Блог | Народ і вата
Треба нарешті визнати, що ми, як нація, ще досі недозрілі, неорганізовані, в переважній більшості неосвічені анархісти. Нам ніколи не вдавалося, незважаючи на значну кількість народу, надійно захистити свою державу.
Ми й зараз інфантильні і витаємо в якомусь нереальному вимріяному світі. Бо тільки інфантильний народ може цілком серйозно обговорювати можливий варіант президентства Святослава Вакарчука. Або волати про ЗРАДУ і закликати скинути діючого президента. Можна до нього мати чимало претензій, але, на жаль, заміни йому не існує. І ті, хто волає "геть", альтернативи не пропонують.
Зате будь-яка нестабільність і зміна влади під час російсько-української війни – лише на руку Росії. Агентура працює і ніде не поділася. У неї є чітке завдання розгойдувати човен і вона з цим справляється цілком успішно.
А щодо президента Порошенка, то ще жоден український президент так грубо, нетактовно, невиховано і презирливо не висловлювався про російського президента і загалом про Росію.
Читайте: П’ята колона Росії в Польщі
Цікаво, що від доби Пєрєстройки, коли ми радісною юрбою вибирали в депутати письменників, які ще вчора були комуністами і славили Лєніна й партію, нічого не змінилося. Звісно С. Вакарчук не мав такого ганебного послужного списку, але бажання бачити популярного співака президентом – це очевидна недорозвинутість.
То чому дивуватися, що саме такими нас бачать росіяни? Недорозвинутими. Неіснуючими. Фантомами з канцелярії Бісмарка і цісаря Франца-Йосифа.
Росіяни завжди, навіть перебуваючи в суцільному лайні, міряли себе імперіалістичними мірками. Останній задрипаний алкаш десь під Клязьмою чітко і недвозначно вам сформулює, чому росіяни повинні бути в Сирії, чому "Абама враг", а "украінци наши братья, но бандеравци".
Росіянин пишається своєю величезною територією і найкривавішими своїми володарями. Бо то були тверді пацани, слів на вітер не кидали. І Путін – законний спадкоємець Івана Грозного й Сталіна. Сказав, що буде мочити в сортирі – і мочить.
А що наш простий українець? Не обов’язково алкаш. Звичайний трудяга. Для нього жодної війни не існує. Він усе ще слухає кацапський шансон і русскоє радіо. Дуже рідко трапляється таксі, де звучить щось інше.
Український Схід, найсильніше заражений російською ментальністю, продовжує, хоч і в меншій мірі, голосувати за злодіїв, які його все життя обкрадали. Бо ті злодії – теж тверді пацани. Янукович саме таким і виглядав в очах тамтешнього зрусифікованого населення. Він утовкмачив їм в голови, що вони якраз і є годувальниками всієї України, і вони щиро вірили в це. На жаль, ця віра не вичерпалася.
Процес, який охопив зараз усю Україну, має назву "декомунізація", але точнішою мала б бути назва "деколонізація". Бо ж позбуваємося не тільки комуністичної спадщини, а й колонізаційної, яка до деякої міри охоплює також топоніміку, накинуту нам російською імперією. Хоч і не всю, бо чомусь так черга й не доходить до міст-близнюків, чия українська назва збігалася з назвою міста у сусідніх державах – Кам’янець, Кам’янка, Могилів, Рава і т. д.
Але є одна перепона: жителі того чи іншого міста. Ось їм зручніше, аби був Днєпр або Єлисаветград. Бо вони так звикли.
Мабуть, на Цейлоні і в усьому світі теж були звикли до Цейлону. Гарно ж звучить. Але вирішили все ж повернути національну назву Шрі-Ланка. А чи не звик світ до Бірми? Звик. Але з’явилася якась зовсім не естетична М’янма.
Коли деколонізація відбувалася у Хорватії, то було демонтовано біля трьох тисяч різних пам’ятників, перейменовано безліч вулиць. І уряд з народом не радився.
Запитайте у жителів львівської вулиці Під Дубом: хочете жити під Дубом? Ні. Не хочуть. І не хочуть вони жити на Сліпій чи Кривій. Краще б була Світла або Радісна. А те, що це історичні назви, які фігурують в старих актах – начхати. Бо люди не мислять історично.
А як бути з вулицями, названими на честь Кутузова чи Суворова? Ким вони є для України чи бодай для Києва?
Читайте: Замах на гонор
Та є ще один пласт географічних назв, які не підпадають під декомунізацію, але цілковито вписуються у деколонізацію. Мова про перейменовані села, десятки з яких почали носити імена Кобзаря і Каменяра. Це безглуздя, яке не має в цивілізованому світі аналогу, бо не існує сіл, названих на честь Байрона чи Шекспіра.
Для людей, які хочуть жити в Єлисаветграді, війни не існує. Вони не готові рвати пуповину з Росією. Недарма цей факт дуже тішить читачів ДНРівських сайтів. Ось, мовляв, як кіровоградці Росію люблять.
А тим часом назви міст і сіл – це не проблема їхніх жителів. Це стратегічне питання, яке має вирішуватися в уряді за висновками спеціальної вченої комісії. Не пенсіонери і таксисти мають вирішувати, якою повинна бути назва рідного міста. Це зовсім не їхня справа.
Ніхто їх не запитував, коли ці міста перейменовували. Ані за царської Росії, ані за доби СССР. Чому зараз треба радитися з народом? Народ у нас що – остання інстанція?
Народ нічого не тямить в економіці й фінансах і цілком слушно ніхто з ним на цю тему не радиться. Але він так само мало що тямить в історії і в тому, що є стратегічним для нас, а що ні.
Назва міста, якщо вона тягне за собою будь-яку прив’язку до недавнього перебування у російській колонії, повинна бути змінена. Але естетичні уподобання місцевого населення тут не повинні братися до уваги. Тут ніколи не вдасться знайти консенсус.
БЛОГИ ПУБЛІКУЮТЬСЯ В АВТОРСЬКІЙ СТИЛІСТИЦІ
