«Туринська шахівниця». Що ж пов’язує Євгена Марчука з Туринською справою?

«Оглядач» завершує публікувати уривки з книги Леоніда Фросевича «Туринська шахівниця». Це журналістське розслідування проливає світло на те, хто з високопоставлених осіб в Україні причетний до поставок смертоносних вантажів у «гарячі точки».

Друкується зі скороченнями.

Листопад 2004 року. Євген Марчук ось уже кілька місяців перебуває у відставці. Країна, здається, уже стала забувати про те, як цинічно і образливо Євгена Кириловича випхали з посади міністра оборони. У всіх на вустах нова, актуальна тема — вибори президента України. Люди постійно слідкують за новинами з Центрвиборчкому, обговорюють прийоми політтехнологів, розмірковують про шанси кандидатів. Політичний “жар” пече запитаннями: чи дотримуватиметься нейтралітету міліція? Що робити, якщо влада наважиться віддати армії наказ виступити проти демонстрантів? Як відреагує опозиція на можливі фальшування у ході виборів? Не стоять осторонь і засоби масової інформації.

Здається, немає такої газети, радіокомпанії чи телеканалу, які б щодня не порушували проблем президентських перегонів. Але одного дня, відкривши інтернет-видання, яке контролює уже знайомий нам Андрій Чакоред, я побачив, що рубрика “головні теми” усе ще відсилає читачів до знакових, з точки зору редакції, тем: “справа Марчука”, “війна в Іраку”. А рекламна заставка видає сенсацію: “Марчука збираються арештувати”.

Ти ба! Ось уже чотири роки минуло, як закінчився туринський процес. Однак цю подію і по сьогоднішній день інтернет-газета виокремлює з-поміж інших, подаючи її у викривленому світлі. А що думає з цього приводу Євген Марчук? Як з плином часу він оцінює ті, давнішні події? Ці та інші запитання я й адресував безпосередньо Євгену Кириловичу.

— Перш за все, давайте розставимо крапки над “і” щодо замовників спецоперації проти Марчука, — готує поле спогадів Євген Кирилович. — Здається, у 2000 році я вам говорив, що на туринській шахівниці у центрі поля проти мене грали батько й син Чакореди (особливо активним був молоший Чакоред). Так ось, цю думку я і нині не відхиляю. Вона не змінилася. Більше того, деякі обставини кількох останніх місяців вкотре підтвердили, що мене намагалася дискредитувати ще і якась російська структура з прикметами спецслужби чи просто група співробітників таємної організації. Якщо заглибитися трішки в історію, то можна проаналізувати, як з плином часу змінювалися мотиви цієї дискредитації. Скажімо, колись Леонід Кучма вбачав у моїй особі серйозного конкурента на президентських виборах. Тому постало питання, як заблокувати опозиційного політика. От владоможці та їхні прибічники і погнали хвилі різних провокацій. Коли відгуркотіла президентська виборча кампанія, Кучма призначив мене на посаду секретаря Ради національної безпеки і оборони України. Але йому (з різних причин) не хотілося довго бачити мене у цій структурі. Тут його позиція, гадаю, зводилася до одного: чим гірше Марчуку — тим краще Кучмі. Андрій Чакоред десь відшукав Стрешинського, й розпочалася туринська скандальна епопея. Крім того, старший Чакоред надавав Кучмі та його найближчому оточенню брехливу інформацію щодо мене, власне, це були доноси. Як мовиться, таке говорили, що собака з маслом не з’їсть. Яка тут логіка простежувалася? Чакодери хотіли, щоб Кучма увесь час мав недовіру до мене як до секретаря РНБОУ, а пізніше — як до міністра оборони, що відстоював ідеї євроатлантичного вибору України.

— Ви стали поперек дороги Чакоредам, оскільки зачепили їхні економічні інтереси. Можливо, були ще якісь причини атаки на вас?

— Ні, головне полягає у тому, що Рада національної безпеки і оборони дійшла висновку: бізнесові структури нардепа Андрія Чакореда завдають колосальних економічних збитків державі. Тому я, перебуваючи на посаді секретаря РНБОУ, як мінімум тричі вживав відповідних заходів, щоб викрити ці механізми зловживання і таким чином захистити інтереси країни. У Чакоредів виникли серйозні проблеми, вони пішли в атаку…

— Розкажіть, будь ласка, як реагував Леонід Кучма на туринський процес?

— Перша стаття на цю тему в газеті Андрія Чакореда вигулькнула на початку грудня 2001 року. Пригадую, що ознайомився з нею я у Будинку офіцерів під час урочистого засідання з нагоди чергової річниці Збройних сил. Яка була моя реакція? Узяв аркуша паперу і негайно від руки написав листа Леоніду Кучмі. У ньому виклав свою версію появи цього наклепу, акцентуючи на причинах дискредитації. На той час я вже знав, що італійська газета “La Stampa” також розповіла читачам про туринське слідство. На жаль, ця інформація не була об’єктивною. Пізніше мені стали відомі деякі подробиці народження цієї “сенсації” в італійській газеті. За моєю версією, до цього доклали зусиль окремі працівники одного з російських інформаційних агентств, зокрема ті, що акредитовані в Італії. Напередодні виходу публікації кількох молодиків з агентства бачили у коридорах редакції “La Stampa”. Маленька деталь: ще за часів Радянського Союзу під дахом цього агентства працювали розвідники. А нині його керівник добре знайомий з Андрієм Чакоредом. Такий ось ланцюжок. Але повернемося до Кучми. Він так і не відповів на мого листа, хоч я йому нагадував про це разів десять. Кучма робив вигляд, що нічого особливого не трапилося. Усі ці атаки на мене були йому на руку. Через деякий час у газеті Чакореда з’явилися нові публікації з цієї ж дискредитаційної серії. Вони, як пам’ятаєте, подавалися під соусом, що нібито “вину Марчука доведено”, що суд сказав своє слово… Мені розповідали, що відразу після однієї з публікацій Кучма викликав до себе на дачу в Кончу-Заспу голову Служби безпеки України Володимира Радченка і суворо запитав у нього, куди, мовляв, СБУ дивиться?

— Свого часу Генеральна прокуратура обіцяла розказати усім, хто стоїть за туринським скандалом в Україні. Однак цього так і не сталося. А чи відомо вам, чим завершилася кримінальна справа, порушена за фактами незаконної торгівлі зброєю та легалізації грошових коштів, здобутих внаслідок контрабанди зброї?

— Я знаю, що це розслідування фінішувало. 12 лютого 2004 року заступник начальника відділу Головного управління військових прокуратур виніс постанову про закриття кримінальної справи. А далі відбуваються дивні речі — постанову слідчого було відмінено і дано старт новому розслідуванню. На кримінальній справі зробили позначку “Таємно”. А підтекст такий: влада в особі генерального прокурора Геннадія Васильєва намагалася тримати мене на гачку. До того ж наближалися президентські вибори і можновладці хотіли мати важіль впливу на міністра оборони Марчука.

— Ваше прізвище дехто з недоброзичливців намагався згадувати у зв’язку з розслідуванням прокуратурою іншої кримінальної справи, яка стосувалася банди міліцейських “перевертнів” з Києва. Висували версію, що ви нібито були знайомі з підозрюваним Ігорем Гончаровим (колишнім співробітником підрозділу по боротьбі з організованою злочинністю, підполковником міліції у відставці). Підставою для такого припущення стали листи Гончарова, у яких він вказує ініціали “Є.К.М.” Що ви на це скажете?

— Я ніколи не був знайомий з Ігорем Гончаровим. Чому в його листах з’явилися ці ініціали (“Є.К.М.”) — навіть не здогадуюсь. Можливо, до Гончарова була направлена якась група людей від мого імені? Але це лише версія. Ланцюжок “Гончаров — Марчук” є абсурдним. Якби я, на той час секретар РНБОУ, був зацікавлений у цій фігурі, то відповідно до логіки моїх опонентів мав би підтримувати її, наприклад, морально. Або ж попросив би Гончарова покласти на стіл документи, які викривали б убивць Георгія Гонгадзе. (В мас-медіа прозвучала інформація, буцім-то Гончаров знає, хто знищив журналіста Гонгадзе. Пізніше прокуратура заявила, що банда “перевертнів” не має ніякого відношення до викрадення Гії. — Л. Ф.)

Отже, що ми маємо? З’явився ще один сценарій моєї дискредитації. І прізвище Гончарова було досить підступно вплетено у цю фабулу. Гончарова немає серед живих, а відтак спростувати висунуті версії складно.

— Що допомогло вам не зламатися, вистояти у боротьбі зі злом?

— Віра в правду. А вона, як відомо, завжди перемагає. Якби хоч на йоту я відступився від неї, то мені було б дуже важко. Звичайно, були моменти, коли мені здавалося, що треба робити якісь різкі ходи. Хотілося якомога швидше довести, що усі звинувачення є брехнею. Мої ж опоненти атакували мене, мою сім’ю досить цинічно. Розповім про такий випадок. У Грузії покінчив життя самогубством (застрелився) мій колега, секретар Ради безпеки. Причиною трагедії стало те, що його тривалий час оббріхували у пресі, усіляко ганили і кваліфіковано шантажували його сім’ю. На жаль, тодішній президент Грузії Шеварднадзе не став на його захист. І ось як зрикошетила ця тема в українських мас-медіа: в одній із публікацій говорилося, що вчинок секретаря Ради безпеки Грузії — єдино правильний вихід... І тут же натяк: в Україні Марчук не здатен на таке. Ось, мовляв, дивіться, скільки звинувачень висить на Марчукові, а йому хоч би що. Зрозуміло, куди вони гнули. Втім ось цитата з інтернет-сайту: “Секретарь Совбеза Грузии Нузгар Саджай нашел в себе мужество за-стрелиться. Почему же этого мужества не хватает секретарю Совбеза Украины генералу Евгению Марчуку?”

— Чи задовольняє вас вирок туринської Феміди щодо Стрешинського?

— Думаю, що це м’яке покарання. Авантюрист відбувся легким переляком.

— Євгене Кириловичу, чим пояснити, що періодично проти вас недоброзичливці затівають якісь підступні ігри?

— Розумієте, я досить довго перебуваю на верхніх політичних поверхах. Часто брався за крупні справи: чи це стосувалося підготовки Великого договору з Росією, чи кримського питання, Чорноморського флоту, чи співпраці з НАТО, чи врегулювання українсько-російського боргу… Не хочу, щоб це сприймалося як похваляння, але результати моєї праці були досить помітними. Звичайно, одним подобалося те, що я робив, іншим — ні. Наприклад, нову стратегію “Україна — НАТО”, яка була схвалена РНБОУ у 2002 році, не усі сприйняли. Якщо згадати Великий українсько-російський договір, то після його підписання я мав проблему з нашими націонал-демократами. Цікаво, що і росіяни висловлювали незадоволення моїми діями. Так, одного разу мій товариш мав розмову з російським дипломатом, і той дорікнув йому: “Ну, что же твой друг (Марчук. — Л. Ф.) так не любит Россию? Любил бы — не было бы проблем”. У російській пресі подавалася інформація, що Марчук — це пронатовський, проамериканський політик. Масла у вогонь в’їдливої критики підливали й шовіністично налаштовані депутати російської Держдуми. Нагадаю також, що Рада національної безпеки і оборони України викрила чимало механізмів пограбування держави. А відтак з’явилася група незадоволених бізнесменів. Паралельно розпочав свій наступ на мене Андрій Чакоред. Тобто недругів у мене вистачало скрізь — у центрі, на флангах.

— Хотілося б почути від вас про причини відставки з поста міністра оборони.

— Їх кілька. Одна з них пов’язана з виборами президента України 2004 року. Ще до початку цієї кампанії в інтерв’ю Бі-бі-сі я заявив, що не дозволю використовувати армію в інтересах того чи іншого кандидата в президенти. І відразу ж владній верхівці стало зрозуміло, що зі мною у цій справі марно домовлятися. Так з’явився неблагонадійний міністр оборони. Інша причина. Я категорично не погоджувався передавати до Державного управління справами Адміністрації Президента України армійські майнові комплекси, земельні ділянки, споруди… У ДУСі, як охрестили у народі це управління, були великі апетити. Згадаю один випадок. Якось мені приносять пакет документів (доповідна на ім’я Кучми, доручення Президента України). Там йдется про те, що, мовляв, ДУСі украй потрібен причал у Балаклаві. Я доручаю підлеглим опрацювати доручення Кучми і підготувати висновки. І що ж чую від них? Балаклавську землю віддавати недоцільно, оскільки там базується судноремонтний завод. Як вихід із ситуації ми запропонували передати ДУСі причал в іншому районі. Ну а згодом мені стало відомо, чому ДУСя так уподобала Балаклаву. Виявляється, коло цього причалу пришвартована яхта Леоніда Кучми!

Одержавши негативну відповідь з Міноборони, чиновники на Банковій одразу ж побігли до Кучми зі скаргою: ось дивіться, який Марчук скнара — для вашої яхти пожалів сто метрів причалу! Удар у відповідь не забарився. Кучма терміново проводить у Балаклаві “розбір польотів”. Мене на це засідання не запрошують, хоч я і перебуваю у Криму. Підсумки виїзної наради такі: мені оголосили догану, а мого заступника взагалі звільнили з армії… Трохи згодом я знайшов можливість розповісти Леоніду Кучмі про істинний стан справ у Балаклаві, довівши, що його ввели в оману. Гарант здивувався, вигукнувши при цьому: “А хто ж усе це мені підсунув?..”

(Пізно забідкався гарант. ДУСя за підтримки чорного короля — Леоніда Кучми? — уже зробила підступний хід. Це був, висловлюючись шаховою термінологією, шах. Лукава комбінація, визнаємо. — Л. Ф.)

Але, мабуть, краплею, яка переповнила чашу терпіння Банкової, стало питання військових санаторіїв. На них теж накинула оком сумнозвісна ДУСя. Втім, цій прожерливій “пані” не так потрібні будівлі, як земля. У Криму ж землиця, як відомо, на вагу золота. Отож розповім вам ще про один документ “від ДУСі”. Мені, себто міністрові оборони, президентські чиновники пишуть, що протитуберкульозний санаторій потрібно передати… ДУСі. Мене як у жар кинуло. Та хто ж тим чинушам на Банковій голови заморочив? Хіба ж не відають, що цим санаторієм користуються співробітники усіх силових структур? Хіба ж не знають, що тут — унікальне місце для лікування хворих? Що люди скажуть після цієї сумнівної операції з нерухомістю? Відмовив я цим прохачам, коротше кажучи. Категорично.

Розізлилася на мене Банкова і з такої причини. Я наказав підлеглим підрахувати, скільки військових прикріплено до інших відомств. Виявилося, що більше тисячі. Тобто мова йшла про демілітаризацію посад, які вони обіймали. Затія “нагорі” не сподобалася. Але ми вперто йшли своєю дорогою — намагалися оптимізувати чисельність армії, шукали шляхів економії коштів, розробляли і втілювали у життя програми будівництва житла й таке інше. І думали-гадали, як зменшити армію нахлібників, що сіли на плечі нашого міністерства. А їх, до речі, — добра рота. Та вони ж не мають жодного відношення до військового відомства! І хто ж у цьому строю? Окремі структури Адміністрації Президента України, Генпрокуратури, плюс деякі генерали з депутатськими мандатами і так далі.

— Відставка з посади міністра оборони стала болісною для вас?

— Сам факт відставки я сприйняв нормально. Просто образливою була форма, яку “розумники” винайшли для того, щоб мене звільнити. Президент заявляє по телебаченню на всю країну, що приймає мою відставку. Але ж ніякого рапорту я не подавав! Більше того, напередодні, вночі, ми проводили надзвичайно важку і ризиковану операцію щодо ротації українських військовиків в Іраку. А перед цим я неодноразово намагався доповісти Леонідові Кучмі іракське питання.

У день “відставки” я відстоював у парламенті важливий армійський закон. Як ви пам’ятаєте, того дня Кучма побував на одному з павлоградських заводів і там розкритикував Міністерство оборони за погані результати утилізації ракетного палива. Але ж чомусь ніхто йому не підказав, що військове відомство ось уже тривалий час не має жодного відношення до цього палива. Втім, таке підказування не входило в плани оточення Кучми. Їм потрібен був міністерський пост. Тому усе, що траплялося у війську, вони підло намагалися використати проти мене. Згадайте хоча б вибухи боєприпасів на складах… Скажу вам відверто: я не шкодую, що втратив міністерську посаду... Уявляю, яке пекло чекало б мене, як міністра оборони, під час президентських виборів.

— Євгене Кириловичу, чи тримаєте ви у серці образу на журналістів з видань, які контролюються Андрієм Чакоредом?

— У народі кажуть, що рана загоїться, але зле слово — ніколи. Але я не тримаю на цих хлопців образи. Мені приємно, що один із них колись підійшов до мене і по-людськи пояснив своє особисте ставлення до цієї теми. Ми порозумілися з ним…

***

Без диваків та дивацтва світ, погодьтеся, був би нудним та сірим. Уявляєте, як здивувалися б люди, коли б якась дивакувата особа відкрила у Києві музей афер і провокацій. Втім, а що тут незвичного? У Німеччині, наприклад, Рейнгард Гельвіг показує усім свою колекцію пасток ( 2 334 експонати з 66 країн).

А що, скажіть на милість, експонувати у музеї афер і провокацій? Чим зацікавити відвідувачів? Я гадаю, що одну з експозицій можна було б назвати так: “Провокація Стрешинського та його покровителів проти України”. Переконаний, що у цьому розділі не бракувало б музейних експонатів. Серед них — документальні свідчення очевидців, свідків, потерпілих, а також учасників викриття міжнародних мафіозних угруповань. Це — фотографії, оперативна відеозйомка, матеріали з архівів, які розповідають про те, як співробітники української спецслужби переграли Стратега.