Видео дня
Селян турбує не політика, а те, у що вдягнена сусідка
Кожне село – як окрема держава, у кожному живуть за своїми, хай і неписаними законами. Е тут імісцеві авторитети, і свої персонинон-грата. А ще є свій майдан, наякому говорять про все, щонаболіло. Зазвичай це подвір'яцеркви, де люди збираються післяслужби Божої.
Про що ж гомонить сільський майдан? Щоб дізнатися це, кореспондентка "Експресу" інкогніто побувала у такому сільському "гайд-парку".
...За хвилин сорок маршрутка зупиняється біля сільської церкви. Заходжу до храму, де якраз отець править службу. Перехрестилась і непомітно спостерігаю за селянами. Всі уважно слухають проповідь, потім тихо моляться. Служба Божа скінчилась. Селяни поважно виходять з церкви, збираються невеличкими гуртами і говорять про своє, насущне. А я тихенько стою поряд, прислухаючись до їхніх розмов...
Викривають мене відразу: люди в селі знають одне одного, чужі тут ходять рідко. "Дитинко, ти чия будеш?" — не стримує цікавості якась жінка. "Та я їхала по трасі й вирішила зайти до церкви помолитись", — кажу. "А чим же ти їхала? — питає недовірливий дідусь. — Біля церкви ніякого авта нема!" Кажу, що за кермом був мій чоловік, який поїхав у сусіднє село у справах. "Сусідко, позич пару яєць, — просить одна селянка іншу. — Бо маю сорок курей, а несеться тільки одна". "Які яйця?! Сама у місті купую, — відповідає жінка. — Мої курочки геть чисто забули, шо мають нестися. Порубаю, ой порубаю..." До сусідок підходить ще кілька жіночок і теж нарікають, що кури перестали нестись і по яйця треба їхати на базар.
"Ганю, а чому твій Тарас до церкви не прийшов?" — чую позаду себе. "Ой, Наталко, то тобі повезло, що маєш дочку, — ледь не плаче Ганна. — Вона тобі і біля худоби допоможе, і їсти наварить, і в хаті прибере. А мій Тарас знає тільки горілку і розваги. Вчора у сусідньому селі так напився, що ледве до хати дійшов. Нині розсіл п'є. А ти кажеш, чого до церкви не ходить..."
"Слухай, Петре, у мене кінь захорував, — каже якийсь дідусь. — Пригадую, і ти свою кобилу торік лікував. Підкажи чим". "Та я її так лікував, що мало копита не відкинула, — відповідає. — Варив якісь узвари, купував в аптеці таблетки... А вилікував її ветеринар. То як хочеш, щоб твоя коняка до весни дотягла, — йди до фельдшера".
...На вулиці пощіпує морозець, а я, тупцюючи змерзлими ногами, все прислуховуюсьдо розмов. "Он диви-диви, яка пава... Золоті кульчики, ланцюжок, певно, півкіля важить, — обговорюють дві молодиці свою 30-річну односельчанку. — Чоловік її на заробітках у Португалії гарує, а вона вже й не знає, що на себе почепити! Та ще й з Миколкою з сусіднього села гуляє!" "А ти знаєш, що її
Ігор колись до мене сватався? — згадує інша. — А я, дурна, відмовила. Мала б тоді розум, то жила б як у Бога за пазухою".
Майдан біля церкви поволі пустіє. Люди розходяться по домівках, поближче до теплих печей. Залишились хіба язикаті пліткарки, чи, як їх по селах називають, "місцева служба бі-бі-сі". З церкви виходить священик, прощається з парафіянами. Люди розходяться, а якісь чоловіки запрошують мене до сільської кнайпи погрітися. "Ходімо, поп'єш чаю, поки чоловік твій приїде", — кажуть.
Сільська кнайпа — це три дерев'яні столи у місцевому магазині-склепі. Сідаємо за стіл. Я замовляю чай, чоловіки — на трьох пляшку горілки. Дешевої, за чотири гривні. За хвилину до магазину заходить ще п'ятеро селян і теж просять горілки, кільки у томатному соусі та окраєць чорного хліба. А ще за п'ять хвилин у барі яблуку ніде впасти: хто п'є сидячи, а хто — й стоячи.
Враз до магазину влітає роздратована жінка. "Ану, пияку, додому йди! — кричить чоловікові. — А тобі, Степане, не встидно пропивати гроші, які жінка важкою працею в Італії заробила? Дмитре, а ти, молодий хлопець, он дитині тільки рочок, з тими алкоголіками пиячиш. Ану звідси!" Поки жінка наводила порядок, дідусь, який зайшов до магазину по цукерки, саркастично зауважує: "Хлопам на селі жінки не давай — лишень випити. Баб хлібом не годуй, тільки не борони покричати і попліткувати. А молодь думає тільки про одне: виїхати чи то до міста, чи то за кордон".
...Уже сутеніло, коли я, прощаючись зі селянами, зібралася йти. Чоловіки дивилися услід мені захмелілими очима, затягуючи не в лад "Ще не вмерла Україна"...
Юліанна КАНДЯ, «Експрес»