Контрольне самогубство. Частина 6. Фальсифікації – так! Махінації – так! Ющенко – так!

Якби було оприлюднено лише ті фрагменти, де Кучма в притаманних йому лексичних зворотах віддавав накази провчити журналіста, вивезти його у ліс або з'імітувати викрадення чеченцями, то для „відбілювання” колишнього Гаранта достатньо було списати вбивство на запопадливість Кравченка та „ексцес виконавця” – урешті-решт наказ Кучми вбити Ґонґадзе в „записах Мельниченка” не звучить ніде. Але збіглим майором Держохорони було запущено в обіг десятки годин записів розмов з президентського кабінету, де ледь не кожні п'ять хвилин Кучма віддавав інші злочинні накази – підвішувати суддів, тримати у в'язниці віце-президента банку „Слов'янській” Бориса Фельдмана, фальсифікувати вибори, нищити незалежну пресу. І кожний епізод тягне від 5 до 12 років позбавлення волі за статтями 165 (зловживання посадовим становищем) або 166 (перевищення влади й владних повноважень) за Кримінальним кодексом України в чинній на момент тих розмов редакції 1960р.

Оскільки Ґонґадзе незадовго до зникнення виявив за собою зовнішнє спостереження, а за кілька місяців по його смерті Єльцов встановив прізвища „топтунів”, зняти з Кучми підозри у вбивстві журналіста без обвинувачення колишнього міністра внутрішніх справ було неможливо. Але „переведення стрілок” на Кравченка само по собі ще не убезпечувало Кучму від можливого арешту після виходу на пенсію, оскільки залишалися інші зафіксовані в записах Мельниченка епізоди – не менш кричущі. Саме тому головним завданням, яке впродовж „касетного скандалу” Кучма ставив перед кожним своїм „кризовим менеджером” і кожним керівником правоохоронних органів, спецслужб і Генеральної прокуратури, було за будь яку ціну нейтралізувати записи в очах громадськості.

Нині вже відомо, що оприлюднені спочатку Олександром Морозом, а згодом і Миколою Мельниченком записи розмов Кучми зі своїми придворними є справжніми. Відомо також, що все те, що Мельниченко розповідав про свою участь у записуванні Гаранта є суцільною брехнею. Не було одинокого майора-героя, як не було й диктофону під диваном – записи розмов здійснювала ціла група офіцерів Держохорони за допомогою стаціонарної апаратури, встановленої в колишньому кабінеті Першого секретаря Компартії України Володимира Щербицького на другому поверсі будинку по нинішній вулиці Банковій.

Не є секретом і те, що на момент зникнення Ґонґадзе про повну фіксацію всіх розмов Кучми не знав лише він сам. Принаймні ці записи неодноразово пропонувалися українським політикам для придбання за дуже помірковану суму ще влітку 2000 року, а в серпні 2000 року на базі футбольного клубу „Динамо” така собі група любителів спорту уважно обговорювала деякі епізоди з записаних розмов. Єдиний момент, який досі залишився не з'ясованим, це коли саме до „касетного скандалу” підключилися спецслужби Росії – на момент організації прослуховування, чи пізніше, перед вбивством журналіста. Принаймні на початку вересня 2000 р. в Посольстві РФ в Києві вже знали про майбутні політичні потрясіння, що очікують Україну (незадовго до початку „касетного скандалу” про це проговорився один з поважних працівників Посольства під час застольної бесіди з добрим знайомим автора цих рядків).

Але найбільше Федеральна служба безпеки Росії „засвітилася” влітку 2004 року, після невдалих переговорів з Мельниченком начальника охорони Кучми Ляшка та представника Адміністрації Президента Льовочкіна-молодшого на предмет покупки всього аудіоархіву. Зараз також вже не є секретом, що після цього ключ до майорового серця стали шукати не в Києві, а в Москві, причому через нерозлучного компаньйона Мельниченка Олександра Єльяшкевича. Факт неодноразових відвідувань столиці Росії Єльяшкевичу таки довелося публічно визнати на одній зі своїх прес-конференцій, а що стосується Мельниченка, то його фотографія на тлі антуражу Красної площі давно вже гуляє по руках журналістів. Втім, і сам майор не робив таємниці з того, що проводив переговори з заступником начальника ФСБ щодо подальшої долі своїх записів – для людини, яка має в США статус біженця робити таємні візити в інші країни просто неможливо.

Судячи з того, що Мельниченка не депортували з території Росії до України, а його відвідини Москви співпали з поїздкою туди Медведчука (цей втаємничений візит глави Адміністрації Президента до сусідньої держави навіть з подивом обговорювався в опозиційній українській пресі), переговори пройшли успішно й можна було запускати версію „Кравченко – вбивця, плівки – фальшиві”. Після чого абсолютно випадково в архіві майора могли знайтися нові записи – зроблені після зникнення журналіста, де людина з голосом Кучми вимагає від людини з голосом Кравченка докласти всіх зусиль для розшуку Георгія Ґонґадзе. А для того, щоби й обличчя майора зберегти, і деякі епізоди з записів оголосити фальшивими, достатньо було, щоби Мельниченко оголосив, що він діяв під орудою якогось українського політика, ну, наприклад, Мороза чи Марчука. І сам записів, мовляв, не слухав, а лише кожного дня віддавав їх замовникові, який і провів монтаж без відома виконавця.

Спробі остаточної відмивки Кучми ледь не зашкодив помаранчевий Майдан та народне обурення фальсифікацією підсумків президентських виборів під час другого туру голосування 21 листопада 2004 року. Але вже 23 листопада Віктор Ющенко, переляканий нечуваними в історії України акціями протесту, зателефонував президенту Польщі Кваснєвському й попрохав допомогти розшукати Кучму та виступити посередником на переговорах. З трибуни Майдану розповідалося про те, що бандити сидітимуть по тюрмах, а після палких промов лідери „революції” бігли торгуватися з Кучмою про те, на яких умовах він погодиться віддати владу Ющенку. Умов з боку Кучми було три – політреформа, новий-старий генеральний прокурор і гарантії.

Втім, зараз Ющенко заперечує свою участь у подібних переговорах і це – свята правда. Нинішній Президент України не належить до числи людей, яких серйозні політики можуть розглядати як партнера по переговорах і слову яких можна вірити. Тому було б непогано, щоби про зміст тих перемовин розповіла інша людина – нинішній Секретар РНБОУ Петро Порошенко. Також було б непогано, щоби Петро Олексійович повідомив зацікавленій громадськості, з якої саме нагоди він разом з Миколою Азаровим, Святославом Пискуном і Олександром Омельченком влаштував дружній бенкет 10 грудня 2004, навіть не помітивши, як його у залі ресторану фотографують представники третьої найдавнішої професії. Урешті-решт Кучма, отримавши всі гаранті, 13 грудня 2004 року розпорядився встановити зовнішнє спостереження за Юрієм Кравченком, який вже не мав шансів залишитися живим після таких домовленостей.

Тому що „проффесіонали”

Якби Віктор Ющенко бодай раз у житті бачив армійський пістолет „Беретта – М92” калібром 9 мм, він би, можливо, замислився перед тим, як 4 березня 2005 року, за кілька годин після смерті Юрія Кравченка, оголошувати, що колишній міністр внутрішніх справ наклав на себе руки. Бо руку після пострілу з такого пістолета віддачею відкидає в бік. У той час як Кравченко був знайдений у своєму гаражі з двома вогнепальними пораненнями голови, сидячі на стільці з руками, опущеними між трохи розведеними ногами. Пістолет без жодних слідів крові стояв на підлозі на ребрі, притулений до ніжки стільця.

Чи могла людина без сторонньої допомоги зробити собі два постріли в голову? – Все залежить від характеру зброї. Спочатку, коли пішла інформацію про те, що біля Кравченка знайдено пістолет з невеликим калібром, версія самогубства хоча й виглядала трохи притягнутою за вуха, але законам природи не суперечила. Одначе коли за кілька днів журналісти достеменно встановили, що постріли робилися з армійської „Беретти”, ситуація заплуталася остаточно.

Куля від першого пострілу влучила Кравченку в підборіддя й вийшла в районі носо-губної складки, вибивши третину верхньої шелепи й потрощивши зуби нижньої. Чи може людина після такої травми бути здатною на скоординовані рухи, перебуваючи в стані больового шоку? Це запитання до Ющенка, якому рекомендується для експерименту просто впасти разочок головою на асфальт і переконатися, що свідомість у такому разі втрачається миттєво внаслідок струсу мозку. А в даному випадку було навіть не просто падіння, а удар колосальної сили від дії тупої кулі, що має швидкість 320 м/с (це майже дорівнює швидкості звуку в повітрі), і яка завдяки своїй формі передає практично весь імпульс мішені. Одначе, найстрашніше для жертви - це навіть на сама куля, а кінетична енергія порохових газів, які надходять у кульовий канал при пострілі впритул. Швидкість продуктів пострілу з „Беретти – М92” перевищує 1000 м/с і тому поранення в будь-яку ділянку голови з такого пістолета не тільки викликає моментальну втрату свідомості, але вважається взагалі несумісним з життям.

Звернімо увагу також на те, що перший постріл робився при максимально закинутій назад голові покійного, бо в протилежному випадку куля вийшла б в районі маківки. Запитання до Ющенка, який полюбляє публічно коментувати матеріали кримінальних справ: Кравченко самотужки запрокинув голову, чи хтось ззаду тримав його за коротке волосся? Також незрозуміло, як Кравченко із зруйнованими кістками лицьового черепу, непритомний від больового шоку та колосальної сили струсу мозку приставив пістолет до правої скроні й вистрелив удруге.

Ще одне запитання: чи могло тіло Кравченко залишитися сидячи на стільці? Принаймні, після пострілів з пістолетів навіть значно менших калібрів самогубці, як правило, падають на спину через втрату рівноваги, підкинуті до гори енергією кулі та порохових газів.

Шкода також, що Ющенко, запевняючи громадськість, що Кравченко застрелився сам, нічого не сказав про наявність на голові небіжчика слідів продуктів згорання пострілу. Якщо такі сліди були, то чому про це ані слова не сказав жоден з керівників правоохоронних органів, які охоче коментували причини смерті екс-міністра? Якщо таких слідів не було, це означало, що постріл, принаймні другий (бо перший був зроблений по м'яких тканинах, де сліді порохових газів важко ідентифікувати), робився з відставні не менше 40 см.

Єдиним доказом, що свідчить на користь самогубства Кравченка, є наявність посмертної записки, про яку було оголошено лише на другий день після смерті. Спочатку пішла інформація, що записка була начебто в кишені небіжчика. Потім з'ясувалося, що на його домашньому одязі кишень не було взагалі. Тоді правоохоронці заявили, що знайшли записку на тілі покійного, під білизною.

А тепер уявімо собі останню годину з життя колишнього міністра в інтерпретації Ющенка та його команди: Кравченко на 10-ту годину ранку 4 березня 2005 року збирається їхати до Генеральної прокуратури, оскільки 2 березня почув по телебаченню, що начебто його туди викликають (дружина й помічник Кравченка стверджують, що ніякої повістки насправді не було – лише телевізійне повідомлення). Він зрання викликає машину на 9-ту годину, але чомусь не пізніше 7-30 год. пише передсмертну записку. Цю записку він залишає не на письмовому столі, як це робиться зазвичай, а ховає в себе на тілі. Після цього Кравченко йде гуляти з собакою. Під час прогулянки він кидає собаку на вулиці, заходить у гараж і два рази стріляється. Погодьмося, що така поведінка є дивною для людини, яка вирішила піти з життя добровільно.

Міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко та Голова СБУ Олександр Турчинов в унісон Президенту також категорично заявляють що це було самогубство. Але при цьому забувають додати, що кримінальна справа за фактом знаходження тіла Юрія Кравченка порушена Генпрокуратурою чомусь за статтею 115 КК України (навмисне вбивство), а не за статтею 120 КК України (доведення до самогубства). Більш того, Турчинов запевняє, що Кравченко застрелився від страху перед покаранням, оскільки був головним підозрюваним по справі Ґонґадзе. Щоправда, відповідно до статті 43-1 Кримінально-процесуального кодексу України підозрюваним є особа, якій обрано запобіжний захід або яку затримано, але ще не пред'явлено обвинувачення. Позаяк ніхто Кравченку запобіжний захід (бодай підписку про невиїзд) не обирав і ніхто його не затримував, підозрюваним насправді він не був. А тому складається враження, що Голова СБУ лише озвучує тексти, які готує йому прес-служба, без жодного усвідомлення їхнього змісту.

Луценко й Турчинов навіть освятили своєю присутністю дачу Кравченка та особисто керували на місці першими оперативно-розшуковими заходами. Причому, робили це з таким виглядом, начебто вони раніше в житті бачили бодай один труп з вогнепальними пораненнями. Краще б вони доручили цю роботу досвідченим оперативникам і не роздавали б інтерв'ю з приводу кримінальної справи, яка перебуває в провадженні Генпрокуратури, і з матеріалами якої вони, за законом, навіть не мають права знайомитися. Втім, за умов, коли правоохоронними органами керують люди, що не мають ані найменшого уявлення про специфіку своєї роботи та ще й під прискіпливим контролем з боку таких фахівців, як Ющенко й Порошенко, можна припустити, що Кравченко був би оголошений самогубцем і за наявності п'ятьох пострілів.

Незалежно від того, чи дійсно Юрій Кравченко наклав на себе руки, чи мала місце лише імітація його самогубства, єдиний ланцюжок, який міг пов'язувати Кучму з виконавцями вбивства Георгія Ґонґадзе вже розірвано, а двох затриманих полковників міліції вже можна сміливо віддавати до суду без жодних наслідків для колишнього президента. Тепер залишається чекати лише появи нових „піддиванних” записів з голосом Кучми, який після зникнення Ґонґадзе дає придворним вказівку вжити всіх заходів для розшуку улюбленого журналіста. Причому, встановити коли саме й де робилися ці записи, експертним шляхом буде практично неможливо - після призначення в 2002 році Віктора Медведчука главою Адміністрації Президента, він в'їхав в колишній кабінет Кучми на другому поверсі будинку на Банковій, провівши в ньому капітальний ремонт і змінивши, тим самим, акустичні параметри приміщення.

Що ж стосується того, хто і з якою метою організував прослуховування президентських апартаментів і в який спосіб записи розмов опинилися в розпорядженні спецслужб сусідньої держави, то це Секретаря РНБОУ абсолютно не цікавить (навіщо псувати стосунки з Росією?). Порошенко, який поступово перебирає на себе функції колишнього керівника Адміністрації Президента, навіть заявив, що записи ці робилися абсолютно легально й з відома Кучми – для того, мовляв, щоби не забути, які саме питання обговорювалися під час кабінетних нарад.

Також не цікавлять нікого й інші епізоди з тих „плівочок”. Принаймні, ще один криміналіст з команди Ющенка, віце-прем'єр Микола Томенко, заявив, що після розкриття справи Ґонґадзе й Єльяшкевича, всі інші записи Мельниченка можна залишити осторонь або ліквідувати. З чим ми Леоніда Даниловича й поздоровляємо.

Читайте також:

Контрольне самогубство. Частина 5. Про "злив" інформації з Адміністрації Президента

Контрольне самогубство. Частина четверта. Спроба фальсифікації матеріалів справи Гонгадзе «під Кравченка і Волкова»

Контрольне самогубство. Частина третя

Контрольне самогубство. Частина друга

Контрольне самогубство. Частина перша