Краса по-французьки. Погляд Ірени Карпи

132.1т

Не знаю, хто це перший вигадав, але спостереження дуже точне. Воно – про невимушеність з одного боку, і про достоїнство з іншого. Хоча з’ясуваті однозначно, хто такі ці "сравжні француженки" не так уже й просто. Мені сподобалося, як легко в одному зі своїх блогів Оля Котрус препарує цю тему: юні француженки запросто ходять із немитим волоссям і у старих кросівках, і якщо хтось і носить шубу з натурального хутра, то неодмінно з тими-ж таки кросівками і немитим волоссям, а не з чоботами на підборах і клатчем у стрази "по-багатому". Але і в юному пофігізмі, і в зрілому потязі до шику ("Моя прабаба, хоч і впала вже в маразм, все одно вимагала робити їй бездоганний манікюр і вдягати діамантові прикраси щоранку!" – роповідала французька знайома) дуже багато впевненості в собі.

— Боже, яка ж вона страшна! – каже один знайомий про мою сусідку, бретонку за сорок. Дивлюся на нього, наче з дуба впав, і потихеньку починаю розкладати сусідку по поличках: ну так, дуже маленькі очі, дуже рідке нефарбоване волосся, крупна щелепа, загалом чоловіча статура. АЛЕ: завжди червона помада. Завжди впевнений аллюр. Завжди сигарета находу і недбало накинути піджак вінтажного крою, що робить її подібною на яку-небудь культову феміністку минулого століття. Коротше – чистий шарм. Тому мені, жінці, і в голову би не прийшло, що вона некрасива. Всім нам відома Софі Марсо в одному з інтервю призналася, що з нетерпінням чекає приходу старості і зникнення фізичної краси – тоді в неї залишиться її шарм. І на ньому, на самому шармі, як на летючому килимі чи серфінговій дошці вона, як істина француженка, елегантно рухатиметься по хвилях життя.

— А ти мені що скажеш про красу француженок? Для статті, знаєш, треба… – питаю свого друга, при цьому перевдягаючи футболку.

Дивиться на мене задумливо.

— Краса француженок – вона внутрішня…

— Тьху на тебе! – футболка вдягнена, всьо пристойно. – Серйозно давай колись! Про німок он написала авторка, що ставлять глибоку епіляцію в один ряд із домашнім насильством.

— А як це – глибоку епіляцію?! – жахається він.

Терпляче пояснюю, як це. Кривиться і морщиться, зважуючи, певно, що сам би на таке ніколи не пішов. Потім думає і каже:

— Щось всі мої останні жінки не робили цю глибоку епіляцію.

(Пориваюся крикнути, що от, значить, не любили тебе так сильно, як себе, але стримуюся).

Він довго пригадує, чи робили вони ще десь епіляцію, крім ніг, і таки вирішує, що максимум користувалися бритвою. І потім включає улюблений французький трюк – стартування на німців:

— Та ясно, що німкені нічого там не прибирають! Це ж не німець винайшов кунілінгус, а француз!

Машу на нього рукою і відправляю за кавою.

Вчора в нас була велика ґарден-паті: 70-річчя його мами. Поприходили її колеги-психоаналітики, шкільні подруги та інша родина на селі. Всі, за виключенням неймовірно красивої онуки та схожої на неї, як дві краплі води, доньки – приблизно маминого віку. І всі ці дами прийшли у хто кольє, хто з декольте, хто в коротких сукнях. Тобто, мало хто щось там "скрадував", як прийнято в нас робити після певного віку. Шовк, сміливі кольори, ніяких тобі драпіровок чи пончо. Правда, і зайвої ваги я особливо ні на кому не спостерігала. Радянський невмолимий вирок "тєпєрь толстєєш нє от катлєт, а от лєт" чогось тут не працює. Кожна жінка лишилася, підозрюю, плюс-мінус у тій же комплекції, яку мала в юності. І – що найпрекрасніше – лишилася жінкою. Нічого ніде собі не ріжучи й не надуваючи. Так, декотрі з них (як і сама мама) були розлучені, але явно не без коханців. А більшість прийшла зі своїми чоловіками. Елегантними сивими чоловіками у шаликах і в костюмах. Якби такий зявився на вечірці з якою-небудь кобітою, молодшою за себе на 25-30 років (що в нас вважається запорукою статусу нормального пацана), і на нього, й на кобіту дивилися би зі співчуттям: видно, щось сильно не так у людини зі сприйняттям себе, раз довелося купити супутницю. Або думали би, що прийшов з донькою чи онукою.

— Прикол француженок в тому, що починають про себе дбати вони в 40-50 років. – каже моя подруга, українка, що вже пять років працює в Парижі в міжнародній компанії. – Вже аж тоді зявляються каблуки, укладка, макіяж. До того – повний пофігізм. Як от у тебе, Карпа.

(У відповідь я мовчу про свою глибоку депіляцію і погоджуюсь на гордий пофігізм).

До речі, про красу у віці.

Як на мене, нова Перша Леді Франції, Бріджит Макрон — це взагалі уособлення парижанок (і взагалі француженок, просто перших я бачу частіше). Вона – це візуалізація французького виразу "porter bien son âge". Красиво носить свій вік, свої зморшки, свій досвід. Вони, як я вже казала, справді тут красиві, ці жінки за сорок, за 50, за 60 і далі. Я знаю одну неймовірно елегантну жінку 83-ох років, яку язик не повертається назвати бабусею. Вона носить білий одяг розміру ікс ес, щонеділі в неї брідж, і не буде ж вона, як сама пояснювала, відрізнятися дрес-кодом від 30-річних компаньонок у клубі.

Ясно, що і у Франціїї трапляються жінки й чоловіки, наколоті ботоксом і заповнені філерами (глянула нещодавно останню сторінку Pari Match, сиділа паралізована жахом: від братів Боґданофф (загугліть, не полінуйтеся), до узбекської продюсерки, що купила і сторінку цього жовтого журналу, і, підозрюю, присутність Клода Лелюша на презентації свого фільму), є над чим поцокати язиком. Зате згадані там же Катрін Деньов і Жюльєт Бінош – красиві без гротеску. Такі, як вони, викликають повагу й замилування, а ті, хто піддутий і підрізаний – щирий жаль і незручність.

Жінки прагнуть любити себе у будь-якому віці. Бріджит Макрон цьому хороший приклад, тож, як на мене, вона була не останнім козирем Макрона у питанні обрання Президентом. Тепер вона тут ікона стилю і втирання носа всім уцілілим ажистам. І, до речі, вона ледь не перша публічна особа, за якою мені захотілося повторити лук – коротку пряму джинсову спідницю, вільну білу сорочку і кеди. Зручно шо капец.

— Ну слухай, кеди-кедами, — знову каже подруга, — і зачесаний з "півнями" хвіст на голові і піжамні штани під кардіганом – це все добре. Але для мене лишається парадоксальною одна річ. Під час знижок у магазах першим ділом зникають всі обтягуючі міні-сукні і високі кабли. Питання: де ці загадкові француженки, які все це згрібають?! Куди і коли вони носять усі ці супер-міні і декольте з каблуками? Чого я їх ніколи не бачу?!

Я задумливо чешу голову. Гм. Ну тут же неможливий варіант скупки діорів-шанелів арабськими жінками, що потім носять все це для чоловіка вдома?.. Хоча, можливо, багато хто з француженок і поводиться, як я: на роботу ходить у зручному й кедовому, а ввечері, озброєна своїм меном, взуває кабли і фарбує червоним губи, без ризику здатися "дєвушкой в поіске". (В Україні часто буває навпаки – на роботу ми виряджаємося не знати для кого, а вдома вже втомлена і розслаблена в трєніках і футболці, святкуємо перемогу фемінізма. Я теж дома в футболці – не лякайтеся, але коли виходжу кудись, то роблю над собою зусилля і запихаюся в сукню і навіть кабли, що ж їм лежати мертвим грузом в шафі).

Ну і вже в момент, перед тим як відсилати цей текст дорогій редакції, я покликала сісти поряд власне француженку "за 40", високу і худу директорку маркетингової компанії, і спитала, що вона про все це думає.

— Ну слухай, — сказала вона щось, що дещо похитнуло наші феміністичні уявлення про геть усіх француженок. – Одяг – це ж засіб спокуси. Тому після сорока жінки й починають звертати стільки уваги на свій зовнішній вигляд. Бо коли тобі стає сорок, ти починаєш розуміти, що для спокуси мусить бути ще щось, крім твоєї натуральної краси і багатого внутрішнього світу. Ми починаємо ретельніше підбирати одяг і взуття, більше носимо прикраси і робимо макіяж. Я от, наприклад, ніколи не виходжу з дому без нафарбованих очей. Якщо я без туші і тіней – виглядаю, наче не спала три ночі…

(Я придивляюся до її очей: якби вона не сказала, я б і не помітила її мейк-апу, настільки він невимушений).

— Ну і потім, — продовжує вона, — ця історія відрізняється від регіону до регіону. Коли я працювала в Нормандії, ніхто ніколи не взував підборів, всі ходили в джинсах і в зручних черевиках. А тепер от я живу в Акс-ен-Провансі. І там, на Півдні, просто-таки всі жінки, незалежно від віку, ходять на високих підборах, у коротких сукнях із глибоким декольте. Я не знаю, як вони примудряються працювати при такому дрес-коді. Спокуса для них – як вранішня кава. Мені б це заважало у спілкуванні з чоловіками, а їм чи то помагає, чи просто вони давно всі звикли.

На цих словах я подумки додаю у свою валізу, крім білих кедів, блискучі босоніжки на підборах. Треба ж колись їх взути… Нормандія від Парижа близько, хоч щотижня можна вибиратися. А тепер от зїжджу-но я на Південь… ))

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Присоединяйтесь к группе "Обозреватель Блоги" на Facebook, читайте свежие новости!

Наши блоги

Последние новости