Людмила Єфименко: «Я закохалась відразу…»

Розмова з Людмилою Єфименко, актрисою та вдовою відомого українського режисера Юрія Іллєнка, виходить напрочуд щирою та невимушеною. Про непросте і щасливе життя з цією непересічною людиною пані Людмила розповідає в антуражі їхнього гостинного дому. Під чай з домашнім варенням… Минуло більше року від того дня (15 червня 2010 року), як з життя пішов Юрій Іллєнко. Режисер, сценарист, кінооператор, політик (останні роки життя Іллєнка буди присвячені співпраці з ВО «Свобода», на парламентських виборах 2007 року Іллєнко балотувався у першій п’ятірці цієї політичної сили). Особливо розлогих презентацій Юрій Іллєнко не потребує – він є творцем фільмів, що увійшли до золотого фонду кіномистецтва – «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною відзнакою», «Тіні забутих предків», «Легенда про княгиню Ольгу», «Молитва за гетьмана Мазепу». У фільмах Іллєнка, зокрема, й у фактично забороненій до показу «Молитві за гетьмана Мазепу» знімалась Людмила Єфименко – власне, професія актриси і подарувала співрозмовниці «Обозревателя» зустріч з майбутнім чоловіком.

- Пані Людмило, коли в вашому житті з’явився Юрій Іллєнко?

- Ще до особистого знайомства я добре знала, хто такий Юрій Іллєнко. Подруга подзвонила мені і спитала, чи чула я об’яву: до Києва приїхали люди з ВДІКу (Всеросійського державного інституту кінематографії) – набирати студентів до Москви. Пішли ми з нею вступати до Театрального. Мене відразу з першого туру перенаправили на третій, хоча конкурс був шалений – десь сто претендентів на місто. І коли Юра зняв «Білого птаха», і отримав золотий приз московського кінофестивалю – нам якраз показували всю цю програму. Освіта у нас була, власне, неймовірна. Весь час – між лекціями та репетиціями – ми бігали і дивились, які фільми де йдуть. І, звісно ж, всю програму московського кінофестивалю ми бачили…

Ставлення студентів до кіностудії імені Довженка було дуже прохолодим. Зал зазвичай був зовсім порожнім – але не тоді, коли показували «Білого птаха». Тоді весь час лунали аплодисменти, а в кінці була просто овація. До мене підходили – просто тому, що я була з України – і казали: «Ну клас! Ну у вас і Іллєнко! Ми тебе вітаємо!». Я була така горда і щаслива. Цей фільм, по суті, перевернув моє життя. Бо я, до речі, народилась у Києві у російськомовній родині, закінчила російську школу, а в Москві ходила до такої собі космополітичної тусовки – там же і чимало іноземців навчалось… І, звісно, що всі, вже з першого курсу починаючи, дуже хотіли зачепитися у Москві – вийти заміж, знятися у відомого режисера або потрапити до московського театру.

Але коли я подивилась «Білий птах з чорною відзнакою» – з таким режисером, як Іллєнко, з красенем Миколайчуком – я подумала: «Боже, та що я роблю у тій Москві?». І тоді я зрозуміла, чому Юрині фільми забороняли: бо вони пробуджували приспаний ген українства, стимулювали пошуки власних коренів. Після цього в мене вже одна мрія була – повернутися до Києва та знятися у Іллєнка, бодай в епізоді. Всі мої думки крутилися тільки довкола цього… Одного разу у коридорі я зіткнулася з Іллєнком – я ще не встигла роздивитись, хто йде мені на зустріч, але мене вразила його хода – хода супермена. Коли ми з ним вже розминулися, мені страшенно хотілось обернутися, я ледь втрималася від цього. Юра, виявляється, цю зустріч також запам’ятав. Він також йшов і думав: «А чому я не зупиняюся»?

- Тобто він вас також з першого погляду відзначив?

- Так. Він говорив потім, що я з’явилась в його житті як у кіно – перейшовши з загального плану на крупний. Спочатку побачив худеньку статуру, потім довге волосся, потім – все ближче і ближче – моє обличчя… Потім, після закінчення інституту, нас шестеро або семеро випускників потрапили на кіностудію Довженка. Зі мною була і Галя Логінова – мама Міли Йовович. Ми були з нею схожі – одного зросту, худенькі, вдягалися у схожий одяг. Нас навіть плутали, і, власне, з цієї плутанини все й почалося. Раз приїхала на студію асистентка Іллєнка – Людмила Кустова (а Іллєнко в цей час знімав «Мріяти і жити»), щоб відібрати десь десять-дванадцять актрис – для зйомках в епізоді (він потім, на жаль, до фільму, не увійшов). Кустова зупинила мені зі словами: «Стій! Ти-то мені і потрібна!». Я стою, в мене просто крила за спиною відростають, а вона мені: «Це ж ти тільки-но ВДІК закінчила?». Я кажу: «Так». А вона: «Ти мені потрібна. Ти ж Галя Логінова?». Уявіть моє розчарування…

Пізніше ми робили акторський вечір, запросили усіх режисерів… Яке ж було моє здивування, коли першим на нього прийшов Іллєнко! Пізніше я дізналася, що він страшенно не любив людей, які запізнюються – для нього не було найбільшої вади. А я якраз постійно запізнювалась, і у нас у перші роки життя були через це конфлікти, але з часом Юра мене від цього відучив – сам був людиною обов’язковою, і від інших також чекав відповідальності. …А на тому акторському вечорі Іллєнко підійшов до мене і запитав: «Людмило, чому ж ви не приїхали до мене на проби? Я просив асистентку вас знайти, у мене був дуже цікавий епізод, а ви відмовились…».

- Так асистентка ж Галину Логінову шукала?

- Я так і пояснила. Кажу: «Якби ви мене запрошували на зйомки, я б пішки прийшла, а не те, щоб відмовлялася». Потім ми з Кустовою все з’ясували: Юра не знав мого прізвища, а лише описав мою зовнішність. Його асистентка й сказала на студії: «Мені потрібна дівчина – така-то й така-то», а їй і кажуть: « Це – Галя Логінова». А Логінова була в Томську, і коли з нею зв’язалися, вона відмовилася їхати… Потім Іллєнко частину акторів запросив до себе додому – я тоді не знала, що він ще й малює, що він художник! А потім Юра почав читати свої вірші – так я дізналась, що він і поет. Юра спитав: «Вам подобається?», і подарував мені один зі своїх віршів. З того вечора у нас фактично все й почалось…

- Ви відчули, що маєте бути разом?

- Ще ні. Але роман почався. Я закохалась відразу, і так тривало десь зо два тижні… А потім мала повернутися Лариса (Лариса Кадочнікова – перша дружина Іллєнка. – Авт.), і Юра мені сказав: «Я Ларису ніколи не кину… Якщо хочеш залишатися в статусі таємної «дружини», то залишайся, а якщо ні – то на інше не розраховуй».

- Що ви відповіли?

- Я сказала – ні. Нехай би залишались ці два тижні найбільш щасливими у моєму житті, але надалі я коханкою не буду. Я прийшла додому, повикидала всі фото Юри, які я збирала ще студенткою, а потім почала дуже бурхливе світське життя. Так пройшли два місяці – не можу сказати, що я не чекала від нього дзвінків, і дуже хотіла «випадково» зустріти його на студії, але все ніяк не виходило… І коли я вже нічого не чекала, приїхала на студію (а було це літом, і студія стояла абсолютно порожня – всі роз’їхались на зйомки), іду коридором, і раптом мені на зустріч – Юра! Тільки ми зупинилися, тільки привіталися, як відкрилися двері і хтось його покликав: «Юрію Герасимовичу, вас до телефону». Ну що було робити? Я пішла поридала трохи в туалеті – через те, що все отак склалося, а потім поїхала додому. Зранку мені подзвонив Юра. Спитав: «Куди ж ви зникли? Я вас бігав шукав по всій студії…».

- А ви так і лишились з ним на «ви»?

- Так. Потім він перейшов на «ти», а я дуже довго не могла цього зробити – так і називала його: «Юрій Герасимович». Він навіть сміявся. …А коли мені Юра подзвонив, то спитав: «У вас за ці два місяці роман ні з ким не почався?». Я кажу: «Ні». А він: «Може, тоді зустрінемось?». Я відповідаю так гордо: «Мені треба подумати». Це так вийшло – суто по-жіночому, бо серцем я вже летіла на зустріч з ним. Він передзвонив, ми почали зустрічатися, а через півроку їх шлюб з Ларисою розпався, і Юра пішов…

- Яким Іллєнко був в побуті, у повсякденному житті?

- Дуже вихований. Дуже ввічливий. Надзвичайно уважний до жінок. Але при всьому цьому кіно для нього було – на першому плані, тому жінки інколи мстили…

- Тобто й після вашого шлюбу жінки давали Іллєнкові зрозуміти, що вони у нього закохані? І у вас були приводи для ревнощів?

- Мені він приводів не давав, бо бабником ніколи не був – при тому, що на Іллєнка жінки зліталися, як мухи на мед. Страшенно закохувались. Мабуть, діяла пушкінська формула: «Чем менше женщину мы любим, тем больше нравимся мы ей». Бувало, серед ночі – телефонний дзвінок, і в трубці – жіночий голос: «Мені треба з Юрою поговорити». Ну треба, то треба. Завжди трубку передавала – говоріть…

- А яким він був батьком?

- Божевільним батьком. Юра все життя мріяв про дітей. І от уявіть – в сорок один рік у нього народжується перша дитина! Та ще й син! У Вадима, його старшого брата, були дві дівчинки, у молодшого брата – дівчинка, а тут, нарешті, – син. Це ж мрія усіх чоловіків… Та він просто збожеволів від щастя. І дуже переживав за мене. Він два тижні після моїх пологів ніяк не міг відійти – схуд неймовірно. На всі міжнародні фестивалі він їздив з дітьми – щоб вони всі бачили, все знали. Андрія – тоді ще першокласника – взяв з собою до Парижу, водив його у Лувр, у Діснейленд. Пилипа, старшого нашого сина, віддав навчатися до школи у Лос-Анджелесі. Втім, Юра про синів так казав: «Мені все одно, ким вони стануть, аби вони були освіченими та гарними людьми». Тому про дитячі садочки не могло бути й мови. Особливо у випадку з Пилипом – бо це 80-ті роки, віршики в садочку про партію та Леніна… Хай би як тяжко мені не було, а дитина завжди була з нами. Навіть на знімальному майданчику.

- Але вашими та батьковими стопами Пилип та Андрій не пішли – акторами не стали. Чому?

- Чому ж? Пилип, маючи два роки, знявся у «Лісовій пісні» – грав маленького сина Килини. І в «Легенді про княгиню Ольгу» він грав маленького Святослава, мого сина. В «Солом’яних дзвонах» у нього була головна роль – більша, ніж у мене, та й у «Мазепі» він грав молодого Мазепу. Пилип має великі акторські здібності. Як, до речі, і Андрій…

- Але професію вони собі обрали інакшу…

- Так трапилось, що коли Пилип закінчив школу, був повний завал з українським кіно. І батько йому сказав: ти розумієш, що тут доведеться йти на все, що завгодно – на безгрошів’я, на хвороби, проблеми – аби лишень зняти якісне кіно. Якщо в тебе є таке бажання, то йди вчись. Якщо нема, то краще й не треба. Та й батько не хотів, щоб Пилип вчився у тих людей, які тоді тут заправляли українським кіно. Тому він пішов на міжнародне право… Але до кіно Пилипа тягне – він зараз займається Юриною спадщиною і в майбутньому мріє стати продюсером, щоб знімати українські фільми.

- До речі, ви говорили, що пан Юрій був і художником, і поетом. Згадували й про те, що він мріяв стати архітектором. Чому все таки перемогло кіно – з усіх можливих напрямів?

- Це та випадковість, яка випадковою не є. Старший брат Юрія – Вадим – поступив у ВДІК на операторський факультет. Юра заявив матері, що він теж туди вступатиме. А мама Юри була налаштована скептично: вона сказала, куди тобі, мовляв, до Вадима? Нашому теляткові та вовка б з’їсти… Це Юру ще більше укріпило у його намірі. Він сказав: «Хочете парі? Я наступного року навчатимусь у ВДІКу». І він почав готуватися. Брав у Вадима уроки фотографії. А живопис він знав просто феноменально. Пилипа вчив з малих років – знайомив з роботами усіх видатних художників, Андрійка маленького водив в Лувр, коли вони були у Парижі…

- А якщо говорити саме про кіномистецтво, що пана Юрія більше приваблювало – операторська робота чи професія сценариста?

- Все разом. Юра взагалі казав, що це – єдина професія, яка була випадково розділена. З суто технічних міркувань. Так він і всіх своїх студентів вчив: і драматургії, і режисурі, і операторству. Вважав, що це – триєдине заняття. Тому сам завжди писав сценарії до своїх фільмів. Інколи йому хотілося, щоб операторську роботу за нього виконував хтось інший, а він мав би більше часу для роботи з акторами. Але в підсумку відчував потребу самому бачити кадр – інакше просто не міг.

- Який фільм для нього був найдорожчим?

- «Мазепа». Його він вважав верхом операторського та режисерського мистецтва.

- Дуже тяжко переживав, що цей фільм спіткала сама така доля?

- Ні. Значно більше його дратувало, якщо фільм виходив не таким, яким він його сам бачив. Навіть якщо критика сприймала роботу на «ура», але сам Іллєнко відчував, що це не його рівень – от з цього приводу він міг переживати. А щодо «Мазепи», то тут більше переживала я. Але Юра сказав: «Люда, заспокойся. Ми це зробили. Зробили фільм на віки. А те, що хтось його не сприймає – це їхні проблеми».

- За рік, що минув після смерті пана Юрія, чи відчували ви достатньою мірою підтримку його колег, друзів? Чи пережили цю втрату більше у родинному колі?

- Більше у родинному. В останні роки Юра казав, що він був у внутрішній еміграції, і з колегами майже не спілкувався. Ті колеги, котрі були його справжніми друзями (такі, як Іван Миколайчук), вже померли, а з рештою він не мав тісних зв’язків. Його останнє бажання полягало в тому, щоби до його поховання не мала стосунку ані студія, ані спілка кінематографістів, ані міністерство культури. Заповів він, щоб ховала його «Свобода». Що й сталося. І зараз «Свобода» допомагає нам в усьому – у проведенні тижнів кіно Юрія Іллєнка тощо. «Свобода» фактично стала останнім його другом…