Нєча на зєркало пєнять, колі рожа кріва

У взаєминах між нашою владою і вітчизняними журналістами з’явилася нова якість: майстри пера, клавіші і мікрофона відтепер можуть собі дозволити гуртом висловлювати обурення і вимагати від Президента, аби той публічно вибачився перед їхнім колегою.

Відповідного листа-звернення до Віктора Ющенка підписали більше семисот журналістів, причому дехто поставив свій підпис двічі. Чомусь раніше, за часів попереднього президента, подібних сміливців було незрівнянно менше, а декотрі з теперішніх підписантів, скажемо відверто, не так давно боялися бодай криве слово сказати про попереднього президента, вправляючись у відвертому прогинанні спини перед ним і нестримному обливанні помиями його головного опонента.

Що ж, демократія – річ чудова. Безперечно, свобода слова, як невід’ємний атрибут демократії, -- це цінний здобуток; втім, один з небагатьох, які ми, здається, маємо на сьогодні. Між іншим, якщо бути чесним, то цій свободі значною мірою ми мали б завдячувати саме Віктору Ющенку.

Однак – зачем рабам дары свободы? Дарована свобода слова у суспільстві, яке, перебуваючи у стані переформатування і великого переділу, аж ніяк не стало більш демократичним – річ вкрай небезпечна. Тому що створює ілюзію незалежності засобів масової інформації. Ось вам, будь ласка, різні позиції, різні точки зору на те чи інше важливе питання нашого суспільного буття. Одне видання всіляко вихваляє політика N, ліпить з нього мало не героя нації, інше – навпаки, наводить факти, згідно з якими на нашому героєві ніде клейма ставити, і місце йому – давно у в‘язниці.

Чим не свобода слова? Істина, очевидно, в такому випадку має перебувати десь посередині. Може й так, але як тоді бути у випадку, коли один суд виносить ухвалу, яка є абсолютно протилежною рішенню іншого суду? Маємо нині такі прецеденти. Що, істина тут теж лежить між цими обома вердиктами? Однак тоді, виходить, обидва суди наполовину збрехали? Як же тоді бути з кваліфікацією суддів, їхньою непідкупністю? Щось тут не так, чи не правда?.. Може, суддям хтось допомагає по-різному дивитися на проблему, що і зумовлює таку полярність рішень?..

Добре, вертаємося до наших журналістів, які недалеко відбігли від суддів. Більше семисот з них підписали гнівного листа на адресу Президента. Мабуть, таки стиль життя президентського сина, про що писав автор “Української правди”, може при бажанні викликати деякі запитання. Зрештою, сам Віктор Андрійович неодноразово говорив про прозорість і публічність. Щоправда, він мав на увазі все-таки не приватне життя, адже існують певні межі.

Вимога підписантів про те, що “громадськість має повне право знати все про спосіб життя Вашої сім’ї”, звучить нахабно і безцеремонно; уявіть, якби це стосувалося вас: чи вам це дуже сподобалося, і як далеко вам би захотілося послати таких бажаючих?

З іншого боку, навряд чи оптимальною можна назвати реакцію Ющенка-старшого на зауваження, котрі прозвучали на адресу його сина з боку журналістів. Мені теж не сподобалось би, якби почув від глави держави, так само як і від будь-якої іншої високої особи, звернення на “ти”. Це був емоційний вибух людини, які трапляються з кожним із нас, мабуть, не так уже й рідко. Цікаво було б почути з цього приводу думку психологів – не найнятих спеціально для озвучування певної інформації, а незалежних професіоналів.

У мене склалося враження, що Президент до того перебував у певному інформаційному вакуумі, і він абсолютно не очікував з боку журналістів такого ставлення до себе і до членів своєї сім’ї. Можливо, в його вухах ще звучать скандування “Ющенко! Так!”, і Президент думає, що народна любов до нього щодня приростає. Можливо, Віктор Андрійович, послужливо відгороджений муром завбачливих блазнів-нашіптувачів, досі міркує категоріями Майдану, а тому не зовсім орієнтується в тому, що відбувається насправді, і в яку трясовину веде стежка, що її взялася топтати його різношерста команда?

Не знаю. Можу лише здогадуватися. Якщо це так, тоді ситуація є гіршою, ніж можна уявити.

Але тут більше йдеться не про Президента, а про нас, журналістів, про межі нашої свободи і про міру відповідальності.

Одразу зауважу, що не згоден з тими, хто хворобливо ставиться до гострої критики на адресу нової влади і зокрема перших осіб держави. “Давайте дамо можливість їм попрацювати, показати себе, а тоді будемо робити висновки”, - такий сліпий підхід спростовується щоденним життям, в якому проблеми наростають, ніби снігова куля, і ніяк не спостерігається тенденція до їхнього зменшення. Якщо з цими проблемами не впоратися зараз, коли вони ще, здається, керовані, то далі вони вийдуть з-під контролю і “заживуть самостійним життям”. Тим більше що знаходиться багато бажаючих погріти на цьому руки, надіючись виловити рибку у каламутній воді.

Яка причина того, що така велика кількість журналістів підписали листа до Ющенка? Що спонукало колег здійснити сміливий, як декому здається, громадянський вчинок? Мабуть, дехто з них таки справді це зробив, свято вірячи у торжество справедливості і у своє благородство; мовляв, Президент починає сповзати у твань авторитаризму, “несвободи слова, цензури і самоцензури”, а ми його тут раз – і зупинимо гуртом. Не допустимо, мовляв, зазіхання на право журналіста бути вільним у вільній країні.

Між іншим, менш ніж за місяць до появи листа фонд “Демократичні ініціативи” проводив опитуванні щодо стану свободи слова в Україні. Так от, 79% опитаних журналістів відповіли, що свобода слова в країні існує. Брехали чи казали правду? І якщо брехали, то коли – тоді, чи тепер, коли підписували листа до Президента?

Думаю, що в обох випадках. Єдіножди солгавші... Брехали – тому що так треба було. Насправді, як здається, виходячи з власного немалого журналістського досвіду, цієї свободи не було і нема досі. Просто змінилися форми несвободи, вона стала не такою грубою, брудною і цинічною, а – більш вишуканою, вбраною в шати нібито незалежної думки.

Отож - у чому полягає ваша (наша) теперішня свобода, шановні колеги, якій загрожує саме Президент? Кого ви дурите? Хіба що самих себе, а також тих простаків, хто досі вважає, що все написане на папері – правда. Але сліпих і наївних громадян після ваших же невсипучих трудів за часів минулих на ниві заказухи (це, звичайно, стосується не всіх підписантів), коли преса продемонструвала всю міру своєї продажності, майже не залишилося. Кожен з вас (з нас) змушений покірно відробляти гроші замовника, виконуючи його волю. І чому ви маєте сьогодні претензії виключно до Президента, до статків його сім’ї? Чи не виконуючи, знову ж таки, замовлення?

Ще кілька спостережень. Чому інформаційний напад на Президента стався саме тепер? Чи не пов’язаний він з різкою заявою Ющенка щодо монополізму на телебаченні, яку він зробив, виступаючи на з’їзді НСНУ місяць тому? “Ніякі офшори не повинні стояти за так званими українськими засобами масової інформації! Наповнення каналу повинно відповідати суспільним національним потребам", -- заявив тоді глава держави. Кого він мав на увазі? Чому про це ніхто з підписантів не сказав уголос? “Ми не отримали національного інформаційного простору”, – додав тоді Президент, багатозначно пообіцявши на цьому ринку скоро “завершити роботу”.

Також публічне з’ясування стосунків між Президентом і журналістами трохи заступило собою конфлікт між Державним комітетом телебачення і радіомовлення, Кабінетом міністрів та Національною радою з питань телебачення та радіомовлення через приміщення. Як відомо, згідно з рішенням уряду, Держтелерадіо має поступитися на користь Нацради своїм приміщенням, розташованим на вулиці Прорізній у Києві. У свою чергу, керівництво Держтелерадіо з цим не погоджується, одним із аргументів виставляючи те, що відомство працює в цьому офісі з 1953-го року.

Втім, можливо, це прості співпадіння, і не більше.

Однак показово, що жоден з вищих урядовців чомусь ніяк не відреагував на конфлікт Президент – журналісти. Цікаво, чи не правда? З цього приводу нагадаю лютневе звернення провідних українських політиків до журналістів з вимогою “не займатися інформаційним кілерством”. Тоді звернення підписали прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, голова Верховної Ради Володимир Литвин, віце-прем'єр-міністр Роман Безсмертний, віце-прем'єр Микола Томенко та міністр юстиції України Роман Зварич, а також Олександр Мороз, який, до речі, виявився ініціатором подібного епістолярного витвору. Чомусь сьогодні, коли ситуація набрала більш рельєфних і гострих форм, державці дружно змовчали, не виступили на захист Президента. Що означає їхня мовчанка? До речі, журналісти тоді теж чомусь особливо не переймалися тим, що їх звинуватили у інформаційному кілерстві, натомість злетівшись тепер на оказію, ніби мухи на мед, і наробивши ґвалту на всю країну.

Що, наступ на свободу слова? Але чому не кричали про наступ на свободу слова, коли була позбавлена державного фінансування єдина україномовна в Криму газета “Кримська світлиця”? Чому мовчали, коли здійснювався привселюдний погром газети “Наша віра”, а її працівників нападники били і викидали на вулицю? Як пише редактор газети Євген Сверстюк, єдиним журналістом, котрий зацікавився конфліктом, виявився німецький тележурналіст, а після кількох прес-конференцій у пресі з’явилося лише кілька куценьких заміток. Чому покірно гнули спини під гнітом медведчукових темників?..

...Іноді мені стає просто нестерпно гидко від того, що я теж належу до журналістської братії. Журналісти – це дзеркало, це, образно кажучи, продукт життєдіяльності нашого суспільства. Яке суспільство, такі й журналісти – не гірші й не кращі. У нашому повсякденному житті брехні і бруду не менше, ніж у журналістській роботі; просто її специфіка є такою, що тут брехню видніше, адже брехати доводиться публічно, саме на це вона й розрахована. Отож – нєча на зєркало пєнять, колі рожа кріва, шановні колеги. Якщо брешете і служите, то майте мужність зізнатися в цьому хоча б самим собі.