованої опозиції вже незабаром стане відомо: якими критеріями керуватиметься президент, визначаючи новий склад уряду, — особистою відданістю чи професіоналізмом; чи користуватиметься і в яких питаннях Петро Порошенко впливом на главу держави; які проекти і чи патронує президент; якими критеріями керується при доборі об’єктів для реприватизації; чи продовжує турбуватися необхідністю контролю над електронними медіа; як формуватиметься бюджет виборчої кампанії НСНУ; чи буде використано адмінресурс для досягнення партією вищого результату?

За виконання низки умов і при відсутності одіозних дій з боку представників команди Віктора Ющенка задіяний нульовий варіант може дати позитивний результат.

Але є варіант, згідно з яким країна може програти. Тому що «нульовий варіант», на який пішов президент якраз напередодні парламентських виборів, може означати фактичний початок відкритої війни політичних угруповань. Відкидання умовностей передбачає безумовну жорстокість у стосунках між учорашніми ситуативними союзниками, які перетворилися сьогодні на непримиренних ворогів.

Те, що війну буде розв’язано, на щастя — не факт. Але якщо вона розпочнеться, від цього постраждають багато що і багато хто. Виборці знайдуть підтвердження багатьом своїм сумнівам і можуть остаточно розчаруватися у щирості й непідкупності політиків. У тому, що Тимошенко й Турчинов пішли з влади із валізами свіжого компромату, можна не сумніватися. Та якщо люди, котрі зайняли залишений ними плацдарм, дозволять собі відверто «гратися», відчуваючи безконтрольність усередині влади, проблем може бути багато. І не лише в окремих осіб із того чи іншого боку, а й у самої держави Україна. Можливі сенсаційні викриття здатні підірвати і так небездоганну репутацію країни, змусити Захід переглянути доброзичливе ставлення до України й поставити хрест на наших євроінтеграційних прагненнях.

Окрім того, бюджетний процес, приватизація, створення законодавчої бази, адаптованої до вимог СОТ, — успіх цих та багатьох інших політико-економічних проектів опиниться під серйозною загрозою. Цілком можливе оформлення яскраво вираженої, агресивної антипрезидентської більшості в Раді, що також не піде на користь країні. Зрештою, існує ризик, що прийдешні вибори-2006 стануть найбруднішою парламентською кампанією в історії країни.

Чи бачив президент ці загрози? Не міг не бачити. Чи готовий він узяти на себе відповідальність за можливі наслідки? Судячи з того, як він аргументував свої останні політичні кроки, сумнівно. Але ж кажуть люди, що процес переосмислення пішов.

"Дзеркало Тижня"