Вільчинський: хто вам сказав, що Київ не провінція? - Ч.2

Вільчинський: хто вам сказав, що Київ не провінція? - Ч.2

"Обозреватель" продовжує бесіду з відомим письменником Олександром Вільчинським. Першу частину читайте тут: Вільчинський: над першим детективом я працював більше двох років. Ч.1

– Так часто буває, що люди, які досягли успіху в якійсь галузі, намагаються втекти з провінції до столиці. Ви ж вперто залишаєтеся в Тернополі, чому?

– Знаєте, все у цьому житті пізнається у порівнянні. І хто вам сказав, що Київ менша провінція у духовному й культурному сенсі, ніж деінде? Так, це столиця політична і, можливо, економічна, а ще місце, де зосереджені основні телевізійні канали… Але ж я не політик і не підприємець, і навіть не телевізійник, чи шоумен… А варто лишень поїхати на щорічний львівський Форум видавців і на київський «Медвін», порівняти, і одразу стане зрозуміло, де столиця, а де провінція…

Видео дня

До того ж, п’ять років життя у Львові і п’ять років у Одесі ще замолоду виробили у мене свої стереотипи сприйняття столиці. І з того часу загалом мало що змінилося. Бо і львів’яни, і одесити (з різних причин) ставляться до киян дещо скептично. Львів’яни із співчуттям через мову, одесити, можливо, із ревнощів, що Київ перехопив першість економічної столиці, яка за імперії належала Одесі, але і також через мову, недолюблюючи киян за їх мниму українськість.

Тим більше, завдяки друзям, я часто й часом подовгу живу у Києві й можу порівняти всі переваги й недоліки. У Тернополі, можливо, менше грошей, але й видатки, відповідно, також менші. Але тут я маю саме ті умови, які забезпечують мені максимально комфортне життя й іншого просто не потрібно. Я не звик пристосовуватися, а завжди пристосовував до себе навколишній простір, і у Тернополі, здається, нарешті досягнув необхідних пропорцій. У епоху Інтернету письменнику, можливо, взагалі найкраще десь на хуторі…

Але з усіма зручностями, звичайно. Хоча, можна жити й у Києві і бути добрим письменником. Втім, як і у інших великих містах Сходу і Півдня, українському письменникові у Києві створює дискомфорт переважно чужомовне оточення, ми на Заході у цьому сенсі просто розкошуємо.

– Чи є у Тернополі своя специфічна культурологічна тусовка, хто до неї входить, чим вона займається?

– Коли я повернувся до Тернополя, на початку 1990-х, то основна, як ви кажете, культурологічна тусовка гуртувалася довкруж такої цікавої, непересічної постаті як Ігор Ґерета. Мистецтвознавець і археолог, культова для Тернополя особистість, але ще була й молодіжна тусовка, до якої я також входив. Тобто я бував і там, і там. З молодих – це були письменники, журналісти, музиканти, художники, архітектори. Найчастіше ми збиралися у знаменитому барі «Муза», або у «Пінгвіні» поряд з ним, чи «У пана Юзека», або й навіть у мене в редакції і робили те, що й заведено робити у таких випадках: кава і до кави, а потім ще були якісь майстерні, якісь кнайпи на околицях…

Це зараз усі в Інтернеті, а тоді ще цього не було і молоді віддавали перевагу живому спілкуванню. На жаль, тієї тернопільської «Музи» вже нема і «У пана Юзека» нема, та й «Пінгвін» уже інший, хоча дехто із старшого покоління ще туди заходить. Саме під «Пінгвіном» відбувається значна частина дії у моїх «Деревах…». А зараз основна тусовка зосередилася саме в «мережі», дещо є по університетах, як-от «Студія-87», і ще довкола мистецького об’єднання «Коза», та й сам я найчастіше забиваю «стрілки» саме там. У їхньому однойменному арт-барі, або у «Пінгвіні»…

– Як ви вважаєте західноукраїнський менталітет ваших літературних героїв буде зрозумілим, скажімо, читачу з Донецька чи Луганська?

– Я чомусь думаю, що він буде зрозумілим навіть африканцеві з Лесото. Я у цьому просто впевнений… Коли ж ви маєте на увазі «Останнього героя» і загалом тему Української повстанської армії, то мені здається, що на Сході країни це мало б викликати навіть більший інтерес, ніж на Заході, особливо серед молодшого покоління. Коли я писав цю повість, то уявляв собі читача саме молодого і середнього віку, непритлумленого десятиліттями компартійної пропаганди. Хоча новітні російські телесеріали, попри свій примітивізм, і намагаються продовжити роботу тієї пропагандистської імперської машини.

– Чи думали ви розширити географію своїх книжок, скажімо, перекласти їх російською і розповсюджувати на Сході України, за кордоном?

– Останніми роками мої книги виходять переважно у харківському «Фоліо», а у них добре налагоджена книготорговельна мережа, особливо на Сході. А щодо перекладів російською, то такий перший досвід у мене був ще коли я брав участь, завдяки Миколі Рябчику, у з’їзді (як згодом виявилося – останньому) молодих письменників СРСР, що відбувався в Москві у травні 1989 року. Тоді я переклав російською одне своє оповідання, аби прочитати на семінарі, але з того часу більше не експериментую. Бо все таки це не одне і те ж: перекладати на рідну мову і на нерідну… Якщо захочуть, перекладуть самі, а ні, то мені й українських читачів вистачає.

– Над чим працюєте зараз?

– Чекаю виходу перевидання «Останнього героя» й редагую для нашого Тернопільського академічного театру актора й ляльки, де виконую обов’язки завліта, одну цікаву дитячу п’єсу. Інколи це також захоплює, й одночасно відтягую той момент, коли таки доведеться сісти за нову повість. Я щоразу намагаюся відтягнути ту мить максимально. Ще одна поїздка у Івачів на щук, ще раз у збаразькі Медобори на опеньки, тоді ще на презентацію до Одеси, і вже після цього, можливо…

– У ваших книгах – мало політики і багато життя. Але у кожного знаного митця на певному етапі визнання виникає спокуса піти у велику (або малу політику). Я знаю багато хороших письменників, які стали ніякими політиками. Добрий оратор не завжди є добрим законотворцем. Вас ця спокуса оминула чи ні?

– За знаного митця дякую, але я на це не ведуся. А щодо письменників у політиці, то вважаю, що мені пощастило спробувати усього цього ще замолоду і вже навіть устигнути дещо написати про це у «Віагрі для мера».

– Сучасна українська культура в цілому – допомагає суспільству духовно рости чи навпаки догоджає смакам маргіналів?

– Якщо це культура, то вона завжди допомагає, навіть маргіналам... Інша річ, якщо за культуру видають якусь халтуру, або кітч, чи щось аматорське з претензією… Ще один аспект у якому наші письменники дещо схожі з політиками – це коли їм трапляється досягають якогось успіху, то одразу ж забувають одні про своїх виборців, інші – про читачів. І починають займатися винятково піаром. Як наслідок, твори таких письменників втрачають зв'язок із реальним життям, вони існують у своєму вигаданому світі. У кращому випадку декого ще, можливо, виручає стиль. Але, коли за стилем нема виболілого змісту, нема глибини, то швидко настає розчарування, нерозуміння того, що потяг уже ген-ген за обрієм... Якесь творче існування у межах тусовки ще триває, ще, скажімо, придумуються якісь назви книг, де за назвою лише каша, наче із пластикових кульок, що їх неможливо перетравити.

Окрема тема – українське кіно, яке начеб і є, і якого нема. Бо ж українське – це не те, яке деколи й тепер знімають в Україні на бюджетні кошти, з українськими акторами, тільки без української мови. Адже і китайці у нас знімали, але ж до українського кінематографа ми це не зараховуємо.

– Як на вашу думку, чи належним чином підтримує держава україномовну літературу, культуру загалом? Чи вам особисто потрібна така підтримка, якою вона має бути?

– Головне, щоб не заважали. Мені важко уявити форму цієї підтримки, за яку я не був би зобов’язаний робити те, чого не хочу. Можливо, треба подбати про молодих, якісь гранти, стипендії тощо, щоб із видавців українських книжок хоча б найближчих десять років не стягали податків. А щодо культури загалом, то думки мої знову про кіно: щоб на держзамовлення у рік знімалося хоча б два-три україномовних серіали, а ще з десяток на комерційних засадах як на історичному, так і на сучасному матеріалі, а ще ж і фантастика, анти-утопії і тому подібне. Даруйте за тавтологію, це стало б просто фантастичним проривом! Але у найближчій перспективі такого дива навряд чи варто очікувати.

Біографічна довідка

Олександр Вільчинський народився 2 січня 1963 року в Тернополі. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Ів. Франка. Працював журналістом у Одесі і Тернополі. Член Національної спілки письменників України й Асоціації українських письменників. Автор книжок оповідань та повістей «Що скаже батько» (1989), «Дежа вю. Спроба повернення» (2002), романів «Неврахована жертва» (2002), «Суто літературне вбивство» (2003), «Останній герой» (2004), «Віаґра для мера» (2006), п’єси «На всі гроші» (2007). За роман «Суто літературне вбивство» – лавреат «Коронації слова-2002», за роман «Останній герой» отримав Ґран-прі і першу премію «Коронації слова-2003», стипендіат «Gaude Polonia-2005». Живе в Тернополі.