Влада симулякрів: ЛжеЕкклезіаст Бодрійяра і помилка Менегетті | Обозреватель 24 июля
Примите участие
в розыгрыше
Xiaomi Redmi 5 PlusУчаствовать
ГлавнаяБлоги

В данном разделе посетители сайта сами генерируют контент. Редакция «Обозревателя» не несет ответственности за этот контент.

Влада симулякрів: ЛжеЕкклезіаст Бодрійяра і помилка Менегетті

1.1т

А мы закрыли глаза

И далёкий придумали остров,

Мы придумали ветер

И себе имена.

(Пикник и Би-2: "Остров")

... Викривати образи небезпечно,

адже вони приховують, що за ними нічого немає

(Жан Бодрійяр "Симулякри і симуляція")

... Суспільством правлять міфи і стереотипи,

які ведуть його до небезпеки регресу.

(Антоніо Менегетті "Система і особистість")

Твори двох видатних мислителів сучасності Жана Бодрійяра і Антоніо Менегетті, ймовірно, відомі багатьом. І хоча Бодрійяр - філософ, а Менегетті - психолог, обидва вони велику увагу приділяли аналізу сучасної соціальної дійсності, її проблемам і суперечностям. Кожного з них цікавила проблема співвідношення одиничного і цілого, особистості і суспільства. У чомусь їхні погляди близькі, в чомусь розходяться. Допитливий читач, природно, в стані сам ознайомитись з творами цих мислителів, і зробити свої індивідуальні умовиводи з приводу їх змісту, погодитися чи ні з представленими в них судженнями і висновками. Безперечно одне, - читання філософської літератури такого рівня не проходить даремно. Воно, однозначно, збагачує.

Однак "посадити за один дискусійний стіл" Бодрійяра і Менегетті в даній статті спонукало мене не спільність їхніх поглядів на "це" і не суперечливість їхніх поглядів на "інше". Справа в тому, що обидва автори роблять одну і ту ж помилку. Я не знаю, чи знайомі були ці мислителі між собою особисто. Можливо, вони були знайомі з творами один одного. Але, - головне не це. Якщо мислителі такого рівня допускають подібну помилку, то що ж говорити про простих пересічних людей?

Ви запитаєте, - і в чому, власне, полягає ця помилка?

І до чого тут пересічні люди?

Зазвичай, пересічні люди, за рідкісним винятком, взагалі не цікавляться ні філософією, ні психологією.

Це вірно.

Але, - давайте по порядку.

Стаття має назву – "Влада симулякрів".

Що таке "симулякр"?

Свою книгу "Симулякри і симуляція" Жан Бодрійяр передує наступним епіграфом:

"Симулякр - це зовсім не те, що приховує собою істину, - це істина, яка приховує, що її немає. Симулякр є істина".

(Екклезіаст)

Не становить ніяких труднощів з'ясувати, що насправді в Екклезіасті подібної фрази просто не існує.

Цікаво, навіщо Бодрійяру знадобилася ця фальсифікація?

Навіщо був потрібен цей ЛжеЕкклезіаст?

На жаль, безпосередньої відповіді ми вже не отримаємо. Ми можемо тільки робити припущення. Мені здається, що подібним чином Бодрійяр хотів посилити вагомість, значущість, масштабність того, що він називав симулякром.

Але, чи так вже необхідно було для цього посилання на Екклезіаст?

Хто знає?

Симулякр - (фр. Simulacres, від лат. Simulo, "робити вигляд, прикидатися") – "копія", яка не має оригіналу. Введено в обіг постмодернізму Жоржем Батаєм).

"Симулякр не зовсім псевдопоняття: останнє ще могло б стати точкою опори, оскільки може бути викрито як помилкове. Симулякр утворює знак миттєвого стану і не може встановлювати ні обміну між умами, ні дозволити перехід однієї думки в іншу", пише французький філософ, психоаналітик П'єр Клоссовскі.

Найбільш вдале визначення симулякру, але мій погляд, дано американським літературним критиком Фредріком Джеймісоном – "точна копія, оригінал якої ніколи не існував".

Залишимо на деякий час поняття "симулякр" (сподіваюся, загальне уявлення про значення цього терміна ми отримали) і повернемося до Бодрійяра та Менегетті.

Жан Бодрійяр в книзі "Суспільство споживання. Його міфи і структури" пише:

"... Система визнає тільки умови власного виживання, вона ігнорує індивідуальні та колективні цілі.

... У цій системі немає місця для індивідуальних цілей, існують тільки цілі системи.

... Система має потребу в людях як трудящих (найману працю), як вкладників (податки, позики і т. Д.), Але більш за все - як споживачів.

... Система виключає будь-яку оригінальну якість, утримуючи тільки розрізняльну схему і її систематичне відтворення. На цьому рівні відмінності більш не мають виняткового характеру".

У згаданій вже його книзі "Симулякри і симуляція" є такі слова:

"Меланхолія – це та жорстока невдоволеність, яка характеризує нашу перенасичену систему. Одного разу надія врівноважити добро і зло, істинне і хибне і навіть протиставити один одному деякі цінності одного й того ж порядку, як і більш загальна надія на якесь співвідношення сил і яку-небудь мету зникла без сліду. Система занадто сильна. Вона і панує. Скрізь і завжди".

А ось декілька витягів з книги Антоніо Менегетті "Система і особистість":

"... Ми маємо справу з самою системою, яка для знищення будь-якої форми опору, здатного зруйнувати непорушність закону, спирається на область абсолютного, метафізичного з метою гарантування власної жорсткості і об'єктивності.

... Система - це даність, перш за все, що встановлює себе в якості опорної точки соціальної діалектики.

... Неправильно було б стверджувати також, що глава держави (або "метасоціума"), несе одноосібну відповідальність за те, що відбувається в ній, перебуваючи в рамках, що диктуються системою і будучи таким же рабом як і всі, він повинен разом з тим діяти, як господар. Він зовсім не вільний у своїх діях: він повинен командувати, наказувати, організовувати, виносити вироки, його вибір визначається діючою моделлю, у якої немає альтернативи.

... Будь-яка система стверджує, що невиконання існуючих правил призводить до поразки, що полягає у втраті власної ідентичності як права. Так виникає позбавлене цінності та користі існування, існування заради стресу і фрустрації в усіх їх проявах, у всьому просторі природної гордості індивіда. Бій з системою рівнозначний анулюванню себе - як через явної нерівності сил, так і тому, що навіть прихід до влади над нею за допомогою виходу в політичні лідери, "перші зірки" системи, не гарантує, мабуть, задоволення від визнання і, перш за все, реального здійснення глибинних прагнень індивіда. Система постійно переслідує індивіда і нав'язує йому необхідність своєї ролі.

... Система за інерцією стає першим вбивцею креативного початку процесу становлення.

... Система являє собою якусь велику матір, яка гарантуватиме всім кров, хліб і вино".

Отже, у Бодрійяра, система "визнає ... має потребу ... виключає ... сильна ... панує ...".

У Менегетті, система "спирається ... даність, що встановлює себе ... диктує рамки ... стверджує ... переслідує ... стає ..." і, апогей, - "являє собою якусь велику матір".

Чи не знаходите Ви в цьому подібність?

Хочу звернути Вашу увагу, не тільки на той факт, що в цих висловлюваннях зазначених мислителів виразно простежується критична інтонація по відношенню до системи. Це зближує погляди Бодрійяра і Менегетті.

Але у чому саме помилка?

Можна сказати, що саме у цій своїй критичній інтонації вони абсолютно праві.

Так в чому помилка?

Дозвольте поставити Вам запитання, - по відношенню до якої субстанції ми використовуємо слова "визнає", "має потребу", "виключає", "сильна", "панує", "встановлює себе", "диктує", "стверджує", "переслідує", "стає" тощо???

Сподіваюся, що у Вас не виникло труднощів з відповіддю.

Все це ми використовуємо, коли говоримо про ЖИВУ субстанцію і, головним чином, про ЛЮДИНУ.

А хіба система це щось живе?

Ми підійшли до дуже важливого питання, - Бодрійяр, Менегетті і, нажаль, багато, багато, багато інших мислителів персоніфікують систему, суспільство.

Іншими словами, аналізуючи, описуючи систему, або суспільство, їм приписують властивості, що характерні виключно людині. "Каже", "мислить", "має потребу", "визнає" тощо. Все це в реальності може робити виключно один суб'єкт, - ЛЮДИНА!

Система, суспільство не можуть "говорити"!

Слова Карен Армстронг з її книги "Історія Бога" свідчать про небезпеку подібних персоніфікацій, -

"Персоніфікований Бог може обернутися великою перешкодою - перетворитися в простого ідола, витесаного за нашим образом та подобою, стати уособленням суєтних потреб, страхів і бажань".

Вершиною подібної персоніфікації системи, безумовно, є таке висловлювання Антоніо Менегетті, - "система являє собою якусь велику матір, яка гарантуватиме всім кров, хліб і вино".

Можливо, поетові або романістові і личить використовувати метафори "мати-Земля", "Батьківщина-мати" тощо, але психологу і філософу називати систему "великої матір'ю", м'яко кажучи, не слід. До того ж, це може бути далеко не безпечно, може мати жахливі наслідки. Нижче я спробую пояснити, - чому.

Наступне питання, - чому система, чи суспільство не можуть "визнавати", "диктувати", "мислити", "мати потребу" тощо???

Тепер я Вас попрошу бути дуже уважними!

Тому що їх НЕ ІСНУЄ!

Їх НЕ існує в РЕАЛЬНОСТІ!

Реальність (від лат. Realis - дійсний) - існуюче в дійсності, справжня форма існування матерії, яка є такою, незалежно від її сприйняття.

А в дійсності існує як реальність тільки людина.

Тільки люди - це РЕАЛЬНІСТЬ!

Суспільство, система, - суть ПОНЯТТЯ, теоретичний конструкт, жаргон, СИМУЛЯКР.

Сукупність людей, дійсна сукупність реальностей НЕ ПОРОДЖУЄ якусь НОВУ РЕАЛЬНІСТЬ. Породжується тільки нове ПОНЯТТЯ.

У своїй знаменитій "Буття і час" Мартін Гайдеггер говорить:

"Коли панує "Хтось", - ніхто ні за що не відповідає: "Хтось" всюдисущий, проте так, що звідусіль, де ось-буття пробивається до вирішення, воно завжди вже пройшло повз. Але оскільки "Хтось" наказує будь-яке судження і рішення, воно всякий раз знімає з ось-буття відповідальність. "Хтось", так би мовити, може дозволити, щоб "усі" (man) і завжди до нього апелювали. Воно з крайньою легкістю може відповідати за все, тому що воно ніколи не є той, хто береться що-небудь відстояти. "Хтось" завжди "було" таким, і все ж можна сказати, що їм не був ніхто. У повсякденності ось-буття майже все робить той, про кого ми повинні сказати, що їм не був ніхто".

Дозвольте мені здійснити експеримент. Хай вибачить мене Гайдеггер, давайте замість слова "Хтось" підставимо слово "Система".

Що ми отримаємо?

"Коли панує "Система", - ніхто ні за що не відповідає:" Система "всюдисуща, проте так, що звідусіль, де ось-буття пробивається до вирішення, воно завжди вже пройшло повз. Але оскільки "Система" наказує будь-яке судження і рішення, вона щоразу знімає з ось-буття відповідальність. "Система", так би мовити, може дозволити, щоб "усі" (man) і завжди до неї апелювали. Вона з крайньою легкістю може відповідати за все, тому що вона ніколи не є той, хто береться щось відстояти. "Система" завжди "була" такою, і все ж можна сказати, що нею не був ніхто. У повсякденності ось-буття майже все робить та, про кого ми повинні сказати, що нею не був ніхто" .

Вражає?

По-моєму, коментарі тут зайві.

Карл Маркс (не зважаючи на інше) чудово висловився про "суспільство":

"Єднання людей з людьми, засноване на реальній відмінності між людьми, поняття людського роду, перенесене з неба абстракції на реальну землю, - що це таке, як не поняття суспільства!".

"Поняття (!!!!!)… перенесене з неба абстракції на реальну землю" не стає від цього реальним. Воно залишається абстракцією!

Вражає той факт, що Жан Бодрійяр сам майже впритул підходить до розуміння НЕ-РЕАЛЬНОСТІ СИСТЕМИ, в книзі "Симулякри і симуляція" він пише:

"... Вся система втрачає точку опори, вона сама стає не більше ніж гігантським симулякром - не тим, що зовсім відірване від реальності, а тим, що вже ніколи не обмінюється на реальне, а обмінюється на саму себе, в безперервному кругообігу без референції і межі". Підходить і… Зупиняється… Фактично, як було показано вище, постулює "реальність" системи.

Важливо підкреслити, що система, суспільство НЕ "стають... гігантським симулякром". Вони БУЛИ гігантським симулякром СПОКОНВІКУ. Симулякром, який був створений реальністю - сукупністю людей.

Слід розуміти, що і "суспільство", "система", - це не зовсім псевдопоняття.

Вони відображають сукупність реальностей - людей - і їх взаємодію між собою. Але це - симулякри. І, я б назвав їх базовими симулякрами. Все інше, що майстерно описує Жан Бодрійяр в книзі "Симулякри і симуляція", є лише похідне від цього базису.

Використовуючи визначення симулякра, дане Фредріком Джеймісоном, ми чітко розуміємо, що оригіналу "суспільства" оригіналу "системи" ніколи не існувало.

Що ж відбувається, неіснуюча реальність – "система", "суспільство" не тільки відтісняє собою справжню реальність, - людину. Вона ще й "перевертає" людини, перетворює її на зло і ворога для самої себе, змушує повставати проти себе.

"У цій системі немає місця для індивідуальних цілей, існують тільки цілі системи", - пише Бодрійяр в книзі "Суспільство споживання. Його міфи і структури".

У книзі "Симулякри і симуляція" він песимістично заявляє: "... намір відновити істину, яку приховує симулякр - помилкова постановка проблеми".

Але чи так це?

Чому ж "намір відновити істину" раптом стає "помилковою проблемою"?

У культурології: є таке поняття - сигніфікативна функція культури (від англ, sign - знак), буквально - функція приписування значень і цінностей.

Чому Бодрійяр, активно виступаючи проти домінування симулякрів другого порядку, приписує значення реального базисним симулякрів?

"... Один порядок симулякрів утримується лише завдяки алібі попереднього порядку", - стверджує він і тут же "своїми руками" творить це алібі.

Наприклад: "... З точки зору встановленого порядку знаки завжди належать до категорії реального". Хто встановив цей порядок? Знак - лише віддзеркалення реального і приписувати йому цінність реального неприпустимо!

І ще один приклад: "Все, що вимагає від нас капітал, - це сприймати його як щось раціональне або боротися з ним в ім'я раціональності, сприймати його як щось моральне, або боротися з ним в ім'я моральності". Вже цими словами Бодрійяр надає "капіталу" те, чого він начебто від нього і не вимагав, - алібі "симулякр попереднього порядку", порядку базисного.

Дивно, як висловлювання, наведені вище, можуть у Бодрійяра поєднуватися з абсолютно чітким визначенням реального:

"Реальне, реальний об'єкт, як вважають, збігається з самим собою, схожий на себе так, як відображення в дзеркалі, - і це потенційне схожість є насправді єдиним визначенням реального".

Ви маєте можливість уявити "суспільство", "систему", "капітал", які розглядають себе у дзеркалі?

Яке дзеркальне відображення абстракції, теоретичного конструкту?

Бодрійяр багато пише про те, що система має свої власні цілі.

Мені, абсолютно не ясно, які "цілі" може мати симулякр, абстракція, всього лише, - поняття? ПОНЯТТЯ НЕ МОЖЕ МАТИ ЦІЛЕЙ!!! ЦІЛІ МАЮТЬ ВИКЛЮЧНО ЛЮДИ!!!

Які були "цілі системи", що змусила гинути мільйони справжніх реальностей (людей) в двох світових війнах, у В'єтнамі, в Афганістані, в Іраку, в Югославії, в Україні, в Сирії, в сотнях тисячах локальних військових конфліктах та терористичних актах?

Ми, люди двадцять першого століття.

Ми вважаємо себе освіченими, культурними і цивілізованими істотами.

Однак, на жаль, - це всього лише ілюзія. Ми нічим не відрізняємося від первісних людей, тому що до сих пір здійснюємо жертвоприношення.

Ми приносимо в жертву симулякру (суспільству, системі) справжню реальність - людину, особистість.

Але в честь кого і заради чого здійснюється це жертвоприношення?

"Ніщо само по собі не є ідолом, але їм може стати все, що завгодно - аж до будь-яких "добрих справ" та "служби"", - якщо щось дозволяє собі стверджувати свою власну "остаточність" і, таким чином, намагається змагатися з Принципом", - влучно зауважив британський вчений і мандрівник, буддолог Марко Палліс.

Ідолами стають поняття "держава", "суспільство", "система", "капітал", "ЗМІ" тощо. Все те, що є, по суті, теоретичними конструктами, а не реальністю.

Відповідно до цих ідолів формується піраміда цінностей.

Давайте подивимося на існуючу піраміду цінностей. Я розумію, що вона страждає деякою схематичністю і спрощеністю, але, - вона ілюструє принцип.

(Дивіться "Піраміда №1).

Не становить особливих труднощів побачити, що піраміда цінностей перевернута.

Симулякри набувають значення, що перевершують значення реальності.

Чи не час перевернути піраміду?

І визначити найвищою цінністю те, що, по суті, є єдиною, виключною реальністю, - людину, особистість.

Не треба розуміти завдання "перевороту піраміди" як відмову від її складових системних цінностей.

Це аж ніяк не відмова від таких цінностей як "сім'я", "нація", "суспільство" і "держава".

Це переформатування пріоритетів.

Це встановлення на перше місце того, хто дійсно являє собою цінність реальну - Особистість!

Не можна допускати, щоб заради цінності симулякра "нація" гинули мільйони реальностей (індивідів), - як це трапилося в нацистській Німеччині.

Не можна допускати, щоб заради цінності симулякра "соціалістичне або комуністичне суспільство" гинули мільйони реальностей (індивідів), - як це трапилося в епоху більшовизму в Радянському Союзі. (Включаючи сюди і загиблих у громадянській війні, при сталінських репресіях, війні в Афганістані та інше).

Не можна допускати, щоб заради цінності симулякра "демократичне американське суспільство" гинули сотні тисяч реальностей (індивідів) у В'єтнамі, в Іраку тощо.

Не можна реальність Буття знищувати заради існування симулякра!

(Дивіться "піраміда №2)

Так виглядає піраміда цінностей, що базується на принципі реальності.

Перше місце, - за ЛЮДИНОЮ!

І що відразу впадає в очі, - стійкість такої піраміди буде набагато вище. Це не просте візуальне збіг. Це, - об'єктивна реальність!

Чому ж цього не відбувається? Яка таємна сила опирається цьому?

"Хто маніпулює ким?", - Вигукує Бодрійяр. Я б трохи запитав інакше, - "Що маніпулює ким?". Але це, тільки в руслі розглянутого аспекту творіння ідолів. У глибинному сенсі Бодрійяр прав висуваючи в своєму питанні "Хто?", А не "Що?". Чому?

На це питання ще в XVIII столітті дуже просто і дуже правильно відповів міністр закордонних справ Турина Карло Адальберто Фламініо Раіберті-Ніззарді: "Суспільство поділяється на два великі класи: на тих, хто працює, щоб жити, і тих, які живуть, щоб змушувати працювати інших".

Чи не міфічна "система" людину "перевертає, перетворює на зло і ворога для самого себе, встановлює проти себе".

"Криве не може стати прямим, і чого немає, того не можна вважати", ось це, дійсно, з Екклезіасту.

Це проробляють одні люди над іншими!

У своїй книзі "Система і особистість" Антоніо Менегетті дуже близько підходить до розуміння цього. Підходить і ... Наступного кроку, чомусь, не робить. Посудіть самі, -

"... Розглянемо, наприклад, сферу економіки: що призводить до зміни курсу марки, долара, єни і так далі? Перш за все, здатність кількох головних дійових осіб приймати рішення. В основі лежать рішення окремих осіб, які негайно корелюється ними з дією. (У мене виникла думка, - задуматися про так звану глобальну світову економічну кризу. така вже вона об'єктивна-то насправді?)

... Мова йде не про реальну міць тієї чи іншої нації, а про групу індивідів, найбільш умілих в сфері економічної діяльності, які вчора або сто років тому виступили в потрібному місці з потрібною ініціативою, обравши її з безлічі можливих. Витоки багатства - не в урані, золоті або транспортних шляхах, вони - в підприємливості розуму, що реалізується в якомусь виборі.

... Достатньо рішення видатного розуму для того, щоб дана держава звалилася ".

Здається, лише півкроку, і Менегетті мав би зрозуміти, що система - всього лише симулякр, поняття.

Але ...

Для нього вона "велика мати".

Все викладене вище, - це не просте теоретизування. Все це має пряме і безпосереднє відношення до нашого життя. Про глобальні катастрофи "в ім'я ..." я вже згадував. Не припустимо, щоб життя людей приносилися в жертву фікціям.

Крім того, буденна свідомість часто наділяє симулякри різного рівня "кров'ю і плоттю", оперуючи в побуті, в повсякденній мові симулякрами як реально існуючими, свого роду "живими" об'єктами.

"Держава забезпечить ...". "Влада підтримує ...". "Прокуратура порушила ...". "Поліція реагує ...". "ЗМІ повідомили ...".

Мало хто замислюється, що всі ці висловлювання (гадаю, Ви часто зустрічаєтеся з подібними слоганами), по своїй суті всього лише, - маячня!

Ні держава, ні влада, ні прокуратура, ні міліція, ні ЗМІ нічого подібного насправді, в реальності робити не можуть. Тільки тому, що вони суть поняття, симулякри, а не живі суб'єкти, які не є реальністю. Однак така маячня далеко не безпечна. Всі ці симулякри в силу тих чи інших причин стають над людиною, над живим суб'єктом. І, в результаті, це дозволяє "тим, які живуть, щоб змушувати працювати інших" ховатися за "величчю" подібних симулякрів.

"Це в інтересах держави ...". "Це потребує нація…". "Це забезпечує стабільність влади ...". "Об'єктивне рішення прокуратури ...". "Це повідомлення ЗМІ ...".

Сховавшись за ілюзорною величчю зазначених понять, дуже не погано можна жити, примушуючи працювати інших. При цьому зітхати з майже щирим розчуленням, - "що ж поробиш, система така ...". Подібні "схованки" можуть тривати до нескінченності, поки не прийде розуміння, що сховатися неможливо тільки там, де все прозоро.

Прозорість - це саме те, що чітко показує, - "за образом нічого немає"!

Інший аспект боротьби з владою симулякрів, - це особиста відповідальність.

Якщо Вас "перевертають", якщо Вас "перевернули", то в цьому винні тільки Ви самі!

Ви дозволили іншим людям Вас "перевернути"!

Ви дозволили іншим людям нав'язати стереотипи, які не Ваші!

Ви дозволили іншим людям встановити над Вами владу симулякрів.

І весь парадокс в тому, що ви, - це не ВИ!

Незрівнянно про це сказав Оскар Уайльд: "Більшість з нас - це не ми. Наші думки - це чужі судження; наше життя - мімікрія; наші пристрасті - цитата!".

Чому так відбувається?

Ймовірно, тому що більшість людей не хочуть нести відповідальності за своє життя.

Жан Бодрійяр в книзі "Прозорість зла" пише: "Ми живемо в культурному середовищі, яка прагне звалити на кожного з нас відповідальність за власне життя.

... Але ж це абсурдно. Ніхто не в змозі винести відповідальності за своє життя. Ця ідея, одночасно і християнська і сучасна, є марною і зухвалою. Більш того, це утопія, яка не має підстав. Для її здійснення треба, щоб індивідуум перетворився на раба власної ідентичності, в раба своєї волі, відповідальності, бажань. Індивідуум повинен почати контролювати всі свої кругові рухи, як і ті рухи, що вершаться в світі і перетинаються в його генах, нервах, думках. Тягар нечуваний. Людині набагато природніше вручити свою долю, бажання, волю комусь іншому". (Не перевершена іронія Бодрійяра!!!)

Йому вторить Антоніо Менегетті, -

"... Всякий індивід намагається відмовитися від відповідальності бути будівельником історії, співучасником вдосконалення суспільства. Маленький громадянин схильний вічно залишатися інфантильним, вічною дитиною, він вимагає тата і маму, сконфігурованих в державі, в диктатурі, а потім, якщо мама і тато чинять погано, вимагає права їх вбити".

Залишається відкритим питання, - чому "людині набагато природніше вручити свою долю комусь іншому", чому "маленький громадянин схильний вічно залишатися інфантильним".

Втім, відповідь на це питання - завдання вже іншого дослідження.

На закінчення, хочеться сказати і про деякі відмінності в підходах Бодрійяра і Менегетті.

Антоніо Менегетті вірить в самоцінність особистості. Він пише, -

"Індивідуум, що відбувся, не вірить ні в одну систему... Він більше не відкриває, в чому істина, він вміє робити її".

І наступне, -

"... Цінність людини створюється зовсім не визнанням кого б то не було. Вона існує остільки, оскільки людина являє собою цю цінність, що б інші не говорили".

Жан Бодрійяр більш скептичний у визначенні цінності людини як такої.

В даному питанні я на боці Менегетті.

Але…

Декілька побажань…

Віднайдіть свою цінність!

Станьте індивідуумом, який відбувся!

Станьте ОСОБИСТІСТЮ!

Позбудьтеся психології "маленької людини", відкинувши владу симулякрів.

І тоді зрозумієте, що у Ваших силах змінити усе!

0
Комментарии
0
0
Смешно
0
Интересно
0
Печально
0
Трэш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наши блоги