„Собаки Луценка” втратили нюх на журналістів

З легкої руки (точніше – язика) нинішнього Міністра внутрішніх справ України, ось вже кілька місяців народ називає його підлеглих не інакше, як собаками. Вочевидь, щоби підкреслити той славний шлях, який пройшли українські міліціонери від „орлів Кравченка” до „собак Луценка”. Втім, прокурорських співробітників здебільшого йменують „дятлами Піскуна”. Що також, погодьмося, цілком відповідає інтелектуальному рівню більшості працівників органів прокуратури. Але якщо професійні здібності та рівень правосвідомості правоохоронців України донині був предметом анекдотів лише всередині держави, то тепер „собаки Луценка” вийшли на міжнародний рівень.

Днями американське телебачення показало сюжет про вчинений у Києві замах на вбивство американської громадянки, широко знаної в журналістських і юридичних колах України. 15 вересня 2005 року невідомий зловмисник скоїв напад на київського кореспондента „Лос Анжелес Таймс” Мері Місьо, яка багато років живе в Україні й яка, будучи юристом за фахом, керує програмами правового захисту журналістів неурядової організації „Айрекс про медіа”.

Нападник з величезною каменюкою в руках чатував на Мері біля дверей її квартири, старанно ховаючися від об'єктиву системи спостереження й очікуючи, коли жінка вийде з помешкання. Як тільки журналістка відчинила двері та зробила крок через поріг, удар каменем розсік їй голову, після чого зловмисник взявся добивати жертву. Але Мері, яка віддає весь свій вільний час спорту, вдалося відбитися. Урешті-решт нападник кинув камінь і збіг з місця події, а скривавлена американка викликала міліцію.

Для „собак Луценка” замах на вбивство – це вже не злочин

„Собаки Луценка” з Шевченківського райуправління Києва прибігли доволі швидко. Одначе ніякої звичної поживи не знайшли, натомість виявили потерпілу та знаряддя злочину. А ще – заляпані руками злочинця квартирні двері. Матюкаючися в душі, псюри викликали експерта, зняли відбитки пальців, прихопили з собою каменюку та, побажавши Мері найскорішого одужання, пішли геть.

Цією каменюкою хотіли позбавити життя Мері Місьо

Ну а далі все відбувалося як завжди. Журналістку в міліції швиденько опитали й з'ясували, що напад на себе вона не пов'язує ані зі своєю професійною діяльністю, ані з можливим пограбуванням (так не грабують). Щоправда, виявилося, що в смерті Мері можуть бути зацікавлені цілком конкретні особи. Але такі деталі сірки й тузики з Шевченківського райуправління чомусь не наважилися досліджувати. І тому „собаки” вирішили, що оскільки відтепер в Україні перед законом всі рівні, то з американкою треба обійтися так, як це в міліції зазвичай роблять з українськими громадянами. Одним словом, після неодноразових вимог порушити кримінальну справу, Мері Місьо отримала листа на міліцейському бланку без дати, без номера й навіть без підпису такого змісту:

„Повідомляємо Вам, що матеріали перевірки по Вашій заяві в ТВМ-4 Шевченківського РУ ГУ МВС України в м.Києві уважно розглянуто. На підставі зібраних матеріалів прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи згідно п.2 ст.6 КПК України та в зв'язку з недостатністю підстав для порушення кримінальної справи.

Начальник управління П.Т.Мірошниченко”

Якщо пан Луценко не вірить, що надра Шевченківського райуправління можуть покидати ніким не підписані офіційні документи, спеціально для нього наводимо цей лист. А заодно просимо міністра повідомити нам, який вихідний номер і дата стоять на цьому папірці.

Шкода, звісно, що в листі не було зазначено, які ж ще підстави для порушення кримінальної справи треба мати, якщо є заява потерпілої, висновок судово-медичного експерта, знаряддя злочину та явні сліди боротьби на місці події. Що ж стосується посилання на п.2 ст. 6 КПК України, то це означає, що „собаки” не виявили в діях нападника складу злочину. Отакої.

Шановний читач може не сумніватися, що „собаки Луценка” розслідують аналогічним чином всі злочини по всій країні. І причина тут не в тому, що міністру приємно, коли по американському телебаченню показують журналістів з розбитими в Києві головами, і не в тому, що в міліціонерів маленькі зарплатні чи немає бензину для оперативного транспорту. Якщо навіть збільшити матеріальне забезпечення МВС в сто чи тисячу разів, нічого кардинально не зміниться, бо скільки не давай корові шоколад, какао все однаково не видоїш. Як і не зліпиш з лайна кулю.

Шкода, що на численних прес-конференціях керівництва МВС жоден журналіст ніколи не запитав носіїв міліцейських погонів, а чи уявляють вони собі, чим взагалі повинні займатися правоохоронні органи в демократичній державі? Запевняємо, що відповідь було б стандартною: „ловити злочинців”. У той час як насправді правоохоронці мають охороняти права та законні інтереси громадян. Зокрема, шляхом виявлення й фіксації ознак злочинів, скоєних проти життя, здоров'я й майна громадян, та встановлення кола осіб, які можуть бути причетними до їхнього вчинення. А вже суд повинен давати кваліфікацію діям таких осіб і говорити, чи є вони злочинцями.

Так ось, дуже б хотілося б нарешті почути від керівництва МВС не розповіді про статки, неправедно нажиті колишнім керівником ДУСі Бакаєм, і не обурення з приводу небажання громадянина Ахметова пити чай з міністром внутрішніх справ. Хотілося б узнати точну цифру: права й свободи якого числа громадян були захищені міліцією за останні, наприклад, півроку. І чи попали в цей перелік громадяни, яким пробивають голови біля власних осель, як Мері Місьо, або ті, яких підвішують на дибу в райвідділах міліції? Хотілося б знати, чи взагалі розуміє нова влада, що міняти треба не дільничних міліціонерів, а всю систему правоохоронних органів, переорієнтувавши її з переслідування політичних і бізнесових конкурентів на захист прав і свобод людини?

Соромно слухати черговий звіт „Міжнародної амністії” про катування в закладах МВС, соромно слухати белькотіння радника міністра про те, як важко виявляти злочини, скоєні особовим складом працівників міліції. Та нема там чого виявляти. Громадянин, який здоровим і неушкодженим потрапив до міліцейського закладу, повинен покидати його стіни таким же здоровим і неушкодженим. Якщо навіть начальник райвідділу буде згодом розповідати, що затриманий, мовляв, оступився й впав на східцях. Припинити катування в міліції можна впродовж одного дня – достатньо лише міністру прилюдно оголосити, що за кожним фактом виявлення тілесних ушкоджень у осіб, затриманих міліцією, проти начальника райвідділу чи ізолятора тимчасового тримання буде порушуватися кримінальна справа за службову недбалість. І все. Нехай східці ремонтують.

Для того, щоби припинити практику масової відмови слідчих і органів дізнання МВС в порушенні кримінальних справ за ознаками явних злочинів (а такі папірці, як Мері Місьо, в країні щороку отримують сотні тисяч людей) достатньо навіть не одного дня, а лише 15 хвилин – щоби підготувати й підписати лист Міністра внутрішніх справ до Мінюсту про те, що керівник МВС відкликає підпис під незаконною інструкцією 2002 року, спільно затвердженою МВС, СБУ, ДПАУ та Генпрокуратурою „Про єдиний облік злочинів”.

Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України, кожний слідчий є самостійною процесуальною фігурою й за наявності відповідних приводів і підстав одноосібно приймає рішення про порушення кримінальної справи. За що несе повну відповідальність. Одночасно з тим нагляд за діяльністю слідчих чи органів дізнання здійснює прокуратура. Прокурор має право витребувати матеріали, на підставі яких порушувалася справа, і якщо досудове слідство ще не було розпочато, скасувати постанову слідчого про порушення справи. І також нести за це відповідальність. Ніяких інших форм впливу з боку прокуратури на слідство закон на цій стадії не допускає. Але на практиці все відбувається по-інакшому. У 2002 році закон був „доповнений” незаконною інструкцією, згідно якої для того, щоби порушити кримінальну справу, слідчий має отримати в прокурора підпис під карткою статистичної звітності, на підставі якої справі буде привласнюватися номер. Достатньо лише, щоби прокурор таку картку не підписав, і слідчі дії буде проводити неможливо навіть за наявності постанови про порушення кримінальної справи. При цьому, ніякої відповідальності за відмову підписати картку прокурор не несе й взагалі не повинен нікому пояснювати, чому він її не підписує, оскільки статистичні картки ніяким законом не передбачені.

Завдяки цій інструкції процедура порушення кримінальної справи давно перетворилася в прокуратурі на бізнес. Достатньо злочинцю лише занести прокурору потрібну суму й кримінальна справа ніколи не буде порушена, а слідчому міліції доведеться писати відмовну постанову. Але навіть якщо особа, що скоїла злочин, і не проявить належної кмітливості, все однаково прокурор не підпише статистичну картку доти, доки слідчий не підколе до неї купюру в 50 грн. Це – загальноприйнята в Україні такса. Зрозуміло, що ці гроші слідчий платить не зі своєї кишені, а бере в потерпілого. Тому й не була в Шевченківському райуправлінні міліції порушена кримінальна справа за фактом нападу на Мері Місьо, бо журналістка, не знаючи цих тонкощів, не передала через слідчого 50 гривень для прокурора Шевченківського району.

Тепер американка сподівається домогтися правди в суді. Дійсно, українське законодавство передбачає, що потерпілий або зацікавлена особа має право оскаржити до суду постанову про відмову в порушенні кримінальної справи в семиденний термін з дня отримання копії такої постанови. Саме тому Шевченківський райвідділ направив Мері не копію відмовної постанови, а папірця без підпису, дати й вихідного номеру, який не є процесуальним документом і оскаржити який неможливо.

Але навіть якщо журналістка таки доб'ється, щоби в міліції ознайомили її з відмовними матеріалами й напише скаргу до суду, від того нічого не зміниться. Бо з червня 2001 року Верховна Рада позбавила суди права порушувати кримінальні справи. Ось вже чотири роки, як суддя може лише скасувати постанову міліції про відмову в порушенні справи й направити заяву потерпілого для повторної перевірки. Після якої, звісно, в порушенні кримінальної справи буде знову відмовлено. Відомі випадки, коли потерпілі по п'ять разів зверталися до суду, який п'ять разів скасовував відмовні постанови й все однаково справа не порушувалася. Бо бабло, як відомо, перемагає зло.

І наостанку – звернення до Міністра. Юрію Віталійовичу, якщо Ви вважаєте за можливе й надалі тримати на посаді начальника Шевченківського райуправління пана Мірошниченка й Вам не соромно за те, чим займаються Ваші підлеглі, то накажіть, будь ласка, ознайомити автора цих рядків з відмовними матеріалами і, головне, з висновком дактилоскопічного дослідження відбитків пальців з того каменю, яким пробили голову Мері. Запевняємо, що журналісти Києва зможуть знайти злочинця, якщо вже МВС на це не здатне. Щоправда, у такому разі не виключається варіант самосуду з вивезенням організаторів і виконавців замаху на Мері Місьо до Таращанського лісу. Але якщо міліція не бажає захищати права громадян, то нам, журналістам, нічого не залишається, як обороняти себе самотужки.