32-річний чоловік вивів палаючий бензовоз із автозаправки

...Восьмирічний Богдан ще й досі боїться торкнутися татового плеча. Молодшого, тримісячного Олежика батько ще не може пригорнути до грудей. Бо недавно шкіру з його рук, спини і грудей лікарі знімали так, як знімають рукавиці. 60 відсотків усієї шкіри - це опіки. Таку ціну заплатив Степан Ферендович за врятування життя незнайомих йому людей. Він вивів охопленого вогнем бензовоза із небезпечної зони, тримаючи кермо обпеченими руками.

Видео дня

Того спекотного дня ніщо не віщувало біди. Так завжди кажуть після того, як щось стається. Подію, небезпечну для життя людей, потім називають НП. Така й трапилася на авто­заправці в містечку Хирові.

"Я привіз бензин і солярку на автозаправку, заземлив авто­мобіль, і — коли оператор усе перевірив — почав перепомповувати пальне з бензовоза в резер­вуари автозаправної станції. Для мене це була звична робота. Хо-ча можна було й не наглядати за тим, як іде перепомповування, іле більшість шоферів (і я в тому числі) не відходить від резер­вуарів. Хочеться все під контролем тримати", — усмі­хається Степан Ферендович.

Того дня він хо­тів раніше закін­чити роботу і по­вернутися додому: у старшого сина був день наро­дження. Богданчикові минуло ві­сім. Та в той час, коли родина сіла за стіл свят­кувати уродини, тато рятував чужі життя.

НАТІЛІНЕБУЛО ЖИВОГО МІСЦЯ

...Сьогодні перший день, як обпеченого водія виписали з лікарні. Та й то під чесне слово дружини, яка пообіцяла кожних три дні привозити чоловіка на медичний огляд. Степан каже, що вдома скоріше тіло загоїться. І додає, що коли бачить дітей, то йому майже нічого не болить.

— Ось так лежить-лежить, зці­пить зуби, що аж піт виступає, а потім не витримує — просить, щоб його перевернули. І так цілу ніч, — розповідає дружина На­таля. —' Ми сиділи біля його ліжка весь час. Коли його привезли до лікарні, то перші дні в реанімації на нього страшно було дивитися.

Чорний і розпухлий, на тілі не було живого місця, все обгоріло. Він був у гарячці, часто непри­томнів. А коли сталося лихо, зателефонував мені увечері й сказав: "Я сьогодні ночувати не приїду. Нічого страшного — трішки руки попік", — дивиться на чоловіка Наталя. І вже вкотре за час нашої розмови каже, що їй і тепер страшно думати про те, що могла його втратити. Як би вона була без нього з двома малими дітьми на руках?

— Чого ти? Я живий і не гадаю вмирати, — зводить очі на жінку Богдан. Жартує, що тепер сміло може на неї дивитися, бо вже не страшний. Обличчя зажило, на­росла тонесенька шкіра на гру­дях, спині, руках і ногах. Ось лише

права рука та ноги — де були найглибші опіки — ще не скоро загояться.

Степан каже, що ніколи не думав про смерть. Ні тоді, коли горів разом із палаю­чим бензовозом, ні тоді, коли не міг з болю ні лежати, ані сидіти на лікарняному ліжку. А медики опікового центру після того, як мине криз, скажуть, що цей чоловік народився в сорочці. Бо з такими опіками, як у нього, небагато хто виживає.

ЯК ЦЕ СТАЛОСЯ

...Коли шофер "Львівнафтопродукту" Ферендович запов­нював бензином резервуари, у невеличкому парку, що за кілька метрів від автозаправки, компанія готувала шашлики.

— Я бачив, що вони накрили стіл, що там було близько десяти автомобілів. Та я на те не зважав. Мене лише здивувало, що така поважна компанія — це були не хлопчиська, а вже солідні люди — відпочиває біля заправки. Хай і дерева є, і річка близько, але ж тут — запах й випари бензину та солярки, — згадує Степан і за­мовкає.

На хирівську АЗС він привіз три цистерни з безином А-95, А-92 і дизельним пальним. У кожній цистерні — 28 тисяч літрів. Одну з 92-м бензином він уже спорож­нив. 95-го бензину залишилося ще хвилин на десять (перепомпову­вання триває 20 — 25 хвилин). Була ще повна цистерна солярки. "Коли переливають пальне, виділяються випари. Особливо сильно — при високій темпе­ратурі повітря. А того дня було 33 градуси в тіні! Випари, як туман, здіймаються вгору й відразу ж опускаються на землю, бо важчі за повітря. І ось вони поповзли під бензовоз та до людей, що забав­лялися...

Раптом я почув за спиною вибух. Тоді ще один. Обернувся й бачу — все горить. Випари сунули на мене полум'ям. Я бачив, що часу нема—вогонь поширювався дуже швидко, але ще встиг відкинути шланг однієї з цистерн авто­мобіля від заповненого бензином резервуара", — похмурніє мій співрозмовник. Напевно, йому, як і досі тіло, печуть спогади про той злощасний день.

Вогонь охопив автомобіль із цистернами, водія бензовоза, частину території й підбирався до резервуарів з пальним. Не зва­жаючи на те, що на ньому горить одяг, Степан метнувся до щитка з вогнегасниками. Один балон він встиг використати для того, щоб відсікти лінію вогню від сімох резервуарів із пальними сумі­шами. Тоді скочив у кабіну пала­ючого бензовоза. У цей час він бачив, як чоловіки, що готували шашлики, поспішно заводили свої автомобілі й утікали.

ПЕКЛО

— Я не пам'ятаю, чи пекли мої руки, коли я відчиняв двері бен­зовоза. Не пам'ятаю, чи горів на мені одяг. Одне знав: треба якнай­скоріше відігнати машину від автозаправки та будинків. Пам'­ятаю, думав лише про те, що дві цистерни у бензовоза порожні й там випари, тож як рвоне — буде страшна біда. А якщо вогонь із автомобіля перекинеться на резервуари, вони вибухнуть і бензин та соляра хлинуть з вог­нем у річку, — роздивляється свої руки Степан. Каже, що знав: зона, яку уразить вибух таких "по­рожніх" цистерн бензовоза, — від 5 до 10 кілометрів. А найближчі хати — метрів за сто від автозаправної станції.

— Степане, а чому ці випари зайнялися? — питаю.

— Десь пішла іскра. Це могла бути сигарета, запальничка, якийсь вогонь. Коли є випари пального і висока температура повітря, то до біди багато не треба. Маленька іскра — і все, миттєва пожежа. Сам бензин не такий страшний, як випари.

Степан відігнав палаючий авто­мобіль на безпечну відстань, погасив вогонь, а тоді знову ки­нувся допомагати оператору га­сити пожежу на АЗС. Сюди вже збігалися люди з найближчих хат. А на тому місці, де компанія лаштувалася смажити шашлики, залишилася обгоріла трава й рештки їжі. Та ще дві дівчини з незначними опіками. З чоловіків не було нікого. Повтікали ще тоді, коли Степан самотужки боровся з вогняною стихією. До місця надзвичайної події, краючи повітря сиренами, мчала швидка допомога...

До свого дому водій бензовоза Степан Ферендович повернувся допіру за місяць. На лікування потерпілого підприємство, на якому він працює, перерахувало 10 тисяч гривень. Гроші на поря­тунок життя героя збирали пра­цівники всіх автозаправних стан­цій, на які він багато років возив цистерни з бензином.

Світлана МАРТИНЕЦЬ, «Експрес»