Блог | Як запроторити Путіна до Гааги
В Міжнародному суді в Гаазі завершились публічні слухання за позовом України проти Росії. Образно висловлюючись, хочемо, аби суд заборонив злодієві красти. Чи буде з того толк? Відповідь напрошується неоднозначна – і так, і ні.
Спробую пояснити, чому позов України до Міжнародного суду – це напівкрок, який ставить Україну в дуже хитке становище.
Під час судових слухань обидві сторони озвучили свої позиції.
Київ звинуватив Росію у фінансуванні тероризму та расовій дискримінації. Одразу ж виникає запитання – як можна звинувачувати державу в тому, що вона й так апріорі засуджує? Нагадаю, що Росія є підписантом Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації.
Отож, цілком зрозуміло, чому у всій цій історії росіяни дотримуються лінії "ми - білі і пухнасті миротворці". Звісно, українцям смішно слухати їхні розповіді про те, що зброю "повстанці Донбасу" знайшли в старих шахтах та підібрали техніку, яку, відступаючи, покинула українська армія. Але чи смішно з цього суддям в Гаазі? Питання особисто для мене відкрите. Я б не був таким упевненим, що вони всі керуються тотальним антиросійськими настроями.
Читайте: Чи зупинить Гаага Путіна?
Чому з українського боку ніхто не говорить, а що ж будемо робити, якщо суд не задовольнить вимоги України? Чому відкидаємо цей варіант? Треба чесно визнати, що у такому випадку рішення суду стане червоною ганчіркою, якою Росія махатиме без упину перед усім світом. Є реальні ризики, що можемо своїми ж руками легалізувати агресора. І це величезна небезпека, про яку нині ніхто чомусь не говорить.
Звісно, під час слухань на міжнародній арені прозвучав голос України. Його почули. Це важливо, і це точно - позитив. Інше питання – чи пролунав цей голос на повні груди? Я б так не сказав. В Гаазі є інший, набагато важливіший для нас суд – Міжнародний кримінальний.
Лише він може притягнути до відповідальності конкретних осіб за скоєння ними міжнародних злочинів. Зокрема, йдеться про Путіна та його поплічників.
У нас - три роки війна. Чому ж досі ходимо колами як зачаровані? Війну називаємо АТО, Росію - агресором, всесвітнім злом, але це не заважає успішно з нею торгувати. Ніхто не розриває дипломатичні відносини. Не кажучи про те, що у нас з кожним роком частка російського капіталу лише збільшується. Поводимось не як реальний супротивник, а як невизначений об’єкт, який не розуміє ні свого місця, ні кінцевої мети.
Суд в Міжнародному суді ООН – з цього ж розряду кружляння. Замість того, аби крок за кроком, з дня у день прямувати до зали Міжнародного кримінального суду, приймаємо напіврішення, які за своєю суттю є неефективними.
Усі уже давно зрозуміли, що категорія "перед законом всі рівні" – точно не про Путіна. Він свідомо порушив писані та неписані правила міжнародної безпеки. Його мета, на чому сам неодноразово наголошував, - перерозподіл світового балансу. Він не гребує жодними механізмами, аби цього досягнути. Україна у всій цій маніакальній грі – лише поле для маневрів.
Читайте: Суд проти Росії затягнеться на роки
Керуватись законами логіки тут не варто. Давайте будемо чесні один з одним: Росія відмовиться виконати будь-яке рішення суду, якщо воно суперечить її уявленням про "чорне і біле".Залишається лише одне – звернутись до Ради безпеки ООН. Проте тут також не все безхмарно.РФ як постійний член має там право вето. Може заблокувати будь-яке рішення "загниваючого Заходу".
Висновок простий – за будь-якого сценарію не можна своїми ж руками створювати можливості для маневрів ворога.
Наша ключова мета – повернення Криму та відновлення східних кордонів. Чи це тривалий процес? Безперечно – це гра в довгу, яка триватиме роками. Чи вона потрібна? Так, оскільки під лежачий камінь вода не тече. Чи побачимо Путіна в Міжнародному кримінальному суді? Це має уже сьогодні бути не питанням, а стратегічною метою.
Це наш обов’язок перед усіма тими тисячами загиблих героїв, які поплатились життям, захищаючи свій народ від російської орди.
Історія все розставить на свої місця. Але для цього потрібно виробити чітку лінію правової, політичної та військової протидії агресору. І найважливіше – не ініціювати самим гібридні ситуації, коли замість покрокової фахової боротьби з агресором лише розмахуємо кулаками. Це марнування сил, часу та ресурсів.
