За день до матчу збірних Швеції та України розмовляв з поважним паном – з тих, до чийого голосу всі прислухаються, навіть коли він, цей голос, не конче комусь подобається.

Видео дня

Говорили знову про "багато Україн" - скільки їх насправді є: одна, дві, чи двадцять дві.

…

Ще того ж вечора був футбол. Футбол красивий і переможний. Я не є футбольним фанатом, тому не ручуся за точність своїх спостережень, але чув від свого близького приятеля скарги, що українська футбольна збірна не співає "Ще не вмерла Україна". Тим разом все було по-іншому: співала більшість футболістів, і навіть Андрій Шевченко відкривав рота під час співу, хоча виразно невпопад. Але я впевнений, що після двох його переможних голів навіть національно свідомі галичани готові йому пробачити цей прогріх. Разом з футболістами співав стадіон – здебільшого розмальовані у синьо-жовті кольори молоді люди. А за день до того Колєсніков закликав українців вивісити синьо-жовті прапори у кожному вікні й на кожній автомашині.

Все це було у нинішньому Києві. А я пам"ятаю, як у тому самому Києві у вересні 1989 пізнім вечором ми верталися метро з синьо-жовтими прапорами з Установчого з"їзду Руху, й у вагоні до нас пристав якийсь дядько зі словами: "Ребята, не играйтесь с этим". А ще за кілька років до того, 1982 року, ми їхали з колегою зі Львова на Байковий цвинтар, на могилу Грушевського, і весь тролейбус напружено прислухався до нашої української мови – поки хтось теж порадив "не игратся с этим".

Це – не покриті міллю ностальгічні спогади. Це просто нагадування, як було. Було відчуття, що Україна ніколи не стане іншою. А якщо і стане, то хіба не в таких кордонах – не лише без Донецька, але, мабуть, і без Києва. Коли Єжи Ґедройця на початку 1990-х запитували, яка доля чекає Білорусію й Україну, то він казав, що Білорусія, мабуть, не втримається як незалежна держава, а Україна, якщо втримається, то хіба що до Дніпра, а решту за власною волею відійде до Росії.

Такі побоювання, кажуть, мав тоді й Збіґнєв Бжезинський. Він теж думав, що Україна розколеться. Але у нього це тривало доти, доки у Києві він не пішов на футбол "Україна-Росія". Вартувало йому побачити українських фанів з прапорами, які викрикували російською мовою антиросійські лозунги, як він змінив думку: якщо Україні щось загрожує, то не розкол.

Ті, хто пам"ятає межу 1980-х і 1990-х, підтвердять, скільки було клопотів з введенням української символіки – гімну, синьо-жовтого прапора і тризуба. На Півдні і на Сході їх сприймали як символи кровожерного українського націоналізму. Тобто зовсім не сприймали. Колись мій студент у Будапешті написав магістерську роботу на цю тему, і на підставі опитувань довів, що перелом настав з перемогою Оксани Баюл на зимових Олімпійських іграх. З того моменту, коли на честь її перемоги заграли український гімн і підняли синьо-жовтий прапор, російськомовні Сходу і Півдня почали вважати ці символи своїми – бо вони перестали бути символами українського націоналізму, а стали символом переможної спортивної нації.

Ці всі приклади ілюструють тезу про так званий "банальний націоналізм". Це націоналізм не гучних фраз і героїчного національного минулого, а скромного прапора, який стоїть у кутку. Але стоїть там давно, постійно і так звично, що на нього уже майже ніхто не звертає уваги. Він став доконаним фактом. Щоденною банальністю. Як повітря, яким ми дихаємо, і на яке починаємо звертати увагу лише тоді, коли його нам не вистачає. Або коли нас електризує, як озон після грози – зовсім як після матчу "Швеція – Україна". І хто тоді насмілиться говорити, що немає одної України, а тільки дві чи двадцять дві?

Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZ.UA поссылке...