Святійший Філарет vs Блаженнійший Володимир = Київ vs Москва

13 грудня – в день святого апостола Андрія Первозванного – в столиці під головуванням Патріарха Філарета відбудеться Перший Всеукраїнський церковно-громадський форум «За Українську Помісну Православну Церкву». Ситуацію в українському православ’ї коментує відомий релігійний оглядач Юрій Дорошенко.

- Пане Юрію, ви були присутніми на двох урочистостях, які відбулися в релігійному житті України: святкування 10-річчя патріаршества Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета (Денисенка) та 70-річчя з дня народження митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана). Обидві дати відзначалися з невеликим відривом у часі. Як би ви, як журналіст і політолог, людина незаангажована, могли прокоментувати й оцінити побачене?

- Справді, мені пощастило побувати на ювілеях: Святійшого, що відзначався у приміщенні столичної філармонії та Блаженнійшого - пройшов у Палаці „Україна”. Почуття позитивні та негативні одночасно. Запитаєте, чому? Негативні тому, що дві гілки Українського Православ’я на п’ятнадцятому році незалежності залишаються розділеними, а це велика трагедія, як для віруючих, так і для суспільства, держави в цілому.

З іншого боку, коли я бачив, наскільки зміцнилися та зросли структурно та чисельно дві конфесії, відчув, що Україна, попри різні негаразди, незважаючи на хитрі злосливі заяви деяких недоброзичливих сил, залишається потужною державою, де Православ’я посідає домінуюче місце у духовному, культурному, навіть ментальному житті. І не треба нам товкмачити про нашу клінічну поліконфесійність. Наголошу, що для обох конфесій події були знаковими, в певному розумінні – підсумковими. Представники релігій хотіли продемонструвати свої здобутки перед новою помаранчевою владою. Урочистості хоч і були різними, мали багато спільного: я побачив чимало людей, які люблять Бога та свою Вітчизну. Було таких чимало, як на одному зібрані, так і на іншому. Часом формальна різниця у них визначалася на рівні пріоритетності: Бог і Україна, чи Україна та Бог. Для мене це не так важливо, адже любов без одного до іншого неможлива. Хоча, безумовно, є в конфесіях люди, які хочуть бути щирими православними, а з поняттям Вітчизна у них не склалося, бо з цим ототожнюють іншу країну, чи навіть державно-політичне утворення. Так само знайдуться патріоти-требовиконавці, священики-політикани. Я вірю, що УПЦ КП і УПЦ МП це дві дороги одного явища, яке зветься Православ’я, і вони, рано, чи пізно (за умов існування незалежної Української Держави) обов’язково зійдуться в одне. Повірте, за радянських часів Православна Церква в Україні була більшою, ніж у всьому СРСР, а за умов об’єднання, ми будемо найпотужнішими в системі світового Православ’я. Отож – у єдності наша сила. Але тут і виникає проблема - цього не хочуть ні наші зовнішні політичні сусіди, ні внутрішні - тоталітарні секти.

- Але ж за багато років розділення назбиралося чимало протиріч і образ... Чи реальним є таке об’єднання?

- Цілком. У нас, християн, є один простий і дієвий засіб для цього – Любов до ближнього. Його заповів нам ще сам Господь. Якщо виходити з почуттям любові до ближнього, то об’єднання в єдину помісну Українську православну церкву можливе хоч би й узавтра. Як це й не парадоксально звучить. Усі перешкоди суб’єктивні. Знаєте, мені, як представнику Київського Патріархату, легше і цікавіше спілкуватися з архієреями, священиками, простими віруючими УПЦ Московського Патріархату, ніж, скажімо, з атеїстами, чи сектантами.

У нас православних більше спільного, але щоб відчути це спершу треба сісти за один стіл і почати спілкуватися. За, умов, звичайно, якщо віруючи не є фанатиками. Тоді це питанні до психологів і психіатрів.

Знаю, що багато вірних УПЦ Московського Патріархату не сприймають, наприклад, екзальтованих фанатиків, які водять перед кожними виборами, як вони називають, хресні ходи, а народ про це каже – водять козу. Православ’я в Україні ніколи не було фанатичним. Воно було твердим, але терпимим. Щоб вірити в щось до кінця не обов’язково проклинати того, хто в це не вірить. А раптом йому завтра Божим Промислом, це відкриється? Тут мені імпонує позиція теперішнього Президента України Віктора Ющенка, який говорить про те, що коли зустрічає священика, не питає до якої конфесії той належить, а в першу чергу бере у нього благословення! До речі, докладніше на релігійне теми я мав честь говорити з Віктором Андрійовичем два роки тому, коли ми перед 9 травня їздили до концтабору „Освенцім” (Польща), де був колись в’язнем батько нашого Президента. Знаєте, такі місця налаштовують на щирість і спонукають до обговорення вічних питань... Пізніше я в журналістському пулі кандидата в Президенти об’їхав значну частину нашої України (і в першу чергу – Центральну та Східну). Бачив Віктора Ющенка в різних ситуаціях і переконаний, що він – глибоко віруюча, православна людина, без найменшого зерна нетерпимості. Часом у політиці, як показує історія, йому цей ідеалізм шкодить (його зраджують, користуються довірою), але в головному, завдяки цьому, він виграє. Бо з тим, хто так чинить, - Господь. Приклад перемоги Правди над силою - перемога Віктора Ющенка у Помаранчевій революції. Сказано: зі мною Господь, то хто проти мене? Отож якщо наші владики будуть брати приклад із віри нашого Президента, то все буде добре. Ми тоді не матимемо таких подій, як були на Софійському майдані, в Маріуполі і тепер – у Острозі.

- Якщо ж конкретніше порівнювати побачене вами у Національній філармонії та Палаці „Україна”?

- Про 70-річчя митрополита Володимира (Сабодана) я підготував матеріал репортажного плану для одного потужного Інтернет-видання, який назвав: „Ювілей митрополита: а гості хто?” Справді вже по гостях можна було визначати конфесійні вподобання нашої владної та політичної еліти. У Патріарха були переважно представники політичних і громадських сил національно-демократичного напрямку, зокрема, голова Народного руху України Борис Тарасюк, голова Української народної партії України Юрій Костенко. Серед чиновником найвищий ранг мав лише заступник Державного секретаря Іван Васюник. Показово, що навіть Київський міський голова, який раніше симпатизував УПЦ КП не прийшов, а прислав свого заступника – Володимира Ялового. Сан Санич відомий політичний коньюктурник і його відсутність, на мій погляд, була пов’язана з тим, що не прийшли на десятиріччя перші керівники держави. Знаю, що у нього з цього приводу навіть випрацювана певна звичка: він чекає до останнього, виїжджає на такі заходили лише тоді, коли знає, хто з високопосадовців буде. Якщо дізнається, що перші особи не з’являться – посилає когось із замів. У цьому, певно, його секрет як політичного довгожителя.

Що ж до присутніх на дні народження предстоятеля УПЦ МП, то я в кулуарах помітив справжній парад колишніх. Очолював ходу Віктор Янукович із сином, за ним ішли: Олександра Кужель, Микола Азаров, Олександр Кузьмук, Геннадій Васильєв, Нестор Шуфрич, Григорій Суркіс і багато інших. Із Москви поз’їжджалися крім митрополита Кирила (Гундяєва) поп-зірки: Йосип Кобзон, Валентина Толкунова, Микола Расторгуєв (його оголошено як радника президента Росії з питань культури).

Поява такого набору російської попси у мене особисто викликало певне здивування. Були у митрополита Володимира й нинішні посадовці: прем’єр-міністр України Юрій Єхануров, голова Верховної Ради України Володимир Литвин і все той же, згадуваний, спритний політичний пенсіонер - Сан Санич Омельченко. Якщо узагальнювати, то Патріарх відзначав свій ювілей у більш домашній, камерній, якщо хочете – духовно теплішій атмосфері (музика класична, духовна, привітання - невимушені), а у митрополита все було поставлено „на широку ногу”. Видно дався взнаки дух Росії - матінки, добре, що хоч циган із ведмедями не було...

- Для багатьох те, що Президент відзначив орденом Ярослава Мудрого митрополита Володимира і не вшанував на належному рівні ювілей Патріарха Філарета, є показовим...

- Досить неприємно було спостерігати за реакцією влади на обидва ювілеї. Наявність вищого представницького рівня чиновників у Палаці „Україна” і вручення державної відзнаки митрополиту УПЦ МП, було заграванням помаранчевої влади з Московським Патріархатом. Крім того, не слід забувати, що в середовищі нинішньої влади надзвичайно потужне лобі Московського Патріархату. Візьмемо того ж Юрія Єханурова. Він завжди відзначався особливим пієтетом до УПЦ МП. Так само і голова Верховної Ради Володимир Литвин. Мало хто знає, що останні роки президенствування Леоніда Кучми, коли був відроджений Успенський собор Києво-Печерської Лаври, з’явилася одна дуже цікава за своїм складом парафія. Головою Свято-Успенської парафії УПЦ Московського Патріархату, як випливало з документів, був тодішній голова Адміністрації Президента Володимир Литвин, серед членів значилися, наприклад, Микола Азаров і Юрій Єхануров – теперішні прем’єр-міністр. А найцікавіше, що скарбником громади був, як ви думаєте хто? Сама тодішня „всеукраїнська матушка” – Людмила Миколаївна Кучма! Тепер стосовно ордена. Знаєте, в Україні взагалі не склалося з критерієм відзнак. За часів Кучми їх отримували відомо як, і тепер відомо за які саме „заслуги”. Разом із тим, нова влада повинна пам’ятати, чим же все-таки є державні відзнаки. Це зовсім не подарунок від влади на ювілей. Це відзнака за якісь конкретні заслуги перед державою! Так от, якщо виходити з цього загальносвітового принципу (якщо, звісно, не рахувати монархії, де нагороди дають ще за заслуги перед престолом), то Патріарх Філарет для Української Держави зробив незрівнянно більше, ніж митрополит Володимир. Якщо прихильники Блаженнійшого стверджують, що він прислужився Церкві та Світовому Православ’ю, то я не маю нічого проти – для цього існують відзнаки УПЦ МП, а також інших Православних Церков. Нехай і отримує ці ордени та медалі! А державні нагороди, ще раз скажу: повинні вручатися за заслуги. Сумно стає, якщо пригадати, що у Святійшого Філарета набагато нижчий ступень Ярослава Мудрого, ніж митрополита Володимира, конфесійно орієнтованого на Москву. Якщо хтось забув нагадаю – столицю іншої держави.

- Чому ж, на ваш погляд, держава повелася так упереджено до ювілеїв двох предстоятелів Православних Церков: одного фактично проігнорувавши, а іншого – відзначивши?

- Тут проблема не в образі якогось із ієрархів. Ситуація складніша. Думаю, проігноровано не Патріарха Філарета. Він надзвичайно розумна людина та наголошував, що свій ювілей сприймає не як особистий, а як свято в першу чергу всієї Української Православної Церкви Київського Патріархату. За кілька днів до відзначення 70-річчя митрополита Володимира (Сабодана), я мав змогу розмовляти з Петром Андрійовичем Ющенком у присутності Президента України – Віктора Андрійовича Ющенка. Тоді я говорив, що ставлення влади до ювілейної дати в житті однієї з православних конфесій, повинно бути дуже обережною та виваженим. Справа навіть не в образі та дискримінації віруючих однієї конфесії перед іншою. Якщо ми, хоча б у майбутньому, прагнемо визнаної помісної УПЦ, треба не забувати, що за нами слідкують у світі. Якщо хтось від якихось кроків радіє у Москві, то напевно зовсім по-іншому їх сприймають у Константинополі. Мені здається, що Вселенський Патріарх нині дуже уважно спостерігає за всіма подіями у нашому релігійному житті. Особливо прискіпливо придивляється до політики нової влади у цьому напрямку. Я відверто говорив, що поява Віктора Андрійовича на заходах у Палаці „Україна” буде поганим інформаційним сигналом для Фанару і вкупі з іншими невтішними факторами може призвести до того, що Вселенський Патріарх сприйматиме нову владу як несерйозного партнера. До цього йде. Не можна просити одне, а потім їхати на Чистий провулок у Москву та говорити, що нам нічого не треба! Ми й так задоволені московською милістю. Таку позицію не сприйматиме навіть православна дипломатія, збудована на візантійських традиціях! Проблема у все тій же, відомій з часів пріснопам’ятного Леоніда Даниловича – багатовекторності.

- Як ви в цілому оцінюєте релігійну політику нашої країни зі зміною влади?

- Не можу сказати, щоб вона кардинально змінилася по відношенню до попередньою. Вона стала напевно менш професійною. Скажу більше, якщо говорити про релігійну політику країни, то її як явища просто не існує. Парадокс: Леонід Кучма, особливо на початках був зовсім далекий від церковних питань, але з часом зумів налагодити систему, яка попри всі суперечності та недоліки, була більш продуманою, системною. Думаю, що тут Президента Віктора Ющенка знову свідомо підставляють і намагаються дискредитувати. Спробую пояснити. Всі знають, як Віктор Андрійович цікавиться релігійними проблемами, наскільки питання віри та духовності для нього є дорогими. У той же час, що ми маємо на практиці? Скоро відзначатимемо річницю, як Державний комітет у справах релігій, а теперішній Держдеп паралізований і не працює. Релігійні організації до цього часу не знають куди нести документи для легалізації своїх структур. Це вже, вибачте, стримування державою розвитку релігійних організацій, що є порушенням Конституції! Керівник Держдепу пан Бондарчук - це просто якась аномалія релігійного життя! Всі, хто слідкував за моїми публікаціями ще в „Україні Молодій” знають, що я завжди був опонентом того курсу, який вів тодішній керівник Держкомрелігій Віктор Бондаренко. У де чому я з ним не погоджувався, але мушу тепер зняти капелюха перед ним, як фахівцем. Він принаймні міг відрізнити католиків від протестантів, а протестантів від харизматів, а всіх інших - від православних. Наскільки мені відомо, пан Ігор Бондарчук є людиною Єханурова та вчиться, чи то вчився (наскільки особа в такому статусі має змогу вчитися) на одному з курсів семінарії УПЦ Московського Патріархату. Якщо це так, то знання пана Ігоря обмежуватимуться на рівні: канонічна Московська Патріархія та всі інші...

Представники Церков після перемоги Помаранчевої революції з острахом боялися, що головою Держкомрелігій стане поет Володя Цибулько, тепер, як видається, замість голови Держкому від курйозних віршів, став голова Держдепу від бізнесу. Наскільки мені відомо з журналістських джерел, пан Бондарчук чекає березня місяця, щоб пересісти в якесь інше, комфортніше для нього, як спеціаліста з інвестицій, місце. Це було б смішно, якщо б не було так сумно – бо при цьому відбувається пряма дискредитація Президента. Всі знають, що наче б то державно-релігійним відносинам у нас надано надзвичайно високий статус, вони під особистою опікою Віктора Андрійовича, а на практиці – повний бардак. Ось читаю перше на посаді інтерв’ю пана Бондарчука та довідаюся, що він планує у пул брати журналістів професіоналів із релігійної тематики (спасибі йому!), серед видань, які можуть претендувати на таку честь знаходимо - сумнівно відомий „Президентський вісник”. Нагадаю, це та газета, яка упокоїлася у Бозі кілька років тому, а нова влада від неї, як пропагандистського явища, ще й досі не може ніяк відхреститися. А пан Ігор збирається найпершим чином брати це померле дітище Бакаєвої ДУСі брати з собою у мандри. Та по віснику навіть кримінальна справа порушена. Це, що обмовка по Фрейду, чи може – Фрому?

- Останнє до вас запитання. У попередньому інтерв’ю ви коментували ситуацію з процесами об’єднання між УПЦ КП і УАПЦ. Тепер остаточно відомо, що об’єднання не відбудеться, як би ви могли спрогнозувати розвиток подальшої ситуації?

- Мене трохи засмутили коментарі деяких моїх колег, які зрив переговорного процесу намагалися подати громадськості, як особисту поразку Святійшого Патріарха Філарета. Це або незнання, або відоме пересмикування фактів. Я знайомий із ситуацією та намагався слідкувати за переговорним процесом. Хоча з самого початку знав про його хибність і був переконаний: шлях утворення помісної Української Православної Церкви, через об’єднання з маргіналізованою УАПЦ – тупиковий. Щоб остаточно поховати ідею помісної Церкви треба єднатися з такими конфесіями, як УАПЦ. Адже ця релігійна організація є своєрідним Троянським конем, який утворювався 1992 року, як противага справді серйозній релігійній національній силі – Київському Патріархату. Зауважте, тільки постало питання про об’єднання з УАПЦ, миттю деякі мудреці почали підкидувати (до речі, керівництву держави) ідеї, мовляв, треба до процесу залучити ще й УПЦ МП. До того ж формат процесів був відверто зовнішній. УПЦ МП за нинішніх умов не погодиться на будь-які об’єднавчі процеси, крім одного – „покайтеся та повзіть до нас на колінах, а ми подумаємо”... (Про можливість єдності говорив вище – вони мають бути внутрішніми). Я розумів, що новій владі, особливо в особі тодішнього Держсекретаря Олександра Зінченка, як людині новій у релігійних питаннях, треба було пройти все знову. Він, як справжній українець, користувався принципом – не помацаю, не повірю... Патріарх Філарет, певно також розуміючи все це, в чергове пройшов усю цю процедуру. І мабуть стратегічно правильно зробив. Отож Патріарх тут ні до чого. Він чесно зробив усе, що від нього залежало для єдності. Навіть пішов на, так званий, Архієрейський Собор УАПЦ (це посміховище) і терпляче, мов агнець, кілька годин вислуховував усі претензії, зауваження, вимоги людей, які надували щоки, чухали бороди і наперед знали, що лише морочать усім голову, а на об’єднання не підуть. Уявляєте?

- А чому, на ваш погляд?

- Відповідь на це питання, як я вже говорив, лежить у площині створення самої УАПЦ (нової) – сили деструктивної та керованої ззовні та особистостях тих людей, які називають себе єпископатом. Подивіться, у середині самої УАПЦ повна анархія (навіть у батьки Махна нічого подібного не було – там була дисципліна): митрополит Мефодій відлучає архиєпископа Ігоря Ісіченка і навпаки. При цьому всі інші владики тішаться. Як може об’єднуватися те, що в собі вже роз’єднане? Тому переконаний – Українська Православна Церква Київського Патріархату виграла від того, що ця деструктивна сила (маю на увазі, не пересічних віруючих і священиків, а керманичів із панагіями) не влилася до її лав і тепер УПЦ КП може спокійно зосередитися на своєму розвиткові, а не займатися внутрішніми чварами та розбратом. Що ж буде далі? Думаю, що заклик Української Православної Церкви Київського Патріархату до рядових віруючих і духовенства УАПЦ гуртуватися навколо Київського Патріархату цілком законний, логічний і виправданий. Не можуть мільйони віруючих страждати через амбіцій десятка безвідповідальних пастирів! Наскільки мені відомо (із журналістських джерел і аналізу преси), для Вселенського Патріарха, провал із вини УАПЦ, об’єднавчого процесу, був останнім фактором, щоб пересвідчитися - єдиною основою для помісної УПЦ є УПЦ Київського Патріархату. Тут буде надзвичайно важливою позиція Української Держави, яка, як я прогнозую, до березня місяця сховає голову в пісок. Але це ще пару місяців, які православні віруючі повинні використати для консолідації навколо одного центру – Київського Патріархату та його безсумнівного лідера Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Альтернативи просто немає. Навіть за таких умов, визнання Української Православної Церкви Київського Патріархату буде неминучим. Святійший Патріарх Варфоломій, виходячи з аналізу його кроків за останні п’ять років, твердо взяв курс на урегулювання ситуації з розділенням Українського Православ’я. Він хоче (а це видно навіть стороннім оком), щоб в Україні була помісна Українська Православна Церква. Це не його якась забаганка, а обов’язок, адже для нашої Київської Митрополії Царгородський Патріархат є Церквою-Матір’ю. Появи помісної УПЦ сьогодні потребують не лише мільйони православних віруючих, а і все ослаблене Вселенське Православ’я. Підсумовуючи, скажу, що зрада ієрархів УАПЦ ідеалів єдності ще пришвидшить процес розкладання, маргіналізації цієї конфесії (і не треба лукавити митрополиту Мефодію, кажучи, що „ми мала Церква, але чиста”) та навпаки – пришвидшить процес зростання та зміцнення УПЦ КП. Хоча я романтик і думаю, що все це дрібниці і, як говорив на початку, якщо б усі віруючи, духовенство, єпископат, керувалися формулою служіння Богові та Вітчизні та робили це в дусі Любові проблем не було. Насамкінець розкажу одну історію, яка можливо пояснить вам, чому я маю такий оптимізм і переконаний у своїх словах. Організатори річниці Помаранчевої революції у Києві вирішили запросити для урочистого молебна, представників усіх традиційних конфесій, незалежно від того – підтримували вони Майдан, чи ні. Це була ще одна химера наших чиновників, які звикли Бога міряти циркулем, а Церкву зважувати на терезах. І що ви думаєте - як не поспішав митрополит Мефодій, якому все більше хочеться бути помаранчевим у рідному Тернополі, все одно запізнився на сцену Майдану. Думаєте, збіг обставин? Навряд чи – митрополит Мефодій (Кудряков) на минулих виборах підтримував Віктора Януковича, а про позицію УПЦ МП годі й говорити.

- Дякуємо вам за розмову та бажаємо успіхів.

„КР-Медіа”.

Досьє: ДОРОШЕНКО Юрій Олегович – народився 26 квітня 1977 року в селищі Нижня Кринка м. Макіївки, що на Донеччині. Закінчив Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (магістр журналістики) та Київський університет права НАН України (магістр права). Навчався в аспірантурі Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Працював політичним оглядачем газети „Україна Молода”, заступником головного редактора газети „Без цензури” (орган „Нашої України”). З 1999 р. – радник Патріарха Київського і всієї Руси-України з політико-правових питань і зв’язків із громадськістю. Член Національної спілки журналістів, Спілки юристів України. Нагороджений церковними орденами та медалями.