Як заманив Шона Пенна у свій фільм, чому свариться з Бокланом і що насправді відбувається у шлюбі з Осадчою. Інтерв'ю з Юрієм Горбуновим

Продюсер Юрій Горбунов готує до прем'єри нову романтичну стрічку "Потяг "Червона рута", в якій зібрався зірковий акторський склад: Станіслав Боклан, Олександр Рудинський, Роман Луцький, Катерина Кузнецова, Вячеслав Довженко, Михайло Хома, Лілія Ребрик, Леся Самаєва. А також зірки шоу-бізнесу й навіть культовий американський актор Шон Пенн.

В інтерв'ю OBOZ.UA Юрій Горбунов розповів, як вдалося запросити зірку Голлівуду до українського фільму, чому Станіслав Боклан може сперечатися з ним на знімальному майданчику та чи справді актори іноді "викручують руки" продюсерам. А ще – відверто про стосунки з Катериною Осадчою, виховання синів, дружбу з Михайлом Хомою та Олександром Пономарьовим.

– Юрію, як відбувався кастинг у фільм "Потяг "Червона рута"? У вас сильний акторський ансамбль. Як вдалося запросити саме цих артистів?

– У кожного продюсера й у кожної команди є свій дрімкаст. У нашій компанії так заведено: коли народжується історія, наші сценаристи – Ярослав Стень, Богдан Гациляк і Олексій Приходько – пишуть частину ролей вже одразу під конкретних акторів. Ми знаємо їхню органіку, темперамент, драматичні можливості. Розуміємо, як існуватимуть у кадрі, тому багато персонажів створюються під конкретних людей. Так само було і з першою, і з другою частинами "Потяга", а "Червона рута" стала окремою квіткою в цьому кіновсесвіті. Тож до кастингу ми поставилися з особливою увагою.

У нашому дрімкасті одразу були Станіслав Боклан, Олександр Рудинський, Катерина Кузнецова. Якийсь час шукали актора на одного з героїв, але коли на проби прийшов Роман Луцький, стало зрозуміло: це він. Так само було і з іншою роллю. Ми переглянули багато кандидатів, але щойно побачили Вячеслава Довженка, сумнівів не залишилося. Окремо шукали виконавицю ролі блогерки. Зрештою її зіграла Ніколь Мацкул. Нам дуже сподобалося, наскільки вона щира й органічна. Звісно, дрімкаст майже ніколи не збігається з фінальним складом на 100%. Завжди втручаються графіки, зайнятість артистів. Але з "Потягом "Червона рута" нам пощастило – все склалося.

– Цікаво, актори знають, що ви пишете ролі під них? Ви їм про це говорите?

– Не завжди. І знаєте чому? Тут є певна психологія. Особливо це відчувається, коли працюєш над продовженням успішного проєкту. Наприклад, зі "Скаженим весіллям", коли ми знімали другу й третю частини. Актор чудово розуміє, що його герой уже полюбився глядачам і став важливою частиною історії. Через це іноді виникає бажання впливати на персонажа: мовляв, я бачу його ось так, а не інакше.

Тому ми не завжди одразу говоримо: "Цю роль писали під вас". Для нас важливіше, щоб актор спершу прочитав сценарій. Якщо він сам упізнає себе в цьому персонажі, ставлення до ролі й проєкту стає зовсім іншим. Він починає сприймати героя як свого, пропускати через себе. І тоді вже набагато легше знаходити спільну мову щодо всіх творчих рішень.

– Нещодавно Forbes Ukraine опублікував рейтинг десяти найзатребуваніших українських акторів та акторок. Лідером списку став Андрій Ісаєнко. До рейтингу також увійшов Станіслав Боклан, який разом із Тарасом Цимбалюком очолив список за рівнем гонорарів. Це ж артисти, які регулярно знімаються у ваших проєктах.

– Ну правильно: вони стають дорожчими й завдяки нам. З Андрієм Ісаєнком взагалі цікава історія. Свою популярність він здобув завдяки медичним серіалам – "Жіночому лікарю" та іншим. І коли в "Потязі у 31 грудня"", у нас з'явилася сцена пологів у вагоні, ми зрозуміли, що буде дуже влучно, якщо пасажири впізнають Андрія Ісаєнка і почнуть ставитися до нього як до справжнього лікаря, вимагаючи приймати пологи. Цей жарт спрацював. Я часто ходжу на сеанси наших фільмів, щоб подивитися, як реагують глядачі. І пам'ятаю, коли в титрах з'являвся напис: "Андрій Ісаєнко – в ролі Андрія Ісаєнка", зал щоразу реагував сміхом. Людям подобалося. Ісаєнко продовжує подорожувати разом із нами не лише в "Потягах". Ми вже зняли новий проєкт – "Емілі в Емілі", де він теж бере участь. Так само і Катя Варченко. Вона взагалі моя улюблена акторка ще з часів серіалів на "1+1".

– А як працюється зі Станіславом Бокланом? Про нього кажуть, що він не лише один із найдорожчих українських акторів, а й людина з непростим характером.

– Ми зі Стасом знаємо один одного вже майже 30 років. Познайомилися ще тоді, коли я тільки переїхав до Києва. Після інституту п'ять років працював в Івано-Франківському театрі, а коли приїхав до столиці, режисер Семен Горов (ми разом навчалися) запросив мене знятися в одному зі своїх кліпі. Саме там ми й зустрілися. Відтоді товаришуємо. І спочатку це була просто дружба, без спільної роботи. Так, кажуть, що в нього непростий характер. Але покажіть мені творчу людину з простим характером. Звісно, він емоційний. Буває, ми можемо посперечатися, навіть на підвищених тонах. Але це виключно про роботу. Коли всі хочуть зробити хорошу картину, без творчих суперечок не обходиться.

Я дуже ціную Стаса за його досвід. Інколи він підказує такі речі, про які ми навіть не думали. Молодь до нього прислухається. Буває, звісно, що емоції беруть гору, але я до цього ставлюся спокійно. Мені взагалі легко зрозуміти акторів, бо я сам актор – по цей бік барикади. Іноді продюсер каже: "Я відповідаю за бюджет, тому рішення за мною". І це правда. Але кіно не робить одна людина. Це командна робота: без продюсера не буде фільму, але без акторів його теж не буде. Я взагалі вважаю, що головна людина на знімальному майданчику – режисер. До початку зйомок є підготовчий період, коли всі висловлюють свої ідеї, сперечаються, пропонують рішення. Але коли починаються зйомки, вирішальне слово за режисером, бо він бачить увесь фільм. Розуміє, як усе це складеться в єдину історію.

– А от зі свого досвіду можете назвати актора, який найбільше "копає" роль? От такого, що поки не розбере персонажа до дрібниць, не заспокоїться.

– Знаєте, мені, мабуть, пощастило, бо я майже не стикався з акторами, які не працюють над роллю, не вникають. Навпаки, іноді доводиться просити їх трохи менше копати (сміється). Буває, сам настільки занурюєшся у персонажа, що приходиш на майданчик і починаєш: "А от у мого героя така передісторія, а тут він мав би вчинити інакше..." Я ще студентом бував на репетиціях Романа Віктюка – і в Києві, і у Львові. Він навіть приходив до нас на курс. І знаєте, що говорив акторам? Забудьте про свою логіку. Вся логіка – в мене. Пояснював: "Я бачу всю картину. Якщо мені довіряєте, просто робіть те, що прошу. Не вигадуйте біографію персонажа, не шукайте зайву мотивацію, не намагайтеся пояснити кожен його крок. Це моя робота". Я часто згадую його слова, бо не раз проходив через це. Приходжу на майданчик як актор, вивчив текст, знаю, як хочу зіграти сцену. Починаємо працювати, а режисер каже: "Ні, давай по-іншому. Тут має бути ось так". Іноді всередині не погоджуєшся, але робиш так, як просить режисер. А потім дивишся відзнятий матеріал й розумієш: він був правий. І ловиш себе на думці: "Як добре, що послухав".

– А хто найвередливіший?

– Та я б не сказав, що хтось у нас вередливий. Ми всі живі люди, і в кожного є свої особливості, до яких ставимося з розумінням. Ми особливо бережемо Назара Задніпровського. На знімальному майданчику завжди стежимо, щоб він міг вчасно перепочити, не перегрівався і не перевтомлювався (Назар Задніпровський розповідав у своїх інтерв'ю, що вже багато років живе з цукровим діабетом. – Ред.). І взагалі, зараз до звичайної фізичної втоми додалося ще й величезне психологічне навантаження. Актори нерідко приїжджають на майданчик після нічних обстрілів. Уявіть: до шостої ранку Київ здригається від вибухів, люди майже не спали, а вже зранку мають працювати. Звісно, вони виснажені. Але все одно приходять і працюють.

Я дуже добре пам'ятаю перші місяці великої війни. Ми були одними з перших, хто відновив зйомки. 24 серії "Скажених сусідів" знімали біля кіностудії FILM.UA. Просто під час зйомки недалеко прилетіла ракета, стався вибух. Дві акторки, які щойно повернулися з-за кордону спеціально на ці зйомки, пережили такий стрес, що одна знепритомніла. Ми всі негайно спустилися в укриття. Здавалося б, після такого можна було сказати: "Все, досить". Але ніхто не відмовився працювати, ніхто не сказав: "Я боюся". Коли стало безпечніше, ми повернулися і продовжили знімати. Тому безпека – перш за все. Як тільки тривога, ми зупиняємося та всіх відправляємо в укриття.

– А траплялося, що після успішного проєкту хтось приходив і казав: "Тепер хочу значно більший гонорар"?

– О, таке буває, я б сказав, у 70% випадків (сміється). Іноді в людини виникає відчуття, що без неї фільм просто не відбудеться. Хоча, якщо чесно, незамінних не буває. У нас навіть був випадок, коли довелося замінити дуже відомого актора. Виникла непроста ситуація, і я в якийсь момент я сказав: "Все, стоп". Ми переписали сценарій і запросили іншого артиста.

Звісно, бувають ситуації, коли продюсера фактично ставлять перед фактом і починають диктувати свої умови. Якщо іншого виходу немає, доводиться погоджуватися, щоб урятувати проєкт. Але це викручування рук запам'ятовується. І наступного разу є шанс сказати цьому актору: "Хвилиночку!". У нашій професії всі взаємозалежні. Сьогодні ти пішов назустріч мені, завтра я піду назустріч тобі. Так і будуються нормальні робочі стосунки. А коли починаються ультиматуми – це погана історія. Це просто не по-людськи. Кар'єра – це марафон, а не спринт. Не варто жити за принципом: сьогодні зароблю якомога більше, а завтра – хоч трава не рости.

– Поява Шона Пенна у вашому фільмі стала несподіванкою. Чи правда, що він погодився знятися без гонорару?

– Він не говорив: "Мені не потрібен гонорар". Але й ми не пропонували. Так само він не сказав: "Я хочу гонорар". Тобто це питання взагалі не виникало. Ми чудово розуміємо масштаб таких людей. Свого часу, наприклад, хотіли купити права на пісню гурту Deep Purple для одного з наших "Потягів". Нам написали у відповідь: "Який у вас бюджет фільму?" Ми назвали суму – і після цього відповіді вже не отримали (сміється). Думаю, їхній гонорар, мабуть, більший за бюджет усього нашого фільму. Тому ми навіть не могли уявити, щоб звернутися до Шона Пенна з якимись фінансовими пропозиціями.

– А як взагалі виникла ідея запросити його?

– Ми дружимо й дуже тісно співпрацюємо з "Укрзалізницею". Щоб знімати фільми про потяги, потрібні вагони, локації, організація процесу. Ми за все платимо – і за оренду вагонів, і за всі послуги. Але водночас дуже відчуваємо їхню підтримку. І ми вдячні керівництву "Укрзалізниці" за це. І якось нам телефонують і кажуть: "До України приїжджає Шон Пенн". Ми подумали: а чому б не запропонувати йому долучитися до нашого проєкту? Якщо погодиться – чудово.

Чесно кажучи, допоміг і ще один фактор. З початку вторгнення ми багато їздимо із благодійними концертами до військових – за цей час познайомилися з багатьма людьми. І коли виникла ця історія із Шоном Пенном, виявилося, що серед знайомих є військові, які відповідали за його перебування в Україні. Вони сказали: "Чим можемо допомогти?". Я взагалі переконаний: добре ставлення до людей завжди повертається. Іноді несподівано, але саме тоді, коли це найбільше потрібно.

– Шон Пенн мав якісь особливі побажання? Може, райдер, особливе харчування чи ще щось?

– Ні, нічого такого не було. У нас був свій кейтеринг, ми забезпечили все необхідне, жодних особливих вимог він не висував. Шон прекрасно розумів, куди приїхав і заради чого це робить. І я ще раз хочу подякувати "Укрзалізниці". Якби не їхня підтримка, навряд чи нам вдалося б реалізувати таку історію.

Хочу зізнатися: усі три "Потяги" для мене дуже особисті. Залізниця – це частина дитинства. Мій дід був залізничником. Я досі пам'ятаю запах шпал, звук потягів, який лунав удень і вночі. Дідова хата стояла в пʼяти метрах від колії. Спершу прокидаєшся від кожного потяга, а потім настільки звикаєш, що вже не звертаєш уваги. І знаєте, коли закінчувалися канікули, повертався додому – цього навіть бракувало. Дід узагалі жив залізницею. Міг серед ночі, почувши гудок, сказати: "О, солотвинський пішов... Запізнюється". Я дивувався: "Діду, третя година ночі, звідки ти знаєш?" А він відповідав: "Бо мав пройти о другій". Для нього це було все життя.

А ще мій дядько був машиністом. Кілька разів брав мене із собою в рейс. Для хлопчиська це було ніби полетіти в космос – побачити, як усе працює. І ось минають роки. Я вже продюсер, ми знімаємо кіно просто в локомотиві. Поруч сидить Михайло Хома, із яким ми дружимо і який у фільмі грає самого себе. І я ловлю себе на думці, що згадую дитинство. У такі моменти розумію: у житті, мабуть, нічого не буває випадково.

– У фільмі самих себе грають Ірина Білик, Наталія Могилевська, Олександр Пономарьов, Фагот. Як вам вдалося їх зібрати?

– Насправді все було досить просто: це мої друзі. Але є ще одна причина. Усіх нас об'єднує фестиваль "Червона рута". І Наталя Могилевська, і Фагот, і Олександр Пономарьов, і Ірина Білик – усі вони в різні роки були пов'язані з "Червоною рутою". З Ірою ми взагалі куми. Та й для мене цей фестиваль – особиста історія. Ще студентом я працював у режисерській групі першої "Червоної рути". Потім були Запоріжжя, Донецьк, Харків, Севастополь – я побував майже на всіх фестивалях. А зараз ми дуже гарно потоваришували із сестрою Володимира Івасюка Оксаною.

– Знаю, що під час роботи над стрічкою ви почали спілкуватися з сім'єю Зінкевичів.

– До речі, ми з Василем Зінкевичем розмовляли буквально дві години тому.

– Серйозно?

– Так. До речі, до нашої знімальної команди долучився і його син Богдан. Він є частиною нашої знімальної групи, що для нас дуже важливо. Не забуваймо, що широку популярність композиція "Червона рута" здобула у виконанні Володимира Івасюка, Василя Зінкевича та Назарія Яремчука в 1971 році. Тому це знакові люди, без яких "Червона рута" не можна скластися.

– Яким є Василь Зінкевич у звичайному житті? Про нього говорять як про закриту людину. Але ті, хто близько спілкується, кажуть протилежне: якщо Василь Іванович довірився співрозмовнику, може говорити дуже довго. Учасник легендарного ВІА "Світязь" Дмитро Гершензон, наприклад, згадував у розмові з нами, що їхні телефонні бесіди іноді тривають понад годину.

– Годину? Кілька годин! (сміється). Я дуже радий, що нам вдалося знайти спільну мову. І, слава Богу, Василь Іванович сьогодні живий, здоровий, багато працює. У нього є міжнародні проєкти, він постійно щось робить, розповідає про свої ідеї. Видно, що людина живе творчістю. Дай Бог йому здоровʼя і довгих літ.

– Ви багато років працюєте не лише в кіно, а й на телебаченні. Для кількох поколінь глядачів ви насамперед незмінний ведучий "Танців з зірками". В останньому сезоні до журі приєднався Дмитро Дікусар, який зараз захищає Україну. Чи підтримуєте ви зв'язок? Можливо, він розповідав вам, як почувається?

– Так, звісно. Ми з Дімою дружимо давно, ще з тих часів, коли він був чоловіком Ірини Білик. Тому завжди підтримували зв'язок. Знаєте, війна дуже його змінила. Колись це був Діма Дікусар – бальник, артист. А сьогодні це вже Дмитро Дікусар – дорослий, загартований війною чоловік, військовий. Навіть зовні він став зовсім іншим. Але водночас мене вразило, що він не втратив танцювальної професійності. Як член журі "Танців з зірками" в останньому сезоні, він абсолютно точно, професійно коментував кожен виступ. Було видно, що танці нікуди з нього не зникли, просто тепер у його житті з'явилася ще одна, важливіша місія.

– Який сезон "Танців з зірками" найбільше вам запамʼятався?

– Я можу згадати, який був сезон найбільш нервовий – перший. Але знаєте, і в "Танцях з зірками", і в "Голосі країни" я ніколи не виходив на майданчик із думкою: "Та вже все знаю, зараз легко відпрацюю". Перед кожним прямим ефіром стояв за лаштунками, дивився на цю сцену, на зал і думав: "Як я це буду робити?" Найстрашніше – саме ці кілька хвилин до старту. А щойно вмикається камера – все, хвилювання зникає. Опиняєшся у своїй стихії й почуваєшся як риба у воді.

– А скажіть, будь ласка, навіщо придумали штучний роман Дана Балана і Тіни Кароль на "Голосі країни"?

– Це питання не до мене. Ви ж розумієте, що будь-яке велике шоу живе не лише виступами. Воно живе емоціями, інтригами, історіями, які люди потім обговорюють. Це додає проєкту інтересу. До того ж у нас на проєктах справді не раз траплялося, що люди закохувалися. Хтось створював сім'ю. Згадайте хоча б Ірину Білик і Дмитра Дікусара, Позитива і Юлію Сахневич на "Танцях з зірками". Танці – це особлива хімія. Постійний тілесний контакт, довіра між партнерами. Ти буквально входиш в особистий простір іншої людини. Інша річ, що коли цей емоційний стан минає, дуже важливо тверезо оцінити все, що сталося, і зрозуміти, чи були твої рішення правильними. Але саме цим такі проєкти й цікаві, бо відкривають у людях нові грані. Допомагають побачити в собі те, про що людина, можливо, не здогадувалася. І це, мені здається, одна з найбільших цінностей таких шоу.

– На початку "Голосу країни" серед тренерів були російські артисти. Як ви зараз оцінюєте той період?

– Я не вів ті сезони "Голосу країни". Мій перший проєкт – це "Голос. Діти". Там, до речі, ми з Катею (Катерина Осадча – телеведуча, дружина Горбунова. – Ред.) почали працювати разом. А вже після цього були дорослі сезони "Голосу". Зате в мене є інша історія. Це було ще за часів Нового каналу, коли ми робили проєкт "Тепер ти в армії". Здається, щойно закінчився перший сезон "Підйому", і паралельно почали знімати цей проєкт на Чернігівському полігоні. Там змагалися українська й російська команди. Приїхав гурт "МультFільми". І вони одразу почали поводитися зверхньо. Один із них підійшов до мене й каже: "Ну що, український ведучий? Скажи щось. У тебе акцент є?". Я відповів: "Пішов нах*й! Ну що є акцент?". Він кинувся на мене, я – у відповідь. Потім мене навіть звинувачували, що мало не спровокував міжнародний конфлікт (сміється). До речі, той сезон вони програли.

– Режисер Семен Горов згадував в інтерв'ю нам, що на зйомках телепроєкту "Зірка+зірка" побився з Олексієм Паніним.

– Я був свідком тієї історії. Панін тоді був п'яний. Ми тоді знімали шоу цілий тиждень – сім днів поспіль, із ранку до пізнього вечора. Додому роз'їжджалися тільки переночувати. І, якщо відверто, багато хто з російських учасників рідко бував тверезим.

– А чому зараз Олександр Пономарьов і Михайло Хома вже не виступають разом? З початку вторгнення у вас було дуже багато спільних благодійних концертів.

– Ми з Сашею і Мішею майже три роки безперервно їздили Україною. Об'їхали її вздовж і впоперек, у деяких містах побували навіть по два-три рази. Але ж у кожного є ще й своя творча історія, свої сольні проєкти. Водночас це не означає, що ми перестали працювати разом. Й далі проводимо благодійні вечори, збираємо кошти для військових. Восени ще буде кілька спільних благодійних заходів завдяки Максиму Ткаченку і БО "ВПО України". Просто тепер це вже не великі концертні тури, а трохи інший формат. У мене скоро починається новий сезон "Голосу країни", у Саші – свій тур, у Міші – свій. У кожного дуже щільний графік. Але точно знаю, що наш спільний проєкт буде жити і далі.

– А як узагалі склалося ваше тріо?

– З Мішею ми взагалі сусіди, а з Сашею дружимо багато років. Але саме як творче тріо сформувалися після однієї зустрічі в Хмельницькому. Нас запросили на благодійний концерт для прикордонників, який організував тодішній голова Хмельницької обласної військової адміністрації Сергій Гамалій. Там ми познайомилися з військовими, з прикордонниками. Саме тоді й почалися спільні поїздки військовими частинами. Потім Саша написав пісню "На землі, в повітрі і на морі", яку ми виконуємо втрьох. Зняли кліп. І якось усе дуже органічно склалося. Вони з Мішею співали, а я між номерами вів благодійний аукціон. Вийшов дуже цілісний проєкт. Якщо чесно, мені навіть бракує тих поїздок. Але ми бачимося і у звичайному житті. Буваємо одне в одного в гостях, вітаємо з днями народження, спілкуємося родинами.

– На зйомках фільму "Емілі в Емілі" ми мали розмову з вашою дружиною – телеведучою Катериною Осадчою. Коли запитали в неї, чи має друзів у шоу-бізнесі, сказала: "Мій найкращий друг – Юра, мій чоловік". Як заслужити таку довіру?

– Ну, як? Щоб заслужити таку довіру, треба просто любити людину. Я взагалі вважаю, що любов – це те, що рятує всіх нас. Вона допомагає переживати найважчі часи, рухатися вперед, прощати, підтримувати одне одного. А іноді – просто мовчати разом. І це теж важливо. Коли ти по-справжньому любиш людину, починаєш її відчувати й розуміти без зайвих слів. У нас із Катею саме так. Ми дуже різні, хоч обоє за знаком зодіаку Діви, але це вже тема для окремого інтерв'ю (усміхається). І знаєте, якщо мене запитають, хто мій найближчий друг у шоу-бізнесі, я відповім: Катя.

– До Дня батька Катя опублікувала дуже зворушливе відео з синами. Я звернула увагу на цікаву деталь: старший Іван увесь час переконував молодшого Данила, що саме він для тата найголовніший. Це справді так?

– Ні (усміхається). Я був присутній на народженні обох синів. І Івана, і Данила буквально приймав на руки. Я в цих хлопцях душі не чую. І завжди кажу їм одне: ви обоє – мої сини. Просто один старший, а другий молодший. Люблю – однаково. Просто вони дуже різні.

Іван – справжній мужичок. Спорт, велосипед, картинг, теніс, лазання по деревах, лижі, вейкборд – він постійно в русі. А Данило – інший: більш творчий і чутливий. Це вірші, малювання: "Тату, подивися, яке сьогодні красиве небо". Він помічає такі речі, повз які багато хто просто пройде. Він молодший і спокійніший. Тому особливо не сперечається з Іваном.

– А мені здалося, що у вас є негласний поділ: Іван більше татовий, а Данило – мамин.

– Можливо, з боку це так і виглядає. Данило справді ніжніший. Але знаєте, що цікаво? Коли він цілий день із мамою, Катя каже, що по сто разів просить їй зателефонувати мені: "Тату, а що ти робиш? А коли прийдеш?" А коли я вдома, все навпаки: "А де мама? Подзвони мамі!" (сміється).

– В одному з інтерв'ю ви зізнавалися, що мрієте про доньку. Ми говорили про це з Катею, але вона відповіла, що не готова. Сказала, що хоче дати максимум уваги й можливостей синам.

– Я їй завжди кажу одні і ті самі слова в таких випадках: ніколи не кажи ніколи.

– І цікаво, як ви знайшли спільну мову з її старшим сином?

– Насправді ми були знайомі ще до того, як у нас із Катею почалися стосунки. Він приїжджав до мами на зйомки, ми бачилися, тиснули один одному руки, спілкувалися. Тому мені здається, коли він дізнався, що ми з Катею разом, це не стало для нього якоюсь несподіванкою. Навпаки, дуже природно це сприйняв. І вже наші спільні поїздки, відпустки, час, проведений разом, тільки зміцнили ці стосунки. Пам'ятаю, як він одного разу сказав: "Боже, як нам усім комфортно і як добре разом". Для мене це були важливі слова.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з народною артисткою України Ларисою Руснак: життя у Швейцарії, робота таксисткою та відмова від пропозиції заможного кавалера.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!