УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Андрухович: «Всякий кінець є початком»

Андрухович: «Всякий кінець є початком»

(Про автора інтерв’ю: Діана Клочко – видавець і перекладач, керівник Інтернет-проекту Alarum. А також – редактор останньої збірки есеїв Юрія Андруховича « Лексикон інтимних міст»).

…Для мене дивовижа цих 112 (разом з Передмовою) текстів у тому, що читаючи про міста, де я також була, не можу не писати (подумки, звісно), власні спогади: адже «Лексикон» Андруховича – гіперЕГОцентричний, у його задумі та втіленні – така щільність уваги до себе та свого, що між цеглинами цієї будівлі, здавалось би, й щілиночки нема, аби туди найтонше лезо іншого увійшло. Для мене зачудування цією книжкою у тому, якими стрімкими сходинами крокуєш нею до вверх, тобто до середини, до логічного центру, і як повільно, розважливо, усміхнено наближаєш останню сторінку – з літерою Я.

Тому й запитань, які я надіслала до пана Юрія на його електронний мейл після здачі верстки до друкарні «Лексикон», усього одинадцять. Я вирішила, що стати інтерв’юером, залишаючись відповідальним редактором книжки, і можна, і треба: виходом у світ книжка не закінчується. Я відповідаю за конкретний, надрукований у 2011 року, її перший наклад, знаючи на даний момент про книжку, без перебільшень – найбільше за усіх у світі (включно з Автором). Однак до Автора у мене, як у читача, усе ще є запитання. Так, їх більше, ніж одинадцять, але ж іншим треба залишити місце, щоб загалом їх набралось сто дванадцять. Або й більше…

Пане Юрію, у «Лексиконі» я не зустріла кількох важливих для Вас (як мені здається) тем. Одна з них – це футбол. Ця гра не входить до інтимних переживань? Чи не було якоїсь важливої футбольної історії у описаних 111 містах? Може, вона, ця інтимна футбольна історія, трапилась з Вами у Франківську, про який Ви принципово не писали?

Там є трохи про футбол у розділі «Ляйпциґ». Це ж був перший матч збірної України на Чемпіонаті Світу в Німеччині, який вона ганебно програла Іспанії 0:4. А взагалі-то футбол аж ніяк не є важливою для мене темою. Ще б не вистачало, щоб і футбол…Я вболівальник, це правда. Хоча вже далеко не такий запеклий, яким був у дитинстві. Я вважаю, що всі свої футбольні емоції виклав на кількох сторінках «Таємниці» — і досить. Потім ще на замовлення Сергія Жадана я написав есей для його футбольної антології, але його зміст радше антифутбольний. Більше про футбол мені як письменникові сказати нічого, бо він на те не заслуговує.

– Рідне місто – табу, а Львів – найбільший і назавжди. Чи означає це, що Ви відчуваєте себе більшою мірою львів’янином, аніж станіславчанином?

Ні, зовсім не табу. Просто «Лексикон» передбачає мандрівку, подорож. А рідне місто – це якась така гавань, Андрухович у стані спокою. Львів’янином я себе не відчуваю, бо львів’яни мені б цього не дозволили. Львів’янином треба народитися, це, так би мовити, вроджена вада. Її так просто не роздають. За жодні заслуги чи вислуги.

– У «Лексиконі» один із найпринизливіших, найтрагічніших есеїв, навіть, радше – вірш у прозі, про малесенький волинський райцентр Острог. Невже по великих світах не знайшлось чогось монументальнішого?

Мені там не йдеться про монументальне. Швидше про щось ганебне, чого ми ніяк не хочемо за собою визнати. Я переконаний, що всі наші українські нещастя – від цієї невідпрацьованої карми, вона в нас якщо не погіршується, то в кожному разі не покращується. Ми весь час бачимо себе в ролі жертви й активно женемо від себе геть будь-які докази того, що ми могли виступати і в протилежній ролі.

– Вам дуже хотілось, аби книжка була ілюстрованою. Небанально проінтерпретованою художником. Чому? Адже так було би просто: мапи, листівки, квитки з літаків, готельні залишки, звичний і зрозумілий дріб’язок мандрівок…

Можна було б і так. Але в моєму випадку це вже було би повторенням. Саме таким чином було видано збірку моїх віршів «Пісні для мертвого півня» (2004). Хотілось якогось розвитку, просування вглиб. Тому я й запросив до роботи над книжкою Ірину Ковальську: мені здалося, що вона точно відчує характер «Лексикону» і створить щось таке, адекватне йому. Крім того, в мене було чітке уявлення про ту африканську репродукцію, що мала бути на обкладинці. Її вигляд також по-своєму визначав стилістику ілюстрацій. Мистецтво книжки полягає ж і в тому, щоб візуальний компонент являв собою єдність і цілісність.

– За жанром Лексикон – це збірка есеїв, яка тримається купи абетковим принципом. Однак коли починаєш читати, про той структуруючий принцип ніби й забуваєш, бо там є якісь внутрішні зв’язки. Ну, наприклад, есей про Гвадалахару завершується відльотом ліричного героя (тобто Автора) до Берліна, а відтак і лунає ствердження про те, що читач вже знає: до Берліна Ви долетіли.Ви жартуєте з читачем? Граєтесь із ним у схованки і недомовки, натяки і хибні посилання. Отже читач – це співрозмовник чи змовник?

Я люблю свого читача. І мені подобається робити його до певної міри співучасником. З чим я у Вашому запитанні не згоден, то це з означенням «Лексикону» збіркою есеїв. Мені здається, він мав усі шанси нею стати, але не став, бо став чимось більшим. Тобто в ньому насправді кілька романів, кільканадцять оповідань, трохи віршів, анекдотів, небилиць і балад. А все це разом залишає оманливе враження, що то збірка есеїв

– Урбаністична есеїстка має своїх гуру, дещо було і в українській культурі. Хто Вас надихав із наших? Якщо не вповні есеєм, то хоча би кавалком тексту?

Взагалі-то «наші» подорожують мало. Сидіння на місці і небажання підняти задницю українці часто схильні вважати виявом свого патріотизму. Тобто надихальників серед них слід шукати зі збільшувальним склом. Але вони таки, на щастя, є. Це Юрій Шерех чи, по-іншому, Шерех-Шевельов. Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський (обидва – Нью-Йоркська школа). Багато мандрував світами блаженної пам’яті Юрко Покальчук – я думаю, в нього назбиралося б не 111, а принаймні утричі більше міст. Однак він, на жаль, порівняно мало про це писав.

– Ви не писали Лексикон як роман, однак у Лексиконі є роман. Бо є «кохана Пат». Тому немає любовних походеньок і еротичних пригод, які завжди є у Ваших інших книжках?

Недомовленість – це завжди краще й цікавіше, ніж ми собі уявляємо. Можна, звичайно, вдаватись і до детально прописаних еротичних сцен, але, на мій погляд, відеоролики з порнухою здатні куди краще впоратися з цим завданням, ніж літературний текст. Я їм не конкурент.Проте Ваше запитання наштовхує мене на думку, що Ви не весь «Лексикон» прочитали уважно.

– Паралельно з написанням «Лексикону» Ви писали колонки, окремі новели, зокрема у «футбольний» (знову!) проект Сергія Жадана або збірки про сни, кохання, Львів тощо.Було таке, щоб ці тексти, написані для інших проектів, впливали на текст для Лексикону? Це я натякаю на есей про Берлін…

Так, безумовно. Кожна моя книжка не є окремо взятим текстом, а частиною певного контексту, а цей останній – шматком мого життя. І в цьому житті я щодня щось пишу, а також не пишу нічого, про щось думаю, кудись їду, медитую й так далі. Тому я не сепарую своїх відчуттів, ніби швейцарці різновиди сміттєвих відходів – оце годиться для книжки, а це для колонки, а це для вірша, а це для мейлу… То вже потім воно само собою знаходить собі власний текст. І в той же час усі вони між собою перегукуються, ці різні тексти таки творять за великим рахунком таку собі спільноту.

– Невже у записниках не залишилось есею, який Ви «не взяли» до книжки? Невже все-все згодилось?

Багато чого позалишалося. По-перше, міст могло бути десь так і 115, ба навіть і 120. Але я обмежився заради краси числом 111. Однак мої “відходи” так чи інакше ще працюватимуть. Наприклад, у якихось перекладних варіантах, де, можливо, доведеться заміняти одні міста іншими.

– Коли Ви відчуваєте: ось -ось вже зараз вступає в гру редактор, нещадний до автора, тож треба поспішити висловити те, що не може унормувати жоден внутрішній цензор?

У мене з редакторами завжди чудові стосунки, бо я сам редактор за освітою. Якщо редактор авторові не є найкращим другом, то книжка може не вдатися. Тому редактора слід цінувати і давати йому якомога більше простору для втручання. От нині, коли вже пізно що-небудь змінювати, бо книжку вже надруковано, я часом випадково наштовхуюся на місця, що їх дуже хотілося б виправити. Вони не принципові, але вони є. Це передусім якісь мовно-стилістичні тонкощі, які вислизнули як із-під моєї, так і з-під редакторової уваги. Зате скільки їх таки не вислизнуло! Що ж до внутрішнього цензора, то міру його втручання кожен автор вирішує для себе особисто – на те він і внутрішній. Аби тільки зовнішніх більше ніколи не було!

– Чому Ваш ліричний герой «Лексикону» лише на останніх рядках починає дихати? А до того? Усе що було до того – це «видих»?

Коментувати власні метафори – справа дуже невдячна. Ти ж уже насправді сказав усе нею, метафорою. Всяке додавання зайве, воно лише зіпсує. Гаразд, я зроблю для Вас виняток. Моя попередня книжка називається «Таємниця», і в ній я заперечив лінійність часу на користь його циклічності. У «Лексиконі» я намагаюся це розвинути. Тому всякий кінець є початком.