Племінник Президента

Племінник Президента

Дорогою до Харкова думала, з чого почати розмову з Ярославом Ющенком, щоб після першого ж запитання мене чемно не виставили за двері кабінету, давши зрозуміти, що розмова у нас не склеїться.

Якщо перед тобою племінник Президента, та ще й він же – заступник губернатора, то, грішним ділом, відразу ж хочеться поставити питання руба: “Чи були б шанси у 24-річної людини розпочати кар’єру з посади “зама” губернатора, якби не близькі родинні стосунки з Віктором Ющенком (Ярослав Ющенко – син рідного брата Президента, Петра)?”. Але, знаючи, як болісно чи навіть агресивно реагують великі люди на тему родинно-кумівських зв’язків, вирішила почати здалеку. Перші ж відповіді Ярослава Петровича ще більше підігріли мою журналістську “надокучливість”. Спочатку інтерв’ю і справді не клеїлося й нагадувало більше допит.

Видео дня

“У вас все так офіційно?”, - не втрималася я. “А коли у відповідь почула: “А що ж ви хотіли?”, вирішила будь-що не відступати: перевести допит у розмову “без краваток”.

- Чия була ініціатива призначити вас заступником губернатора?

- Це була пропозиція губернатора, тоді ще майбутнього, Арсена Авакова. Ми спрацювалися з ним під час помаранчевої революції. Думаю, його вдовольнили моя компетенція, стиль роботи.

- У вас були виключно “майданні” стосунки чи, можливо, ще й дружні, товариські?

- Товариські, мабуть, ні – не скажу. Робочі.

- Приймаючи пропозицію стати віце-губернатором, ви, очевидно, з кимось радилися. З сім’єю чи, може, і з Віктором Ющенком?

- Я порадився з батьком і двічі – з Президентом.

- Двічі?

- Так, у нас було дві розмови на цю тему, і двічі він сказав: якщо люди підтримують, то треба йти.

- Не виключаєте, що якби ви не були Ющенком, то ваше життя і кар’єра склалися б по-іншому?

- Провокативне запитання… Думаю, безумовно, було б інакше.

- І ким ви бачите себе тоді – бізнесменом, політиком?..

- Можливо, я був би вихователем у дитячому садку.

- Ваше прізвище вам більше допомагає чи заважає?

- Прикладів, коли заважає, можна навести скільки завгодно. У Харкові під час минулих виборів було кілька разів - ідеш вулицею, а назустріч якась компанія: “Ага, Ющенко! Іди-но сюди…”. До чогось надто серйозного не доходило, але все одно неприємно. Що ще?.. Як Ющенко я не можу, наприклад, дозволити собі працювати упівсили. Коли мене запитують про прізвище, кажу: “Я хочу прожити життя не племінником Президента”.

- Але ж ви – племінник Президента, і вам все одно доведеться суміщати це з небажанням бути залежним від прізвища.

- Слава Богу, я вже півроку не чув цього словосполучення – “племінник Президента”. До мене звертаються як до заступника голови облдержадміністрації.

- До вас звертаються з проханнями звести з Президентом чи посприяти у вирішенні якихось питань?

- Звичайно. У мене, як і у всіх моїх колег, відбуваються особисті прийоми громадян. Також є громадська приймальня народного депутата Петра Ющенка, приймальні “Нашої України”. Звернень багато. Ті, що були до Президента, я йому передавав. Що можна вирішити на своєму рівні, намагаюся вирішити. Чи звертаюся до батька, щоб він посприяв.

- Наскільки ймовірним є варіант, що ви балотуватиметесь на парламентських виборах за списком “Народного Союзу “Наша Україна”?

- Звичайно, я братиму участь у виборах як голова обласного осередку НСНУ. Буду балотуватися. Куди, до ради якого рівня – це питання з’їзду.

- Як ви ставитеся до політичних анекдотів? Наприклад, до ось такого: перша “п’ятірка” НСНУ на виборах-2006 - Віктор Ющенко, Петро Ющенко, Андрій Ющенко, Катерина Ющенко, Ярослав Ющенко?

- Ми усі розуміємо, що це лише анекдот… Хоча це гіпотетична ситуація, відверто кажучи, я не бачу тут нічого поганого. Є приклад Польщі (брати Качинські. – І.П.). Щоправда, він зовсім свіжий, тому важко щось сказати. Але є приклад, скажімо, Об’єднаних Арабських Еміратів, де всі шейхи – той брат того, той сват того. Звичайно, це не демократія, це зовсім інша реальність… Прізвище не повинно мати значення: якщо я відповідаю вимогам, то відповідаю, якщо ні, то ні.

- Чимало українців переживають сьогодні розчарування у владі – розчарування після Майдану, після революції. Ви за цей час у чомусь розчарувалися?

- Це таке питання, що, як не відповіси, буде погано… Я реаліст і розумію, що рівень народних очікувань був не просто надвисоким, це був якийсь космос. Але, на жаль, є ще багато речей, на які революція не вплинула і не могла вплинути. Наприклад, суди: уся судова гілка залишилася ще та, залишилася проблема з суддями, проблема хабарництва, і тут нічого не вдієш, якщо суддя обраний довічно. Чи, наприклад, райради. Не знаю, як на Львівщині, а в нас у райрадах, як, зрештою, й в усіх радах – обласних, міських – більшість людей, які не прийняли революцію, а половина з них взагалі активно виступала проти. І сьогодні важко пропонувати їм іншу модель. Звичайно, були помилки й у нас – як на рівні Києва, так і на рівні регіонів.

- Віктор Ющенко заявляв, що прагне бути Президентом не “Нашої України”, а всієї України. Судячи з настроїв, скажімо, на Харківщині, йому це вдалося? Чи змирилися противники революції з тим, що Ющенко – Президент?

- Факт, що Ющенко став Президентом, не обговорюється. За винятком якихось маргінальних політиків. Президент зробив усе, що міг і мав зробити для національного примирення. Хоча деяким політикам невигідно, щоб це примирення відбулося.

- Буває, що звертаєтеся до Віктора Андрійовича за порадою?

- Я б звертався, та можливості немає.

- Не пробитися? Черга?

- Так (сміється).

- З робочого кабінету маєте прямий вихід на Президента?

- … (Показує телефон, що стоїть на столику поруч з портретом Віктора Ющенка). Усе, як має бути. Але жодного разу не користувався.

До речі, про портрети Віктора Ющенка – в Ярослава Петровича їх два: крім уже згаданого, ще один, із привітальним написом від Президента, адресованим харків’янам, висить у приймальні. Обидва важко назвати офіційними. ”Не хотілося чогось казенного, - пояснив Ярослав Ющенко, подаючи мені портрет зі столика. – Це фото віддруковане на полотні. Такий самий портрет – і в кабінеті Арсена Авакова. Є у кабінетній колекції Ярослава Ющенка і ще один портрет – помаранчевого майдану у Харкові часів революції. А на робочому столі – весільна фотографія. “На превеликий сором, нема фото доньки”, - дорікнув собі батько.

- Чим займаються ваші мама, сестра, дружина? – переводжу розмову на сімейну тему.

- Мама з липня цього року – пенсіонерка…

- А чим займалася до виходу на пенсію?

- Вона – берегиня сімейного вогнища, домогосподарка. Старша сестра останні шість-сім років працює у Міністерстві закордонних справ, а спочатку - в Мінекономіки. Працювала у торговельній економічній місії України у Греції, пізніше – третім секретарем посольства на Кіпрі. Зараз повернулася в Україну і визначатиметься, де продовжувати працю. З дружиною ми познайомилися в університеті – навчалися в одній групі на економічному факультеті (Харківського національного університету. – І.П.). До одруження зустрічалися років з шість. Після випуску вона працювала економістом у банку. Тепер – у декретній відпустці: у нас народилася донька.

- Де живете у Харкові?

- Наше родинне гніздо – це мої батьки, ми з дружиною і дитиною, зараз повернулася і сестра. Живемо у будинку, приватний сектор.

- Наскільки мені відомо, у вас є квартира у Києві. До свого призначення на посаду не думали переїхати у столицю? Мабуть, були пропозиції і щодо працевлаштування на київському рівні?

- Пропозиція стати заступником губернатора була найконкретнішою.

- Власне авто у вас є?

- Два місяці тому придбав “Тойоту” - маленький джипик. Узяв у кредит на п’ять років.

- А спеціальний кредит для чиновників на купівлю житла не плануєте взяти, щоб переїхати з великого сімейного гнізда?

- Я про такий не чув. Точніше, розмови були, але мені здається, що ця програма не діє.

- Часто спілкуєтеся з Андрієм Ющенком?

- Коли приїжджаю до Києва, то, може, в один із п’ятьох візитів ми бачимося. З якихось питань зідзвонюємося – чи я йому телефоную, чи він мені. У нас дружні стосунки. Мені незручно коментувати відомі вам події, пов’язані з Андрієм. Зараз у нього імідж представника розбещеної золотої молоді, але тут є багато надуманого. Можу підтвердити те, що казав Президент: насправді Андрій - нормальна і порядна людина. Я знаю багато випадків із так званою золотою молоддю, де був значно гірший варіант.

- Але скандал був, і не один. Погодьтеся, не багатьом вдавалося так “вляпуватися”.

- Ну… Що ви хочете – хлопцеві 19 років. Безсумнівно, він зробив не так, як треба було. Хочу запевнити вас, що виховний момент з боку батька, тобто Президента, був відчутним.

- Як ви звертаєтеся до Віктора Андрійовича, коли спілкуєтеся на офіційному рівні й у родинному колі?

- Офіційно звертаюся або “Вікторе Андрійовичу”, або “пане Президенте”. Неофіційно – “дядя Вітя”, але на “ви”. До своїх батьків ми зі сестрою звертаємося на “ти”, а до бабусі, діда, до всіх старших родичів – на “ви”… До речі, забув найголовніше сказати: місто Лева є одним із моїх найулюбленіших місць. Це не просто слова, я насправді дуже люблю Львів. Буваю там десь раз на рік, коли їду, наприклад, у Карпати…

- На карпатську дачу до Віктора Андрійовича заїжджали?

- Якою була офіційна відповідь про дачу – вона існує чи не існує?

- Навіть фотографії у газетах публікували.

- Я там ніколи не був.

- Не запрошували?

- Наскільки я знаю, там ще нічого немає – нема куди запрошувати.

- Як немає, якщо були вже і фотографії у газетах? Поруч дача Євгена Червоненка.

- Отож, здається, готова дача Євгена Альфредовича. Хоча не буду брехати, не був, не знаю...

Інна Пукіш-Юнко, "Високий Замок"