Блог | #ЯНеБоюсьСказати. Мої відверті історії
На щастя, мене ніхто не ґвалтував. Але це лише тому, що завжди хтось чи щось рятувало.
Мені 17, я повертаюся після вступних екзаменів. Літо, спека, квитків нікуди немає. Доїжджаю до Одеси. Автобус лише вранці, треба чекати всю ніч. Сиджу на вокзалі. Підходить якийсь молодий чоловік, каже, куди їде. Якраз в моє містечко. Каже, що шукає супутників, тому що вночі буде їхати, боїться заснути. Я не знаю, чому я пішла в те авто? Виїхали за місто, він зупинився. Сказав, що я ж доросла, мала розуміти, що йому треба. Рухатися я не могла і ніколи в житті більше так не боялась. Але змогла говорити. Ми проговорили кілька годин. Він мене не чіпав. На світанку вийшов, перейшов дорогу, зайшов на пост ДАІ. Повернувся, повідомив, що інспектор зупинить мій автобус, на який у мене в гаманці лежав квиток, і я поїду додому. Так і сталося. А я ще років 20 думала, що я сама винна. Чому я пішла, як вівці йдуть на смерть?!
Мені 18, я вчуся в університеті, друга зміна, сесія, повертаюсь в квартиру подруги, де живу. Квартира на Лівому березі, новобудова, дощ, багнюка, від зупинки треба йти пішки, ліхтарі горять через один. Невідомо звідки з’явився дивний хлопець, почав хапати за руки, кудись тягти, вдарив по обличчю. А в мене одна думка: я ж несу бібліотечні книжки, зараз забере, що я скажу в бібліотеці?! Вирвалась, вибігла, почала запиняти машини, щоб довезли до під’їзду. Одна зупинилась, я впала на заднє сидіння, ковтала сльози, почала розповідати. Немолодий водій пильно дивився у дзеркало,жував губами, а потім сказав щось на кшталт: а чого ти так схвильована, ти молода, хлопець був молодий, могло б щось і вийти… Чи треба казати, що я прожогом вискакувала із його авто, показавши на перший будинок, що трапився по дорозі. В машині було ще страшніше, аніж на темній вулиці.
Мені 19, я з колективом із маминої роботи (будинок побуту) поїхала в Яремчу. Місцевий гід всім сподобався, був гарним, цікаво розповідав. Ввечері прийшов в мій окремий номер, постукав, я відкрила, перегородив вихід і сказав, що найкраще в житті – це садизм. І він вміє робити приємні речі. На моє щастя, коридором йшла незнайома жінка, яка почула фразу і наробила крику.
Мені 20, я працюю в районній газеті в маленькому районному центрі. Один із районних керівників постійно запрошує в сауну в якомусь селі. Тоді якраз був тренд – будувати сауни на фермах, "щоб доярки відпочивали". Зрозуміло, що доярки туди не потрапляли. Відмовляюсь. Ще раз відмовляюсь. І ще раз. Керівник каже відкритим текстом: була б слухняною – мала б інше життя. І ще каже: а тебе що, стане менше від того? Я і досі пам’ятаю його прізвище, його безбарвні очі і його огидну посмішку.
Мені 23, я працюю в Спілці молоді, я вагітна. Їду у відрядження до Миколаєва, там якась всеукраїнська тусовка. Я сиджу на всіх заходах, до мене весь час підходить двохметровий "комсомолець", жартує, намагається сподобатися. Про щось розмовляємо. Помічає ключ від готельного номеру, повторює вголос номер кімнати, сміється. Потім півночі, п’яний, як чіп, приходить і намагається виламати двері, щоб потрапити в кімнату. І кричить: ви всі суки, ви всі хочете одного! Телефоную адміністратору, та каже, що по всьому готелю таке, вона вже викликала міліцію.
Мені 28. Працюю в газеті, багато спілкуюсь, багато пишу. Чиновник, з яким зробила кілька інтерв’ю (завдання редакції), якось каже: я вже скільки з тобою провів часу, що не гріх і переспати. Може, спробуємо? Все одно ніхто не повірить, що ти до мене приходиш не в ліжко.
Мені 30. Інтерв’ю в "високому" кабінеті. Ми знайомі кілька років з цим чоловіком. На натяки не відповідала, на жарти не відповідала. Дружб і спільних кав не було. Раптом підводиться – і починає наближатися. Схоплююсь – і починаю тікати. Великий кабінет, великий круглий стіл. Двічі оббігаю, перш ніж встигаю вискочити в коридор, майже збиваючи з ніг перелякану секретарку. Інтерв’ю не вийшло. Його більше не зустрічала. Але він і досі є в телевізорі.
І була ще купа інших, але дуже подібних історій.
І я нікому, жодній людині це не розповідала. НІКОЛИ. НІКОМУ.
