Як народжувалася казка і помер міф
«За що боролися?» — запитали себе ті, у кого вдома зберігаються пошарпані помаранчеві стрічки. І більшість не знайшла відповіді. І даремно. Бо боролися не за когось, а за себе. Бо боролися за те, аби журналістам приватних каналів, попри інтереси своїх хазяїв, не забракло чесності об’єктивно висвітлювати те, що відбувається. Боролися за те, аби досвідченому політику Олександру Зінченку вистачило сміливості публічно заговорити про корупцію в оточенні президента. Боролися за те, аби президент пояснював народові свої рішення, а не приймав їх без жодного мотивування, як було ще зовсім недавно. Боролися за свій, здійснений тієї осені вибір, і за право вибирати в майбутньому. Ми лише в одному тоді помилялися, розраховуючи перекласти основну частину турбот про свою країну на владу, обрати її та чекати результатів — негайних і позитивних. У нас був довгий перелік, і криза, яка вибухнула у владі й має не стільки політичний, скільки моральний і психологічний характер, із цим переліком здійснила попередній розрахунок.
Ми знали, що див не буває, але ми вірили в них. Ми гадали, що відповідальність таки переплавить амбіції Ющенка й Тимошенко. Ми гадали, що не таким жагучим буде бажання безроздільно царювати й не таким полум’яним прагнення закохати в себе країну. Ми гадали, що представники бізнесу в «Нашій Україні» кажуть правду, декларуючи в приватних розмовах щирість своєї мети — встановлення загальних правил для усіх.
Ми не думали, що розчарування буде таким сильним і таким швидким. Ми не думали, що так швидко й так часто нам доведеться проводити аналогії зі старою владою. Ми припускали це. Проте попри знання, досвід і професійний цинізм, усе-таки сподівалися. І сподіваємося досі. Але тепер уже — на себе. І на вас. Бо ваші очі ми особливо чітко бачили в перші дні Майдану. Вас, котрі боролися не за зайвий шматок дармового хліба, а за право називатися людьми. Вас, котрі зайняті справжньою справою, котрі досягли успіху в своєму житті та мрієте про такий же успіх для країни.
Але Майдану щодня не буде. Скоріш за все, його більше не буде ніколи. Минуть роки перед тим, як суспільство зможе впливати на владу, ставши громадянським. А поки цього не сталося, ті, хто втрачає віру у владу, зобов’язані повірити в себе. Це вони без нас не зможуть, а ми щодня й щогодини доводимо своє право обходитися без них. І без ілюзій також.
Ми знаємо, сумніви й розчарування не зробили вас байдужими. Якби вас не було, вони сьогодні взагалі ні на що не озиралися б.
А ми маємо право озирнутися у вчорашній день. І пригадати, як народжувалася казка. І як помер міф.
Історія хвороби. Коротко
З 1999 року їхні шляхи переплітаються туго, немов коса. Призначену віце-прем’єром до уряду Ющенка Юлію Тимошенко оточення Леоніда Кучми намагалося звільнити з першого ж дня. Прем’єр витримав рік — безпрецедентно тривалий строк опору президентові, — не роблячи подання на її відставку.
Потім була «Україна без Кучми». Тимошенко на барикадах. Кучма, Плющ і Ющенко своєю заявою «стріляють» по ній.
Потім відставка Віктора Андрійовича з посади прем’єра. Довгі вагання щодо оголошення про перехід в опозицію. Тимошенко ж усіляко намагається втягнути екс-прем’єра в активну боротьбу, вірячи в результативність акції «Повстань, Україно!» і тиску мас на Кучму. Віктор Андрійович умовлянням не піддається, фактично віддаючи перевагу статусові спостерігача. Він не бере участі в підготуванні акції, та все-таки виходить на Європейську площу в день мітингу. Поставлений ним підпис під найрадикальнішою антикучмівською заявою, написаною Юлією Тимошенко, дає старт до репресій влади стосовно бізнесу прихильників Ющенка.
На момент президентської кампанії взаємини Юлії Володимирівни та Віктора Андрійовича сформувалися повністю. Йому не до вподоби її авантюризм, радикалізм, вона ставиться з презирством до його нерішучості й угодовства.
Нині зрозуміло, наскільки різними є ці люди. В Ющенка — економічні погляди ліберально-праві. У Тимошенко — монопольно-ліві. Ющенко намагається об’єднати навколо себе якнайбільше людей із метою делегувати їм повноваження і саморозвантажитися. Команда Тимошенко, за великим рахунком, за всі роки її політичної діяльності не змінилася, авторитарний підхід Юлії Володимирівни до керівництва цими п’ятьма людьми відкоригувався лише в останні місяці — від втоми й розгубленості. Зрештою, навіть за гороскопом його символ — вода, її — вогонь. Єдине, що було спільного в Тимошенко та Ющенка, — це... Кучма. Саме цим пояснюється їхній передвиборний союз. Оцінивши примарність своїх шансів на перемогу у президентських перегонах, Юлія Тимошенко підписує з Віктором Андрійовичем угоду про єдиний передвиборний фронт, у секретному протоколі до якого міститься обіцяння їй прем’єрства. Тимошенко відпрацьовує кампанію Ющенка чесно й ефективно. І якби технологія Кучми реалізувалася і Юлію Володимирівну вдалося б спрямувати під час кампанії проти Ющенка, він не був би президентом. Це зрозуміло всім, окрім його безпосереднього оточення. Якби Ющенко не став президентом, Тимошенко не сіла б у прем’єрське крісло. Це теж зрозуміло. Вони розрахувалися за векселями.
Щоправда, розрахунки здійснювалися непросто: адже, незважаючи на наявний таємний протокол, Віктор Андрійович перед Новим роком доручив Петрові Порошенку формувати уряд. «Я хочу, аби ви зрозуміли, що мені набагато комфортніше буде працювати з прем’єром Порошенком, ніж із вами. Посаду секретаря РНБОУ з розширеними повноваженнями я пропоную вам як альтернативу і прошу відмовитися від зазіхань на прем’єрське крісло». Так у ті дні Юлія Тимошенко розповідала своїй команді про зміст розмов із новообраним президентом. «Вносити кандидатуру прем’єр-міністра — це ваше право, але добровільно від цієї посади я не відмовлюся. Якщо ви вважаєте за можливе — порушуйте взяті на себе зобов’язання», — відповідала вона Вікторові Андрійовичу. За сукупністю чинників — вимоги Майдану «Юлія — прем’єр»; очевидної складності роботи першого посткучмівського уряду; наявності чорнилами скріпленої обіцянки — Віктор Ющенко перед вильотом до Москви визначився: «Я вирішив, ти — прем’єр». Саме в такий спосіб цей неприродний союз було пролонговано ще на вісім місяців. Ключовим словом, що визначало стосунки між Тимошенко і Ющенком у цей період, є недовіра. Похідними цього стану стали, наприклад, такі моменти:
по-перше, Ющенко самостійно формує склад Кабінету міністрів. Тимошенко зі «своїх людей» до влади вдається привести лише Олександра Турчинова — на посаду глави СБУ;
по-друге, президент не дозволив Тимошенко на посаді прем’єра реалізувати її конституційні права у сфері інших кадрових призначень. Згідно з даними апарату Кабміну, озвученими екс-віце-прем’єром Миколою Томенком, більш як 50 кадрових призначень Ющенко провів без належного подання прем’єр-міністра;
по-третє, президент практично не брав участі у забезпеченні підтримки законопроектів Кабінету міністрів у Верховній Раді. Його прихід до сесійної зали у «жаркий» день голосування законопроектів, необхідних для вступу України до СОТ, не свідчить про те, що главою держави велася планомірна робота з підтримки стратегічних ініціатив Кабміну;
по-четверте, прем’єрові заборонено на гарматний постріл підходити до НАК «Нафтогаз України»;
і, нарешті, Петрові Порошенку президент віддає посаду секретаря РНБОУ з розширеними повноваженнями. Його роль — противага Тимошенко, контроль за її діями і створення альтернативного центру ефективного вирішення цілої низки питань, що дає змогу розділити між РНБОУ і Кабміном чергу ходоків, які шукають політичної або комерційної підтримки у влади. В такий спосіб президент усвідомлено зав’язує гордіїв вузол, який він «із гіркотою» розрубав своїм останнім рішенням.
Кругообіг Зінченка в політиці: революціонер — функціонер — революціонер
Ініціаторами призначення Олександра Зінченка на посаду керівника президентської кампанії Ющенка, якщо хто забув, дійсно, були Петро Порошенко та Микола Мартиненко. І коли Микола Володимирович, коментуючи скандальну відставку Олександра Олексійовича, дорікнув невдячному екс-держсекретареві словами з Висоцького «Он ел с ладони у меня», це, напевно, була правда. Вітчизняні фінансисти ющенківської кампанії ухвалили тоді рішення замінити Романа Безсмертного, в якого на той час уже, що називається, замилилося око, на свіжу фігуру зі сторони. Можна припустити, що резони, якими вони керувалися, стосувалися не лише спільних інтересів команди Ющенка. Як відомо, від Зінченка очікували певного інтелектуально-організаційного внеску в кампанію, а також певних порухів у налагодженні взаємин із представниками російського істеблішменту. Принаймні для зовнішнього користування застосовувалося таке обгрунтування необхідності включити Олександра Олексійовича до команди Ющенка. Але були для цього й інші спонукальні мотиви, про які воліли не говорити. На той час Роман Безсмертний дедалі помітніше виявляв свій норовливий, незговірливий характер. І згадані представники ющенківського бізнес-оточення (утім, не тільки вони) розуміли, як непросто доведеться їм, коли Роман Петрович із крісла керівника виборчого штабу перекочує до кабінету глави президентської адміністрації. Виступивши ж хрещеними батьками Зінченка й «нагодувавши його з долоні», ініціатори заміни Безсмертного вирішили, що можна буде розраховувати на чуйність із його боку і, як наслідок, на тісне конструктивне співробітництво з ним, коли він стане керівником президентської канцелярії. Нарікання колишніх соратників екс-держсекретаря на його невдячність вельми скидаються на докори, які лунали на адресу Зінченка з вуст його колишніх партнерів по СДПУ(о) під час шлюборозлучного процесу Олександра Олексійовича з есдеками. Але вони не викликають співчуття не тільки тому. Прихід Зінченка до ющенківської команди був не благодійною акцією, а радше купівлею контрольного пакета акцій підприємства, яке обіцяло прибуток. Інша річ, що розрахунок на солідні дивіденди не виправдався.
Хоча на самісінькому початку ніщо не віщувало такої розв’язки. Попри те, що відгуки про Зінченка як про керівника виборчої кампанії були здебільшого негативними, після перемоги Ющенка він серйозно розраховував на пост прем’єр-міністра, про що й повідомив Вікторові Андрійовичу. Шанс очолити уряд Зінченко мав. Як третій кандидат, котрий часто стає компромісною фігурою в результаті боротьби за портфель двох найсильніших номінантів. У якийсь момент новообраний президент уже думав про таке рішення. Але завзяте небажання Юлії Тимошенко відмовлятися від формальних домовленостей узяло гору. Зінченко ж задовольнився реваншем, в’їхавши в кабінет свого колишнього партайгеносе й перейменувавши отриману ним посаду на «державного секретаря України», від чого багатьох пересмикнуло.
Утім, на цьому новаторські впровадження нового керівника президентської канцелярії не закінчилися. Свого часу Роман Безсмертний представив на суд тоді ще кандидата в президенти Ющенка аж три концепції реорганізації адміністрації глави держави. Одна з них (до речі, взята за основу) передбачала ліквідацію адміністрації як такої і створення принципово нової структури — апарату президента. Планувалося майже триразово скоротити навколопрезидентських чиновників, скасувати інституцію помічників глави держави і позбавити посадових осіб апарату юридичного права на автономне адміністрування. Але Олександр Зінченко знехтував усі ці напрацювання. Відповідно ж до положення про секретаріат президента (розробляти яке його главі, як подейкують, допомагав Олександр Турчинов), повноваження і штат цього органу не тільки не були скорочені, а виявилися ще більшими. Ющенко, пообіцявши під час виборів звести роль адміністрації до статусу «канцелярії, що забезпечує життєдіяльність президента», заперечувати не став. Наполіг лише на тому, щоб до структури секретаріату був уписаний ще й кабінет президента України, керівником якого став перший помічник глави держави Олександр Третьяков. Цей квазіорган згодом обріс своїм апаратом, чисельність якого перевищила кількість працівників секретаріату. У принципі, вже одним цим президент прирік своє оточення на протистояння та конфлікти. Особливо коли врахувати самолюбну вдачу тодішнього держсекретаря, змушеного миритися з настільки явним нехтуванням його амбіцій.
Згодом Віктор Ющенко дедалі більше віддає перевагу своєму першому помічникові, перерозподіляючи на його користь повноваження ключових постатей свого офісу. Суб’єктивними причинами цього є значно давніші й тісніші стосунки, котрі пов’язують президента з Олександром Третьяковим, у будинку якого родина Ющенків жила в найнебезпечніший для неї період під час президентської кампанії. Ющенко значно більше довіряє Третьякову. Тим більше що саме він стає засобом забезпечення рівня життя сім’ї Віктора Андрійовича, її побутових умов, які відповідають новому статусові Ющенка. Об’єктивні ж причини помітного охолодження президента до керівника свого секретаріату криються в стилі роботи Олександра Зінченка. Коротко цей стиль можна охарактеризувати як імітацію бурхливої діяльності за мінімального результату. В Ющенка з’являються підстави для невдоволення роботою державного секретаря, а також для підозр у зловживанні ним президентським факсиміле.
Менеджерські здібності Зінченка, на думку більшості з тих, котрі працювали з Олександром Олексійовичем, залишають бажати кращого. Йому не вдалося зібрати під своїм проводом людей, здатних виробляти якісний інтелектуальний продукт. На обіцянки залучити до роботи секретаріату 24-річних випускників Гарвардського університету багато хто лише знизав плечима. Це було б зрозуміло, якби наш президент був професором Гарварда. Він же всього лише чекав від свого офісу концептуальних напрацювань і стратегічних планів розвитку країни. І бажано не тільки в галузі авіаційної промисловості. Як розповідають, на роботу до секретаріату дуже часто брали людей, яких свого часу не прийняли або звільнили з адміністрації Леоніда Кучми за профнепридатність. І слова Віктора Ющенка, котрий днями обурювався з приводу того, що Кабінет міністрів на чолі з Юлією Тимошенко приписує собі авторство практично всіх гідних похвали ініціатив влади, пролунали зовсім не за адресою. Адже насправді так воно і є.
Не зумів Олександр Олексійович налагодити й ефективний документообіг. Нерідко листи, відправлені із секретаріату, надходили до міністерств і відомств із суттєвим запізненням, яке не давало змоги відреагувати на них належним чином. Неоперативність і рівень підготовки аналітичних і довідкових матеріалів для проведення різноманітних нарад, консультацій і переговорів також часто викликали нарікання. Зінченко намагався займатися літакобудуванням, україно-російськими відносинами, проблемами вітчизняного телебачення тощо. Але в результаті не знайшов свого місця ніде, втративши вплив на президента і не ставши гравцем на політичній арені країни. Хоча в його силах було притримати той чи інший указ або пролобіювати будь-чиє призначення. Подейкують, наприклад, що екс-держсекретар доклав чималих зусиль до того, щоб Олексій Івченко отримав посаду керівника НАК «Нафтогаз України», а також щоб витіснити прем’єра із зони впливу на цю структуру. Але це було на початку держсекретарювання Зінченка. Згодом він утратив свою впливовість у кадрових питаннях. Доказом чого була історія із заступником глави Державної митної служби Салагором, який увійшов у конфлікт зі своїм безпосереднім начальником Скомаровським. Скомаровский, як кажуть, був людиною Порошенка, тоді як Салагор — людиною Зінченка. Тому у відставці Салагора чимало людей угледіли програш держсекретаря в цьому бою із секретарем РНБОУ.
Втім, слід зауважити, що поняття «людина Порошенка» і «людина Зінченка» дещо різняться. У той час як для Петра Олексійовича головний митник країни був знаряддям боротьби проти програми «Контрабанді — стоп!», для Олександра Олексійовича заступник головного митника був засобом приборкання невгавучої енергії секретаря РНБОУ і відстоювання зневаженої справедливості. Хоча бували випадки, коли держсекретар також користувався своїм становищем, намагаючись, приміром, «коригувати» роботу правоохоронних органів. Київський УБОЗ, який здійснював оперативний супровід кримінальної справи проти однієї з фірм, яка обманним шляхом відбирала у громадян чималі грошові суми, провів цього літа низку санкціонованих обшуків в офісах цієї фірми із залученням спецпідрозділу «Сокіл». Як випливає з рапорту, відправленого виконувачем обов’язків начальника УБОЗ ГУ МВС України в Києві полковником міліції Гелетеєм на ім’я міністра внутрішніх справ, через кілька днів після операції йому зателефонував державний секретар Олександр Зінченко. Олександр Олексійович, голос якого Гелетей упізнав, оскільки не раз чув його виступи на телебаченні та на Майдані (крім того, Зінченко відрекомендувався секретареві начальника київського УБОЗу), «у різкій формі і на підвищених тонах» почав обвинувачувати полковника міліції та його підлеглих у тому, що вони займаються «заказняками». На запитання, про що йдеться, Зінченко, як стверджує Гелетей, назвав саме ту фірму, в якій недавно проходив обшук, і запитав, «навіщо УБОЗ туди поліз, що за маски-шоу влаштував і навіщо втручається в діяльність порядних бізнесменів». Після того як Зінченкові повідомили, що особи, які потрапили в поле зору УБОЗу, становлять оперативний інтерес, він заявив, що добре знає цих людей і що вони не можуть учинити нічого поганого, а також порекомендував працівникам УБОЗу «по-хорошому забути й ніколи більше не згадувати» цих людей.
Ми наводимо цей випадок зовсім не для того, щоб створити завершений негативний образ екс-держсекретаря. Цей персонаж української політики — постать далеко не однозначна, а місцями суперечлива. Але про це трохи нижче. Тут же слід зазначити, що Олександр Зінченко — просто дрібний порушник порівняно з іншими представниками президентського оточення і, ніде правди діти, із самим главою держави. Розповідають, що коли в одній із західних областей України за підозрою в контрабанді було затриманого одного з власників гірського готелю, на мобільний телефон заступника начальника обласного управління СБУ зателефонувала людина і, представившись президентом України, зажадала звільнити затриманого. Демонструючи абсолютно природну реакцію психічно здорової людини, працівник служби послав «телефоніста» за відомою кожному слов’янинові адресою. Він просто навіть у найглибшому маренні не міг уявити, що таке можливо в реальності! Коли президент передзвонив і чоловік оцінив весь жах того, що сталося, включаючи власне становище після вимовлених ним слів, у нього стався серцевий напад.
При всьому цьому Олександр Зінченко абсолютно не унікальний: рідкісний представник ющенківського оточення може похвалитися здобутками на дорученій йому ділянці роботи і не менш рідко натрапиш на чиновника, котрий жодного разу не скористався телефонним правом. І насамперед це стосується опонентів Олександра Олексійовича. Зате в іншому він особливий: схильний до конформізму, Зінченко, як це вже одного разу було доведено, не здатний миритися з речами, які суперечать його розумінню моралі та справедливості. Не зв’язаний досі з певними бізнес-інтересами, екс-держсекретар не спокусився можливостями розжитися ними, які з’явилися завдяки посаді. Заслуговує на повагу й те, що він не став нехтувати конституційними вимогами і негайно склав депутатські повноваження, щойно перейшов на роботу в секретаріат. Його спроби оптимізувати роботу підвідомчого органу не обмежилися затвердженням згадуваного положення про секретаріат президента. За словами Владислава Каськіва, якого Віктор Ющенко покликав на допомогу в розробці концепції реформування президентської канцелярії, Зінченко здатний на конструктивний діалог і співпрацю. Намалювавши свою схему секретаріату, розповідає лідер «Пори», він продемонстрував її Зінченку ще в середині літа. Той був не в захопленні від пропозицій, у яких не передбачалося вагомого впливу держсекретаря на державну політику. Але згодом Зінченко передзвонив Владиславу і повідомив, що «поборов у собі звіра». Особисте відступило на другий план перед суспільним.
Судячи з усього, така боротьба точилася в душі Зінченка й останні кілька тижнів, які передували відставці. Його заява про відставку, яку в результаті президент підписав, була вже четвертою. Подейкують, що цього разу намір Зінченка піти був рішучим. Рішення про це він ухвалював при вимкненому телефоні, залишившись сам на сам із дружиною, яка останнім часом служить йому єдиним авторитетним порадником. І оплески журналістів, які прозвучали після того, як Олександр Олексійович прочитав свою заяву на прес-конференції в понеділок, — найкраще підтвердження того, що Зінченко зробив правильний вибір. Гадаємо, того дня йому аплодували в багатьох будинках, де телевізори були настроєні на канали, що демонстрували й повторювали виступ екс-держсекретаря. Та ні, не гадаємо, а точно. Як засвідчило соціологічне дослідження, проведене серед жителів Києва на прохання «ДТ» Київським міжнародним інститутом соціології, майже 45 відсотків киян переконані: заява Зінченка викликана не чим іншим, як бажанням привернути увагу президента й суспільства до небезпечних явищ у владі. Багато, правда, й тих, хто вважає, що екс-держсекретарем рухало прагнення звести особисті порахунки з Порошенком — 23%. Однак ще менше (19 відсотків) серед респондентів людей, які схиляються до думки, що Олександр Олексійович хотів привернути до себе увагу перед парламентськими виборами.
Причиною виходу Зінченка на прес-конференцію з викривальними заявами на адресу Петра Порошенка, Олександра Третьякова та Миколи Мартиненка стало те, що президент не почув його аргументів. До речі, кажуть, що Віктор Ющенко був обурений спічем Зінченка. І хоча той попереджав главу держави про можливість такого кроку, Ющенко або не вірив у це, або не очікував саме такої міри відвертості від Олександра Олексійовича. А ось люди повірили опальному екс-держсекретареві. На запитання соціологів, кому зі сторін конфлікту вони більше вірять, 51,3% жителів столиці відповіли: «Зінченку». Тільки 2,5% відсотка повірили його опонентові. Майже півтора відсотка не втаємничені в суть справи, близько семи вагалися з відповіддю. І 37,7% не вірять у цій ситуації нікому.
До речі, про недовіру. Лише 23,5% опитаних киян переконані в тому, що Генеральна прокуратура і МВС здатні провести об’єктивні розслідування висунутих Олександром Зінченком обвинувачень, а 8,1% не знають, що відповісти. І понад 68 відсотків не вірять, що правоохоронні органи здатні на це, оскільки перебувають під тиском. Ось він — справжній стан справ! 73,1% респондентів вважають, що при новій владі корупції не стало менше. Позитивну тенденцію до її зменшення помітили 20,4%. І це в столиці, жителі якої все ж таки територіально ближчі до тих органів, куди можна поскаржитися на беззаконня, і трохи більш поінформовані стосовно своїх прав. Втім, можливо, значна кількість песимістів серед киян пояснюється тим, що вони краще поінформовані про події в країні. У тому числі і про особливості українського правосуддя. Тоді як в об’єктивність судового процесу, якщо Мартиненко і Порошенко подадуть у суд на Зінченка за наклеп, вірять 26,9% опитаних, 45,1 % впевнені: незалежно від аргументів, суд винесе рішення на користь представників влади.
А ось що стосується довіри президенту, то в 63,3% жителів Києва ставлення до Віктора Ющенка не змінилося. У кожного десятого воно навіть поліпшилося. І глава держави міг би радіти таким цифрам. Якби не 27 відсотків тих, кого Віктор Ющенко глибоко розчарував. Саме стільки опитаних зізналися в тому, що їхнє ставлення до президента погіршилося.
Однак із президентом усе більш-менш зрозуміло. А ось що очікує збурювача спокою глави держави? У тому, що, навіть із урахуванням усіх обставин, Олександр Зінченко зробив учинок із великої літери, значно менше людей сумніваються, аніж вважають: Зінченко — молодець, він сказав те, про що люди давно говорять між собою. І серед киян таких 46,6%. Тільки 4,3 % називають екс-держсекретаря зрадником, який ударив по президенту. Ще 6,7% упевнені, що він пустобрех, який не навів переконливих аргументів. Людей, здатних на вчинки, серед українських політиків зовсім небагато. І за політичне майбутнє Олександра Зінченка, схоже, переживати не варто. Пішовши саме таким чином із влади, він забезпечив собі запас поваги й авторитету. А ось що стосується тих, хто в ній залишається... Майже 36 відсоткам киян уже набридли конфлікти у владі, і вони відчувають лише розчарування. Здається, такі настрої властиві не тільки столиці.
Продовження читайте тут:
Ольга Дмитричева, Юлія Мостова, Сергій Рахманін, Тетяна Силіна, "Дзеркало Тижня"