Блог | Чи справді ставки за кредитами для бізнесу не є високими?
Днями я написав статтю, в якій розбирав, наскільки коректною є теза про незахищеність прав кредиторів, як головну причину скорочення четвертий рік поспіль обсягів кредитування бізнесу.
Але тоді ж я пообіцяв, що проаналізую, наскільки коректною є ще одна теза автора статті “Домисли та реалії інфляційного таргетування” Олександра Петрика.
Нагадаю, шановний пан Петрик стверджував таке.
“Однак і зараз існує багато критиків інфляційного таргетування та, відповідно, "міфів" щодо його неприйнятності для України, або аргументів проти доцільності його запровадження.
Міф перший: центральний банк при переході до ІТ опікується тільки інфляцією, тому змушений тримати високу ставку, що стримує кредитування економіки банками та, відповідно, економічне зростання.
Розглянемо цей аргумент на прикладі поточної ситуації. Ставка НБУ встановлюється відповідно до прогнозу майбутньої інфляції і на сьогодні становить 12,5%, тоді як інфляція у річному вимірі перевищує 15% станом на кінець червня. Прогнозна інфляція до кінця року також перебуває у двозначному діапазоні (близько 10–12%). Тобто реальна ставка, яка і визначає вартість кредиту з урахуванням інфляції, є позитивною, але близькою до нульової позначки, якщо враховувати прогнозне значення майбутньої інфляції. Таким чином, позичкові гроші у реальному вимірі не є дорогими для позичальників”.
Отже, на думку Олександра Петрика позичкові гроші для бізнесу не є дорогими.
Для того, щоби зрозуміти, наскільки коректною є ця теза, варто трохи розтлумачити економічний зміст деяких статистичних показників. Спочатку слід нагадати, що крім індексу споживчих цін на товари та послуги (ІСЦ) є ще індекс цін виробників промислової продукції (ІЦВ).
Читайте: Популярний міф про причини падіння обсягів кредитування бізнесу
Нацбанк у своїй монетарній політиці переважно орієнтується саме на ІСЦ.
Тут важливо зробити декілька важливих зауважень.
По-перше, розрахунок ІСЦ є далеко небезспірним, особливо в частині вагової структури тих чи інших товарів та послуг в ній. А якщо він некоректний, тоді і показник ІСЦ може далеко не у повній мірі відображати реальну ситуацію зі споживчими цінами.
Так, наприклад, на сьогодні на сайті Держкомстату є лише вагова структура розрахунку ІСЦ за Класифікацією індивідуального споживання за цілями за 2015 рік.
Виходячи з цієї класифікації, у споживчому кошику, по якому розраховується ІСЦ, продукти харчування та безалкогольні напої складають 41,8 відсотків. Алкогольні напої та тютюнові вироби додають ще 7,9 відсотків. На утримання на житла, електроенергію, опалення, газ, воду та інші комунальні послуги у споживчому кошику передбачено лише 7,5 відсотків. Витрати на охорону здоров’я (це лікування та фармацевтичні препарати) складають 6,7 відсотків.
Спірність цієї методики розрахунку ІСЦ полягає у тому, що він спирається на середні доходи населення. А це як середня температура по палаті. Якщо в загальній структурі населення є суттєвий розрив доходів бідних та багатих верств населення, і на частку других приходиться левова частина доходів, тоді існує суттєва невідповідність між середньо арифметичними доходами та медіанним середнім доходом. За другим розрахунком доходи будуть значущо меншими. Але і це ще не гарантує коректний показник, бо для бідних верств населення структура витрат все-рівно суттєво вирізнятися. І, наприклад, витрати на продукти харчування та медикаменти в їх споживчому кошику складатимуть не 50, а 70 та більше відсотків.
По-друге, окрім ІСЦ є ще показник базового ІСЦ (БІСЦ).
Річ у тім, що є скупність товарів та послуг, ціни на які суттєво залежать від природних факторів, цін на зовнішніх ринках, та державного регулювання. Тобто ціни на них жодним не мають відношення до монетарних причин інфляції. Тому для того, щоби відокремити такий немонетарний вплив на показник ІСЦ з нього виключають ціни на сирі види аграрної продукції, на пальне та державою регульовані тарифи (наприклад, тарифи на комунальні послуги, проїзд у громадському та міжміському залізничному пасажирському транспорті). Тому, для того щоби розібратися з тим, в який мірі зростання ІСЦ має монетарну природу, потрібно суттєву увагу звертати на БІСЦ. Але і тут є важливий нюанс. Методика розрахунку ІСЦ та БІСЦ не відображає значний вплив монополій та картельних змов, які мають місце на загальнодержавному та регіональному рівні. Тобто, насправді БІСЦ в українських реаліях мав би бути суттєво нижчим.
Читайте: Інвестиційна непривабливість: урядовці, як мавпа з окулярами
По-третє, з перших двох зауважень випливає важливий наступний висновок. Чим вищий рівень доходів населення і чим менше воно витрачає на продукти харчування та комунальні послуги, тим менший вплив на ІСЦ факторів, що мають немонетарну природу. І, навпаки, чим менші доходи, тим більше ІСЦ залежить від немонетарних факторів, на які Нацбанк не може вплинути.
По-четверте, якщо йдеться про ІЦВ, то теж має значення, яка в країни структура промисловості. Чим більше в ній переробної продукції, продукції з високим рівнем доданої вартості, тим менше частка сировинних товарів та напівфабрикатів, ціни на які значною мірою залежать не від доходів та попиту внутрішніх споживачів, а від того, які ціни на них на зовнішніх ринках. І зрозуміло, діє закономірність навпаки.
А на додачу також ще вилазить проблема монополій. Завищуючи ціни на власну продукцію, вони також провокують зростання цін у виробників товарів та послуг, які змушені у них купувати товари за монопольно високими цінами. Бо останні змушені включати у власну собівартість витрати на ці товари з монопольно високими цінами.
По-п'ятих, сировинні галузі промисловості та сільського господарства, орієнтовані переважно на експорт власної продукції, мають можливість залучити закордоном дешеве фінансування на свою діяльність. У той же час переробні підприємства, у переважній частині випадків такого доступу до зовнішнього фінансування не мають, і змушені орієнтуватися виключно на внутрішні запозичення.
І, по-шосте. Існує чітка закономірність. Чим більше у складі ВВП частка продукції та послуг з високим рівнем доданої вартості, тим більше рівень зарплат та доходів населення. І навпаки, чим більше у складі ВВП сировинної продукції, тим як правило нижчий рівень зарплат та доходів. Отже, якщо влада в країні хоче мати населення з високим рівнем зарплат та доходів, то вона повинна стимулювати виробництво продукції та послуг з високим рівнем доданої вартості.
Читайте: Грабування держави: кругова порука політиків і громадян
Звернувши увагу на ці значущі зауваження, проаналізуємо дані Держкомстату.
Так, якщо подивитися на ІСЦ та БІСЦ за 2016 та 2017 рік (грудень до грудня), то можна відзначити, що у 2016 році при загальному рівні ІСЦ у 112,4%, показник індексу цін на продукти харчування склав лише 103,3%. Натомість дуже суттєво виріс індекс цін на “житло, вода, електроенергія, газ та інші види палива” — 147,2%. Нагадаю, що це тарифи, які регулюються державою.
При цьому індекс цін на одяг і взуття склав 105,5%, на “предмети домашнього вжитку, побутову техніку та поточне утримання житла” — 104,2%, на “фармацевтичну продукцію, медичні товари та обладнання” — 106,4%.
БІСЦ у 2016 році склав 105,8%. Нагадаю, що лише це зростання цін має більш-менш монетарну природу.
У 2017 році при загальному рівні ІСЦ у 113,7%, показник індексу цін на продукти харчування стрімко підскочив до 117,7%. Натомість індекс цін на “житло, вода, електроенергія, газ та інші види палива” склав лише 110,6%.
Індекс цін на одяг і взуття склав 100,9%, на “предмети домашнього вжитку, побутову техніку та поточне утримання житла” — 103,1%, на “фармацевтичну продукцію, медичні товари та обладнання” — 106,1%.
БІСЦ у 2017 році склав 109,5%.
Про що свідчать ці дані?
Чим вище рівень доданої вартості у товарах, тим менше рівень зростання цін. Ну і при цьому БІСЦ суттєво, а у 2016 році більше ніж удвічі, нижче за ІСЦ. Тобто, по-перше, монетарна складова причин зростання інфляції значно нижче номінального показника ІСЦ. По-друге, зростання цін на види продукції, які мають більшу додану вартість, взагалі удвічі та навіть утричі нижче показника ІСЦ. По-третє, у товарів, що не є предметами першої необхідності немає такого зростання попиту, яке може дозволити суттєво піднімати ціни, попри зростання на всі складові витрат на виробництво — зарплати, сировину та комплектуючи, комунальні та транспорті послуги.
А тепер уявіть ситуацію, коли, наприклад, виробникам меблів, одягу, предметів домашнього побуту та техніки, зростання цін на продукцію яких утричі нижче показника ІСЦ, з розумним виглядом кажуть про те, що вартість по кредитам яка вища за ІСЦ зовсім для них невисока. Чи можуть вони орієнтуватися на цю середню температуру по палаті? Та чи можуть вони, перебуваючи у здоровому глузді, брати кредити, вартість яких в рази вища за зростання цін на їх продукцію? Ну і щоби було зрозуміло, реальна ставка по кредитам складала у 2016 році за 20% річних, у 2017 — 16-18% річних.
Давайте ще подивимося на ІЦВ у 2016 та 2017 роках.
Картина та сама — чим вищий рівень доданої вартості товарів, тим менше зростання ІЦВ.
При загальному показнику ІЦВ за 2016 — 120,5%, у добувній промисловості індекс цін складає 134,%, у переробній — 114,5%. А індекс цін “постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря” — 130,6%.
При цьому, якщо йдеться про переробну промисловість, то у металургійному виробництві (тобто, виробництво з низьким рівнем доданої вартості) індекс цін складає 120,1%, а у машинобудуванні майже удвічі нижче — 112,7%. Якщо дивитися на “текстильне виробництво, виробництво одягу, шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів”, то індекс цін складає — 109,6%, “виготовлення виробів з деревини, виробництво паперу та поліграфічна діяльність” — 110,8%, “виробництво основних фармацевтичних продуктів і фармацевтичних препаратів” — 114,3%.
У 2017 році при загальному показнику ІЦВ — 126,4%, у добувній промисловості індекс цін становить 150,7%, у переробній — 121,9%. Індекс цін “постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря” — 124,9%.
Читайте: Українська версія байки "Мавпа та окуляри" в дії
Дивимось на переробну промисловість.
У металургійному виробництві індекс цін складає 135,0%, у “виробництві коксу та продуктів нафтопереробки” — 160,8%, у машинобудуванні, в якому об'єктивно висока складова витрат на металургійну продукцію, 113,1%.
У “текстильному виробництві, виробництві одягу, шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів” — 106,5%, при “виготовлення виробів з деревини, виробництво паперу та поліграфічна діяльність” — 107,1%, “виробництво основних фармацевтичних продуктів і фармацевтичних препаратів” — 109,4%.
Отже, оцінка доступності кредитів, виходячи з середнього показника ІСЦ та ІЦВ, про які говорить шановний пан Петрик, призводить до очевидного висновку. Для видів виробництва, розвитку яких держава мала би сприяти, банківські кредити є абсурдно дорогі та фактично мають заборонювальну вартість. Тобто Нацбанк своєю монетарною політикою не тільки за останні роки, а протягом мабуть майже усіх років незалежності, цілеспрямовано вбиває можливості для розвитку переробних виробництв та малого бізнесу. І після цього чи варто питати, чому Україна перетворилася майже повністю на державу з сировинною економікою, і чи готові іноземні компанії інвестувати у переробні підприємства, коли кредити на поповнення оборотних коштів для них носять заборонювальний характер?
Натомість ця політика є нейтральною чи цілком прийнятною для сировинних галузей економіки. Які, як вже зазначав, продукують низький рівень зарплат та доходів населення. А це у свою чергу збільшує в ІСЦ та ІВЦ частку сировинних галузей, ціни на продукцію яких залежать, не так від монетарної політики Нацбанку, як від цін на сировину на міжнародних ринках. Тобто Нацбанк усі ці роки не те, що не сприяє зростанню можливостей для використання монетарних інструментів, а навпаки — зменшує їх.
P.S.
Якщо шановні Тимофій Милованов, Владислав Рашкован та Олександр Петрик готові щось заперечити щодо інтерпретації наведених статистичних даних, я із задоволенням спробую захистити свою позицію.
P.S.
Як завжди, прохання не тільки лайкати, але і поширювати.
