Кияновська: не буде дитячої книги - не буде і держави

З Мар`яною Кияновською я познайомилася зовсім нещодавно. Дякуючи спільним друзям і спільному – як виявилося – колу інтересів. Точніше, скажімо так: авторці цих рядків вже запізно цікавитись дитячою книжкою як безпосередньому її споживачеві. Радше вже як ситуативному експерту цього сегменту ринку. Проте те, про що розповідає в даному інтерв’ю Мар`яна Кияновська (літераторка, громадська діячка і засновниця премії «Великий Їжак», котрою нагороджують найкращих дитячих авторів), є настільки «смачним», що не купити і не прочитати бодай деякі зі згадуваних в розмові з нею книжок просто неможливо. Хочеться сподіватися, що й читач «Обозревателя» отримає задоволення від віртуального спілкування з цією непересічною жінкою.

- Пані Мар`яно, ви заснували літературну премію "Великий Їжак" для відзначення найкращих дитячих книг. Хто цьогорічні номінанти?

- Мушу уточнити: я не приховую, що є автором ідеї і концепції премії "Великий Їжак", і це безпосередній наслідок досвіду кількох моїх європейських стипендій, зокрема, Gaude Polonia, завдяки які й я мала змогу спілкуватися з видатними польськими мислителями і теоретиками у галузі літератури - Анджеєм Менцвелем і Адамом Поморським (саме вони, по суті, стали "університетом" і сформували мій теперішній гуманітарний і громадянський світогляд).

Великим життєвим уроком та, в певному сенсі, ідеалом стала для мене і сама стипендія Gaude Polonia і робота її директора Богуміли Бердиховської: я нараз побачила і зрозуміла, що таке - справжнє громадянське суспільство, і що таке - діяльність його інституцій. На власному прикладі я переконалася, як це важливо, коли із тобою на рівних спілкуються справді непересічні люди.

Так зародилася концепція проекту "Від великого до малого" (хоча сама назва прийшла пізніше), і вже допіру з цього "народився" "Великий Їжак". Але у "Їжака" є кілька співзасновників. Насамперед - найближча моя подруга Мар’яна Савка, головний редактор "Видавництва Старого Лева" і авторка чудових дитячих книг. Ми з Савкою запросили бути з нами друга - художника, графіка Ростислава Лужецького.

На етапі формування положення про премію я багато спілкувалася з Миколою Шейком - на той час він був генеральним директором "Українського тижня", а до того - гендиректором видавничого дому "Галицькі контракти". Крім того, якби не діяльність Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва та якби не бурхлива і безапеляційна наполегливість його президента Уляни Гнідець, я взагалі не була би втягнута у вивчення дитячої літератури: вона буквально змусила мене взяти участь у кількох їхніх заходах.

Із цієї суми взаємодій і впливів і виникло переконання, що ми не можемо створити повноцінного громадянського суспільства без повноцінної сучасної літератури для дітей, і що є насущна, негайна потреба у переформулюванні старого, а з часом і в створенні нового літературного канону - в дитячій літературі зокрема, бо уявлення про "сучасну" дитячу літературу, а надто у провінції, застигли десь на рівні середини 80-х років.

У певному сенсі премія "Великий Їжак" як демократична, прозора премія, з розробленою системою донесення інформації про найкращі дитячі книги до, без перебільшення, сотень тисяч людей, - інструмент творення канону. І тому так важливо раз у раз називати імена авторів найкращих україномовних книг для дітей. Отож, фіналісти "Великого Їжака" сезону 2011-2012 рр.: Юрій Бедрик («Тьотя Бегемотя»), Валентин Бердт («Мій друг Юрко Циркуль»), Василь Голобородько («Віршів повна рукавичка»), Михайло Григорів («Зелена квітка тиші»), Сашко Дерманський («Чудове Чудовисько в країні жаховиськ»), Дзвенислава Матіяш («Казки П’ятинки»), Олекса Росич («Джовані Трапатоні»), Марина Павленко («Русалонька із 7-В»), Роман Скиба («Баламутинки»).

- Як ви загалом оцінюєте розвиток дитячої літератури в Україні? З чим краще справи - з прозою чи поезією?

- Чесно кажучи, для мене це дуже складне питання, якщо відповідати загалом. Поясню, чому. Бувають часи і цілі епохи, коли навіть найкращі тексти, які з’являються у літературі (у тому числі - в дитячій) залишаються непоміченими. Один із останніх, але промовистих для мене прикладів - Володимир Рутківський. Після величезного і абсолютно заслуженого успіху його "Джур" («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА») та "Синіх вод" ("Прудкий равлик") раптом виявилося, що його давніші книги, зокрема видані на початку 90-х, невідомі навіть фахівцям.

Вони тихо канули в Лету, і лише зараз будуть перевидані (за це береться "Видавництво Старого Лева"), уже в цілком новій для Рутківського ситуації слави і визнання. Це - чудові твори, але їх майже ніхто тоді не прочитав. Чому? Бо автор і текст - це одне, а можливість донесення твору до читача - інше. І ще інше - готовність, здатність читача цей текст прочитати. Отже, може бути так, що чудовий, написаний і навіть виданий текст з якихось причин опиниться ніби поза літературою.

Реалії початку 90-х (гіперінфляція, засилля погано виданих і недолуго написаних псевдороманів на псевдоісторичні теми, падіння мережі книгозбуту) по суті, "убили" автора. Інша крайність - коли у літературі з якихось причин опиняється текст-самозванець, який фактично літературним твором не є. Тут також - численні приклади, навіть зовсім недавні. Один із них - модні книжечки для дітей, написані "зоряними" матусями з шоу-бізнесу. Про них усі чули, але їх ніхто не читав. Ці книжки - однозначно добре розрекламований товар. Але чи це література?

Так от, говорячи про розвиток дитячої літератури в Україні, я стою одночасно на двох кардинально різних позиціях - залежно, так би мовити, від "місця спостерігача". Якщо казати з позиції наявності в нас авторів - то так, українська дитяча література вже нині має своїх безперечних класиків: Леся Воронина, Олександр Гаврош, Галина Малик, Галина Кирпа, Іван Андрусяк, перелік можна продовжувати.

У цьому сенсі - література живе, розвивається, автори мають своїх зацікавлених і мотивованих читачів і доволі високий рівень продажів книг. Але з точки зору функціонування літератури як системи - сучасної дитячої літератури в Україні, по суті, нема. Точніше, сучасна дитяча україномовна література повноцінно існує і доступна лише у двох містах - у Києві та у Львові. У більшості обласних центрів у книгарнях українська дитяча книга - це всього лише зо два-три десятки назв, але й це - не повноцінні книги, а "шароварщина": або про курочку Рябу та про Котика і Півника, або видані коштом авторів невідредаговані, нецікаво написані тексти.

Як наслідок - найкращих, цікавих і актуальних сучасних книг немає навіть в деяких обласних бібліотеках (хто з фахівців цікавився цим питанням - той знає, що я не перебільшую). Відповідно, діти перестають читати українською або взагалі перестають читати. Бо насправді повноцінне функціонування літератури передбачає наявність цілої інфраструктури. Має бути ефективна система книгорозповсюдження, ефективна система заохочення читання з точки зору формування необхідних навичок, ефективна система заохочення читання як способу проведення дозвілля тощо.

Зрештою, у керівництва держави, у провідних фахівців галузі має бути стратегічне бачення ситуації, бо з книгами - як з ракетобудуванням: сьогодні треба думати про післязавтра. Не можна жити позавчорашніми досягненнями, а надто тепер, коли у сфері культури, словесності, і зовсім вузько - дитячого читання - відбуваються зміни на системному рівні. Якщо ми, люди, від яких хоч щось залежить, проґавимо цей момент, ми проґавимо все.

Тобто я переконана, що доступність якісної дитячої книги - насправді один з непомітних важелів нацбезпеки. Не буде якісної української дитячої книги - не буде країни. І навіть не в сенсі українськості, не в сенсі патріотизму. Якщо діти перестануть читати, то вже за 20-30 років нам гостро бракуватиме медиків, інженерів, учителів, лікарів. А що буде, якщо у країні раптом помітно забракне, скажімо, медиків? Риторичне питання, правда?

Якщо ж говорити стосовно поезії чи прози - то все це щоразу дуже конкретні імена. Як директор премії, я пишаюсяся тим, що у нашій дев’ятці фіналістів є Григорів і Голобородько - великі поети, справді великі. Їхня дитяча поезія - висока, в чомусь зовсім не комерційна, поцінована на Заході (бо номінована на "Великий Їжак" книга Голобородька «Віршів повна рукавичка» визнана минулого року одною з 250 найкращих дитячих книг світу).

Але в Україні ці книги два роки залишалися практично непоміченими: наш читач просто не готовий до такого рівня рефлексії, до адекватного сприйняття цих віршів. Те, що ці книги номіновані на "Великий Їжак", свідчить про високу компетентність нашого журі. І взагалі, у нашому короткому списку - чотири поетичні книги і п’ять прозових. І для мене це свідчення того, що поезія і проза у нормальному літпроцесі гармонійно співіснують. Щоправда, у дитячій літературі має значення ще й віковий аспект: віршики пишуться переважно для трохи молодших дітей, і вже тільки з часом до маленьких читачів приходять більші за обсягом твори - казкові та історичні повісті, пригодницькі романи…

- До 1979 року дитячим письменникам присуджували окрему Шевченківську премію, відтак цю практику скасували. Можливо, саме незалежні недержавні відзнаки й повинні мати особливу вагу?

- Бачите, в ідеалі державна відзнака (у нашому випадку - Шевченківська премія) також мала б бути незалежною. У кожному разі, є непоганий світовий досвід недискредитованих державних нагород. Що стосується недержавних незалежних відзнак і премій, то я переконана, що їх має бути достатня кількість - власне, багато. Бо кожна об’єктивна премія повинна оголосити критерії, за якими обирається найкраща книга.

Поняття "найкращий" без встановлених критеріїв стає ефемерним і розмитим. Відповідно, "найкращих" книг може бути чимало - просто це дуже різні найкращі книги, і вони найкращі кожна по своєму. У розвинених літературах є багато "вузьких", зокрема жанрових відзнак і нагород - за найкращий детектив, за жіночий роман, за наукову фантастику тощо. Навіть якщо премія як така конкретних критеріїв не встановлює, вони окреслюються певним формулюванням при врученні.

Згадайте, для прикладу, нагородження нобелівських лауреатів. Але, до слова, Нобелівська премія якраз і є незалежною і недержавною. Вона - якраз добрий приклад: її вага - очевидна. Книги нобелівського лауреата починають масово видаватися в усьому світі, і тоді йдеться про мільйони проданих книг. З іншого боку, в усьому світі, зокрема, у Росії, є незалежні недержавні премії, навіть із величезним грошовим вираженням, які нічого, крім власне грошей, автору не дають і нічого не означають.

Мені здається, сама по собі недержавність і незалежність - це як дівоча краса. Добре, коли дівчина гарна. Але треба, щоби вона була розумною. Розумні незалежні недержавні відзнаки, як і розумні державні, мають вагу. Навіть якщо вони, як польський Орден Усмішки не передбачають зовсім ніяких грошей.

- Пам`ятаю власне дитинство і те, що я росла на книжках радянських письменників: Маршака, Чуковського, Барто, Міхалкова. Наталя Забіла, Марія Познанська, Микола Трублаїні були в розряді "другорядних" та упосліджених. А Всеволода Нестайка я прочитала вже у дорослому віці. Чи змінилась ситуація докорінним чином зараз? Чи на ринку книги, як і раніше, домінують російські автори, російськомовні твори?

- Те, про що Ви говорите, - питання ідеології, яка впливає на формування інформаційного поля. Саме тому для "Великого Їжака" так багато означає підтримка ЗМІ. Є елементарні принципи маркетингу, один з яких - регулярне донесення інформації до споживача. Підкреслюю: регулярне. І ціла структура нашого сезону премії розрахована так, щоб оця регулярність підтверджувалася.

З часом ці імена, які весь час "на слуху", неминуче входять до "масового" канону. До речі, саме це сталося з авторами "Фоліо": Іреною Карпою, Наталкою Сняданко, Любком Дерешем тощо, тоді як наші шевченківські лауреати, і насамперед - поети, невідомі навіть випускникам філологічних факультетів. Про них просто замало пишуть в газетах. І тому, як Ви кажете, ці поети "другорядні" та упосліджені. Тобто не треба навіть "домінування" російських авторів: у нас нічого не робиться для посилення культурної компетентності не те що масового читача, а навіть читача-професіонала.

Підкреслю: навіть філолог, з великою імовірністю, не назве імен Шевченківських лауреатів останнього двадцятиріччя, за винятком імені Шкляра. Про що саме йдеться? Якщо премія стає медійною лише раз у рік (як це є, скажімо, з Шевченківською премією) - про письменника-лауреата пишуть газети, розповідає телебачення, про нього дізнається уся країна, але його ім’я відразу ж забувається, бо пізніше про нього ніхто не згадує.

Якщо ж премія з тих чи інших причин не є медійною, про лауреата не довідуються взагалі. У Європі, у світі нагородження автора престижною відзнакою означає, певний пожиттєвий статус: ця людина до кінця життя залишається у центрі уваги преси. А в нас - хіба причетні до літератури люди згадають, що той же Голобородько свого часу став лауреатом Шевченківської премії. Чому я про це говорю?

Нині ситуація з інформаційним полем є такою, що питання доступності тексту є другорядним (адже книги Голобородька є у бібліотеках). Ключовою стає проблема вибору. І питання канону, точніше, канонів, стає не просто актуальним - у масштабі культури воно стає одним із основоположних. Бо тільки уявлення про умовно кажучи, "канон", дозволить людині робити вибір. І загальносвітова тенденція ЗМІ, насамперед паперових ЗМІ, - робота, спрямована на посилення і розвиток культурної компетентності їхнього читача.

Попри нібито спад на ринку книги, у західних ЗМІ відбувається щось цілком протилежне: все більше рецензій, оглядів книг і довколалітературних подій, все більше людей, готових взаємодіяти на певній культурній території, причому - внаслідок незворотних процесів глобалізації - практично без огляду на мови і країни. Освічений європеєць часто читає нині п’ятьма - сімома мовами.

Тому питання домінування російськомовних книг і російських авторів в Україні - якщо думати вже сьогодні про майбутнє у перспективі кількох десятиліть і якщо враховувати загальносвітові тенденції розвитку існуючих і формування зовсім нових ринків, пов’язаних із читанням, а також із читанням-сприйняттям - мені здається майже не актуальним. Важливіше, на мою думку, порушувати проблеми, пов’язані з формуванням деяких нових навичок читання-сприйняття, з формуванням уміння орієнтуватися в неосяжному інформаційному просторі.

Тобто ми в Україні мусимо сформувати новий ідеологічний конструкт людини культурної як читаючої людини, бо самі поняття "людини розумної", "людини культурної" і "людини читаючої" в епоху цифрових технологій, хочемо ми того чи ні, зазнають колосальної трансформації. Крім того, треба нарешті визнати, що феномен читання книги, у тому числі - дитячої, повинен досліджуватися на міждисциплінарному рівні, треба і в Україні нарешті почати говорити, про соціологію і психологію читання, про інші важливі категорії і поняття, у тому числі й ті, що стосуються мультикультуралізму, неминучого в епоху голобалізації.

Бо у читання як такого є нині набагато більше загроз. Бо доступність російськомовних книг в Україні на тлі недоступності книг україномовних - це дійсно проблема, але читання книги російською мовою - це однаково читання. І краще таке читання, ніж нечитання, хіба не так? Тим більше, що вже зараз компетентний читач цілком може через Інтернет придбати книги якою завгодно мовою, а з часом, років за три-чотири, все це буде іще доступнішим.

І тоді розмови про засилля російськомовних книг стануть уже зовсім непотрібними і смішними. При цьому збільшення культурної компетентності зокрема українського читача і формування ситуації, яка уможливлює йому вільний вибір, це, власне, те, що дозволить йому знати і обирати найкращі україномовні книги. І я не вірю, що людина, знаючи про книгу, що вона - добра, і маючи змогу її купити, не зробить свій вибір на користь книги рідною мовою.

- Чи інтегровані дитячі твори сучасних українських письменників бодай якоюсь мірою до шкільної програми?

- Навіть у цьогорічному конкурсі "Великого Їжака" брали участь декілька таких книг, на них так і написано: "Схвалено для використання в загальноосвітніх навчальних закладах МОН України", у фіналі премії - рекомендовані до вивчення в школах книги Дзвінки Матіяш, Марини Павленко, Сашка Дерманського. Особисто я, якби моя думка щось важила, рекомендувала б до вивчення усі книги наших цьогорічних фіналістів, але насамперед - психологічну повість для старшого шкільного віку Валентина Бердта "Мій друг Юрко Циркуль".

Проте тут треба пам’ятати про дуже важливу річ. Можливості сприйняття дитини шкільного віку - не безмежні. Надміру насичена програма вбиває інтерес дитини до читання, бо читання, це, по суті, своєрідне співтворення, дитина мусить мати як мінімум бажання, духовну потребу читати книгу. Якби моя воля, я б залишила для вивчення в школі не більше ніж третину від нинішнього обсягу програми з української літератури, але при цьому збільшила б кількість уроків із української літератури та мови.

Я переконана, що треба йти шляхом глибокого прочитання та інтерпретації тексту, багато вчити напам’ять, мати час на відверту розмову з класом, бо добрі книги дають багато поживи для роздумів. Тим більше, якщо це такі книги, як "Мій друг Юрко Циркуль". Але йти шляхом простого збільшення кількості текстів, рекомендованих до шкільної програми, гадаю, не варто. Якщо дитина любить читати, вона позичить книгу в бібліотеці.

Тому постійне поповнення фондів бібліотек новими і якісними дитячими книгами - річ набагато корисніша, ніж дописування до шкільної програми усе більшої кількості книг, які - як випливає з мого досвіду спілкування - не завжди можуть прочитати у повному обсязі навіть учителі. При цьому однозначно треба створити механізми донесення найкращих сучасних україномовних книг для дітей до їхніх безпосередніх адресатів. Якщо цього не почати робити вже зараз, наступні покоління читачів ми банально втратимо…

- Наскільки в цілому в Україні є второваним шлях «текст автора» - «книжкова полиця» - «учбова хрестоматія»? Маю на увазі: чи не існує сучасна українська література та її потенційний споживач на різних планетах? В силу різних причин, й економічних в першу чергу…

- Ще раз чітко це повторю: я не переконана, що шлях «текст автора» - «книжкова полиця» - «учбова хрестоматія» справді правильний і оптимальний. Можна назвати не одну причину, але одна з них - і дуже вагома - у тому, що немолоді вчителі часто просто не готові бути посередниками між учнем і сучасним текстом, який порушує актуальні для дитини проблеми. І це дуже погано - вчителі передпенсійного віку (а такими в Україні є практично кожен третій вчитель) впродовж двох десятиліть з різних причин не читали новинок дитячої літератури, і просто-напросто випали з дискурсу.

Вони переважно не готові до змін, які відбуваються в інформаційному просторі, на рівні стосунків у сім’ї, і вони втрачають контакт із дітьми. Практично безповоротно. Отож, можемо насправді говорити не про дві, а про багато різних планет: з одного боку, сучасні автори, які пишуть для дітей, та їхні видавці, з іншого - книгарні, які воліють продавати старі-добрі "Українські народні казки", не розуміючи, що дітям цікава якраз нова - якісна і цікава - книга, яка не обов’язково буде дорожчою.

Ще з іншого - орієнтовані насамперед на радянський канон вчителі, вихователі і батьки, які не мають змоги дізнатися про нові книги, і - щоби не ризикувати - купують (якщо купують) надійних, перевірених часом, Кіплінга, Носова і Нестайка. До слова, про гроші: я думаю, що Україні книги не купують аж ніяк не з економічних причин, а тому що люди відвикли купувати книги.

Це - наслідок багатьох різних чинників, не в останню чергу - різкого падіння культури видання книг у 90-х роках: читач втратив довіру до автора і видавця. По суті, ця довіра, зокрема в галузі дитячої літератури, була поступово відновлена зусиллями кількох харизматичних видавців, насамперед - Івана Малковича. Парадокс, але, як доводять маркетингові дослідження, в Україні найкраще продаються дорогі, вишукано видані дитячі книги або невеличкі і відносно недорогі "захалявні казочки".

Щоправда, якісної, систематизованої статистики, яка стосується продажу дитячих книг (зокрема, за ціновими сегментами), в Україні поки що немає. Книга не може бути занадто дешевою. Погано, що в СРСР книги коштували, як сміття. Мусить бути психологічна готовність купити книгу - навіть книга за 50-70 грн. не є недоступною. Позиція "я не куплю своїй дитині книги за 50 грн., бо в моєму дитинстві книга коштувала 20 коп." украй неправильна. Чому піца за 50 грн. - це дешево, а книга за 50 грн. - це дорого?

Треба, щоби читання книг було щоденною потребою, як умивання і чищення зубів. Треба, щоби книга, насамперед дитяча, продавалася не тільки в книгарнях, а й у більш "повсякденних" місцях, наприклад, в супермаркетах. Такий хід передбачає, зокрема, і психологічний ефект: сім’я, розраховуючись за продукти, не сприйме вартість книги як занадто високу, адже книга, швидше за все, коштуватиме стільки ж, скільки декотрі із продуктів. Крім того, книга у супермаркеті максимально наближена до споживача.

Наразі книги в Україні продаються у супермаркетах мережі "Ашан". І, наскільки я знаю, вони там справді чудово продаються. Але якщо практика продажу книг в супермаркетах, у магазинах з іграшками, у кав’ярнях, куди сім’ї приходять із дітьми, щоб відпочити, стане повсюдною - українська література, зокрема дитяча, та її потенційний споживач уже не перебуватимуть ніби на різних планетах…

- Як добре розповсюджується дитяча книжка? Падає чи зростає обсяг продаж? Що кажуть з цього приводу ваші колеги: видавці, письменники?

- Чесно кажучи - дуже по-різному. Я знаю в Україні щонайменше чотири дитячі видавництва, які, попри загальний спад у галузі, помітно нарощують продажі. Або принаймні тримають їх на достатньо сприятливому рівні. Звичайно, це відбувається за рахунок інших гравців на ринку, які не змогли вийти на оптимальну для себе схему збуту, і в яких продажі помітно падають, іноді навіть у рази.

Адже не секрет, що за умови високої оборотності, при ретельному дотриманні всіх інших "правил гри" видання дитячих книг може стати дуже і дуже прибутковим бізнесом. Крім того, за останні роки фахівці зрозуміли, що саме дитяча книжка ще довгі десятиліття залишатиметься паперовою - відтак і на Заході, і в Росії у дитячому книговиданні з’явилися потужні інвестори. Але є річ, яку зрозуміли ще далеко не всі українські видавці: якщо дитяче книговидання - серйозний бізнес, то до цього - на кожному етапі - повинні бути залучені справжні професіонали: починаючи від ілюстрацій і текстів - й аж до піару і презентацій. Той, хто це усвідомив, заробляє на дитячій книзі навіть в Україні. Той, хто цього не розуміє, не заробить грошей ніде.

- В чому головна проблема української книги? В відсутності мережі державних книгарень? У тому, що держава не знає і не хоче знати, які книги їй замовляти, не володіє навіть приблизним уявленням про своїх авторів? Чи у чомусь іншому?

- Головна проблема української книги, як би смішно це не звучало, - в наших із вами головах, у головах українців. Точніше в тому, що за останні двадцять років із них зникло - і в тому, що у них так і не з’явилося. У мене є дуже конкретні міркування з цього приводу, але відразу зазначу: я - не видавець, не книготорговець, не держслужбовець із відповідним доступом до інформації, тому я не претендую на компетентність.

Те, що я знаю і бачу, ґрунтується на загальнодоступних відкритих даних, на публікаціях і згадках у пресі, на власних спостереженнях. Так от: я переконана, що мережа державних книгарень уб’є українську книгу. Ринкові умови з єдиними для всіх правилами гри і з рівними можливостями - це насправді дуже добре, і якщо в рівних умовах хтось програє - значить, насправді він був слабшим гравцем.

Демпінгування при держзакупівлях книг, нерівність видавців як партнерів у цих закупівлях - це однозначно погано, виняток варто зробити лише для деяких високозатратних соціальних програм, які передбачають значно більшу від ринкової собівартість книг конкретного цільового призначення, як-от книги для сліпих та слабозрячих, книги за програмами підтримки нацменшин (якщо це таки справді нацменшини, бо у цьому конкретному аспекті росіяни в Україні на статус нацменшини претендувати не можуть) і т. п.

Навіть зараз, коли спад книговидання в Україні вивів її на майже критичну позначку (за даними 2011 року, ми - на останньому місці в Європі за кількість виданих (нота бене: виданих, але не обов’язково проданих книг), багато що могла б урятувати низка стратегічно добре продуманих соціальних проектів із підтримки дитячого читання (насамперед - україномовних книг) - із обов’язковим охопленням усіх без винятку областей України, і з обов’язковим охопленням мешканців невеликих містечок і сіл.

У математиці, фізиці, соціології є таке поняття, як точка неповернення. Це значить, що настає момент, коли процес стає незворотним. Так от, ми вже практично наблизилися до точки неповернення у сфері читання як одної із базових навичок нашої цивілізації і культури. Масове нечитання, особливо в сільській місцевості, - дуже тривожний симптом: у перспективі воно може спричинити трагедії справді загальнодержавного масштабу. І якщо цього не хоче розуміти уряд країни, треба, щоби це розуміли люди.

Бо неправда, ніби від нас нічого не залежить. Хоч нас і намагаються переконувати в протилежному, принаймні в тому, що стосується української книги, саме від нас у дійсності залежить майже все.

Друга проблема української книги в тому, що долю української книги (в усій сукупності конкретних насущних проблем) переважно вирішують люди, які є поганими фахівцями і поганими громадянами своєї країни. Бо навіть просто добрий фахівець із маркетингу, з якої б країни він не походив, замислився б на тим, що україномовна література займає на ринку книги займає чітко окреслену нішу.

Подивіться на статистику: україномовні селяни, які й до 1990 року були далеко не найактивнішими покупцями книг, у масі своїй не почали купувати російськомовну літературу - насправді вони практично перестали читати книги в принципі. Звідси - шокуюча статистика, яку для мене озвучили мої німецькі друзі: 80 відсотків пересічних мешканців сіл на Житомирщині НІКОЛИ в житті не були в книгарні.

Чому? Та тому, що соціум того від них не вимагає. Українським селянам цілком вистачає і телевізора. Це насправді дуже велика і багатоаспектна проблема: сім’ї, яка мешкає далеко від великого міста, просто немає де купити книгу. Відповідно, немає змоги привчати дітей до читання. У сільських бібліотеках, навіть в райцентрах нових книг зазвичай нема, а старі - позачитувані до дір. Держава - навіть за більш-менш притомної влади - культуру завжди маргіналізувала. А до сіл висока культура (навіть у найдоступнішому вигляді - у вигляді книг) у наших реаліях узагалі не доходить.

А без села, як казав один мудрий чоловік, не буде міста. Про це можна говорити багато… Не можна, щоби село опинялося у цивілізаційному, культурному, інформаційному гетто. Не знаю, як воно в кого, а мій дідусь - доцент університету, і мій батько - депутат Львівської міськради першого "чорноволівського" скликання були вихідцями з села…