Життя у Швейцарії, робота таксисткою та відмова від пропозиції заможного кавалера. Інтерв'ю із Ларисою Руснак, голос якої знає вся країна

Народну артистку України Ларису Руснак впізнають навіть ті, хто жодного разу не бачив її на сцені. Саме її голосом українською говорять Джулія Робертс, Анджеліна Джолі та десятки героїнь культових фільмів і серіалів. Уже понад сорок років акторка служить у столичному Театрі імені Івана Франка, зіграла понад сотню ролей у кіно, а майже два десятиліття була незмінною ведучою "Лото-Забави". Цього року отримала нову хвилю популярності завдяки ролі в одному з найгучніших українських серіалів – "Тиха нава".

В інтерв'ю OBOZ.UA Лариса Руснак розповіла, чому свого часу відмовилася залишитися жити у Швейцарії, як пережила болісне звільнення з "Лото-Забави". А також – чому на початку повномасштабної війни була готова працювати таксисткою, як витрачає пенсію "на корсети й панчохи" та не вірить у легкі гроші.

– Ларисо, коли ми домовлялися про інтерв'ю, ви запропонували кілька часових вікон. Я зрозуміла, що ваш кожен день розписаний по годинах.

– Можу показати свій розклад за останній тиждень. Зараз у нас тривають репетиції "Одіссеї" в Театрі Франка. Майже щодня – з десятої ранку до першої, а іноді й довше. Ось дивлюся щоденник: "Одіссея", далі "Кураж" – цю виставу ми граємо в ТЮГу, знімальний день "Хатника" – романтичної комедії з елементами містики, знову "Одіссея". Понеділок у театрі – вихідний. Цей день я залишаю для дубляжу й озвучування. Наприклад, з одинадцятої до шостої вечора працювала на студії "1+1". Ось сьогодні – середа. До другої репетиція "Одіссеї", а о п'ятій – прогін "Куражу". Це пластична вистава, що створена за мотивами "Матінки Кураж" Бертольта Брехта. Там майже немає тексту – історія розповідається через танець. Це фантастична робота, зараз моя найулюбленіша. Ми фактично розповідаємо історію тілом.

– Ви родом з Подільська Одеської області. Чи залишаються там ваші батьки? Як вони переживають війну, постійні повітряні тривоги та ракетні атаки?

– Знаєте, довгий час нашому місту, можна сказати, щастило: прильотів не було. А потім одного дня ракета прилетіла... І саме до моїх батьків. Удар прийшовся просто біля їхнього будинку. Квартира була потрощена: повилітали вікна, всюди осколки. Й досі не розумію, як тато й мама залишилися живими. Це диво. Найстрашніше, що вони спали саме біля того вікна, куди влетіли осколки. Це був перший і, здається, єдиний такий приліт у нашому місті. Зараз батьки вже не там. Брат забрав їх до Одеси. Татові – 90 років, мамі – 84. Вони хворіють, вже складнувато. У тата після цього стався другий інсульт. Звісно, в Одесі теж непросто. Але їм там значно спокійніше й зручніше, ніж залишатися самим.

– Мені здається, батьки неймовірно вами пишаються.

– Знаєте, з часом вони вже звикли. Але, звісно, завжди дуже підтримували мене. Мама свого часу приїжджала до Києва практично на кожну мою прем'єру. Тато – рідше. А одного разу після вистави сказав: "Усе, більше не прийду". Це була вистава "Маркіза де Сад". Починалася вона незвично – з мого крику: "Мамочко, мамочко, врятуй мене! Я більше не можу так жити!" У залі сиділи мої батьки. Мама вже знала, що це театр, що в будь-яку мить може статися будь-що. А тато був не готовий. Він мало не кинувся на сцену мене рятувати. Мама ледь втримала. Для нього це було надто реально, злякався. Мама ще якийсь час приїжджала сама. Пам'ятаю, коли в журналі вперше надрукували мою фотографію, мама була така щаслива! Взяла той журнал і пішла з ним по своєму заводу. Показувала всім! Розповідала: "Спочатку зайшла на перший поверх. Потім – на другий. Потім – на третій. А тоді думаю: може, на першому вже забули? Піду ще раз!".

– Ви закінчили театральний інститут і одразу були зараховані до штату Театру Франка. Відтоді минуло понад сорок років, і весь цей час залишаєтеся в одному театрі. Зрозуміло, що Театр Франка – мрія багатьох акторів. Але чи ніколи не виникало бажання спробувати себе десь іще?

– В театрі, як і всюди, бувають різні періоди. Буває, ролей багато, часом – менше. Але це не означає, що треба все кидати й іти. Рідний театр залишається домом, а паралельно з'являються інші проєкти. Проте найближче до рішення піти я була тоді, коли кілька років їздила до Швейцарії. Фактично це тривало сім років. Я жила там по кілька місяців, потім поверталася в Україну, працювала в театрі, чекала на нову візу й знову їхала. Так минали роки. У якийсь момент мені сказали: "Може, досить їздити? Залишайся. Ось тобі робота, ось можливість жити тут". І знаєте... саме тоді зрозуміла, що не можу. Я злякалася. Після цього більше не поїхала, залишилася в Україні – на цьому мої мандри закінчилися.

– Не шкодували? Сім років – це ж чималий шмат життя. За цей час можна було влаштуватися, звикнути до країни, стати своєю...

– Мені здається, своєю стати неможливо. Не тому, що там погано. Навпаки: просто все інше – менталітет, спосіб життя, ритм. Я ніколи не думала, що там краще чи гірше. Просто – по-іншому. І тоді зрозуміла, що не готова до такого життя. Не знаю, як вчинила б сьогодні... Мабуть, усе одно зробила б той самий вибір.

– Коли почалося повномасштабне вторгнення, чи була у вас думка виїхати за кордон?

– Ні. На третій день поїхала до Львова, там якраз мої друзі працювали. Пробула два тижні, а потім повернулася до Києва. І більше вже нікуди не їхала. Чесно кажучи, коли виїхала, мені було дуже важко морально. Здавалося, ніби я покинула своє місто. У Києві тоді було непросто: на восьмому поверсі, ліфт не працював. Під час кожної тривоги доводилося бігти або в метро, або в укриття. У якийсь момент зрозуміла, що в мене просто фізично закінчилися сили… А у Львові я весь час плакала. Здавалося, що я недостатньо допомагаю, хоча весь час щось скуповувала, передавала на схід.

– Багато ваших колег зізнавалися, що на початку великої війни їм здавалося: театру й кіно більше не буде. Акторка Наталя Васько, наприклад, розповідала нам, що навіть думала йти працювати в ресторан – казала: "Готова до того, що готуватиму борщі та вареники". У вас був такий момент?

– Я теж тоді думала, що наша професія більше нікому не потрібна. Здавалося, що в такий час театр просто втрачає сенс. І вирішила, що можу бути таксисткою.

– Серйозно?

– Абсолютно! Думала: якщо доведеться, сяду за кермо й працюватиму. Такий був мій запасний план.

– Вам колись доводилося підвозити людей за гроші? Ваш колега по Театру Франка Роман Ясіновський не приховує, що підробляє таксистом – розповідав про це нам в інтерв'ю.

– За гроші – ні. Підвезти когось із друзів чи знайомих – це будь ласка, без проблем. Але так, щоб працювати таксисткою, такого не було. Зараз у мене, на щастя, і немає такої потреби.

– У вас справді дуже багато роботи. Це більше про фінансову необхідність чи все-таки про характер? Ви з тих людей, які не можуть сидіти без діла?

– Думаю, і те, й інше. Насамперед це програма, яку мені заклали в дитинстві. Мама з дитинства повторювала одну річ: дитина не повинна мати багато вільного часу. Треба весь час чимось займатися. І ця звичка залишилася зі мною на все життя. Але є важливий нюанс: я займаюся тільки тим, що люблю. Моя робота дуже різна – дубляж, озвучування, вистави. Мені це цікаво і дає енергію. Як і йога, якою займаюся вже двадцять років.

– Не можу не запитати: ваша чудова фізична форма – це більше генетика чи все-таки результат роботи над собою?

– Звісно, певною мірою це природа. Але якщо нічого не робити, то навіть найкраща генетика не врятує. До того ж мені ще й платять за те, що я фактично займаюся спортом. Бо кожна вистава – це фізичне навантаження. От, наприклад, "Кураж"... Якщо матимете нагоду її побачити, зрозумієте, про що кажу. Це дві години безперервного руху.

Та й ролі часом диктують свої умови. Наприклад, у виставі "Марія Стюарт" я виходжу на сцену в білизні. Якщо вже погоджуєшся на таке режисерське рішення, то маєш бути до нього готовою. З віком це стає складніше – доводиться докладати більше зусиль. Тож робота над собою для мене щоденна. Я уважно ставлюся до того, що їм. Цукру й хліба в моєму раціоні немає вже давно. Хоча якщо дуже захочеться, можу дозволити собі шматок піци. І завжди пам'ятаю, заради чого себе обмежую. У виставі партнер має мене підняти, і я не хочу, щоб це було для нього важко. Та й мені самій буде непросто танцювати, якщо перестану підтримувати себе у формі. А коли такий спосіб життя приносить задоволення, він уже не сприймається як жертва – просто стає природною частиною життя.

– Ви легко погодилися на те, що в "Марії Стюарт" виходите на сцену майже оголеною?

– Ні, прийняла не одразу. Я навіть підходила до режисера Івана Уривського й пропонувала варіанти, як можна було б обійтися без цього. А він сміявся: "Що таке? У вас із цим якісь проблеми?" (сміється). Коли я була молодою, це не викликало жодних переживань. А з віком починаєш дивитися на себе інакше. Не тому, що соромишся тіла. Просто хочеться виглядати гідно. Я точно не хотіла би бути тією дорослою акторкою, на яку дивляться зі співчуттям: мовляв, навіщо це робить. Якщо вже виходити на сцену в такому образі, то це має бути красиво, тому додатково ще й схудла на сім кілограмів.

– Сім кілограмів? Але ж ви й до того стежили за харчуванням: без цукру, без хліба. Як вдалося скинути ще стільки?

– Просто ще менше їсти (сміється). І ще більше рухатися.

– А були у вашому житті ролі, заради яких доводилося вчитися чомусь із нуля?

– Такі виклики я люблю. Свого часу ми багато працювали з режисером Олександром Білозубом. Це були пластичні вистави в Театрі Франка – "Соломія", "Дві квітки кольору індиго"... І якось він каже: "Слухай, хочу, щоб у наступній виставі ти танцювала на пуантах". Я подумала: "О, клас!" Пішла вчитися. Стерла вщент три пари пуантів, замучила нашого хореографа, але зрештою таки стала на ті пуанти. А тоді приходить Сашко й каже: "Знаєш, я передумав" (сміється). Але не шкодую: це все одно було прекрасно. Свого часу я і на акордеоні навчилася грати – і воно мені теж ніколи не знадобилося. Дуже люблю вчитися новому.

Пригадую ще одну історію. Це був 1991 рік. Я прийшла на кіностудію Довженка заповнювати анкету, щоб мене могли запрошувати в кіно. Дійшла до пункту: "Чи вмієте водити автомобіль?". Подумала: "Раптом через це не візьмуть?". І не стала далі заповнювати анкету. Пішла в автошколу, вивчилася, отримала права. Найсмішніше, що анкету я потім так і не здала. Зате навчилася кермувати, уже багато років за кермом. Авто – це мої руки і ноги. Мабуть, саме тому на початку великої війни й подумала: якщо що – піду працювати таксисткою.

– До речі, а коли була історія з пуантами? Скільки вам тоді було?

– Сорок вісім років. Вчитися чомусь новому ніколи не пізно.

– Якщо уявити ситуацію: вам кажуть, що більше не потрібно працювати. Є достатньо грошей, можна просто жити для себе. Від чого ви могли б відмовитися? Від театру? Кіно? Від дубляжу? Чи це неможливо?

– Ой, я не люблю загадувати наперед. Зараз я багато працюю ще й тому, що маю заради кого. Треба допомагати батькам. Брат перевіз їх до Одеси, зробив ремонт, батьки вже літні, пенсія невелика. Ліки, побутові витрати, догляд... Тому останнім часом майже всі гроші, які заробляю, йдуть туди. Але якщо уявити, що питання грошей узагалі не існує... У мене колись було таке. Заможний кавалер казав: "Покажи пальцем на будь-яке місце у світі – і ми будемо там жити".

– Серйозна пропозиція...

– Так. Але я навіть не вагалася в рішенні, бо це означало б залишити театр. Хоча є ще одна річ, яку обожнюю не менше. Я дуже люблю квіти. Живу в невеликій квартирі в центрі Києва. За вікном у мене цвітуть червоні калачики, а вдома – квіти усюди. Уже доводиться роздавати друзям, бо заростаю (сміється). Знаєте, бувають люди, у яких, як то кажуть, зелена рука – що не посадять, росте. Це про мене – від тата передалося. У нього на дачі навіть вербові кілки, які вкопував як стовпчики, пускали коріння й перетворилися на дерева. І в мене так само. Відламаю гілочку, встромлю в землю – і вже кущ. В мене їх повна хата! Можливо, колись, коли буде більше часу, я й справді житиму ближче до землі.

– Ви майже два десятиліття були обличчям телепрограми "Лото-Забава". Здавалося, це назавжди. І раптом одного дня зникли з ефіру. Що сталося?

– Насправді це було не моє рішення. Я не збиралася йти, мені просто повідомили, що все закінчилося, так би мовити "відправили на заслужений від­починок". Сказали: "Дякуємо. До побачення". Наскільки зрозуміла, вирішили оновити програму, почали шукати нову партнерку для Анатолія Гнатюка. Знайшли одну ведучу, потім були ще якісь зміни... Але я ніколи не з'ясовувала деталей.

– Це стало для вас несподіванкою?

– Абсолютно, бо я нічого не підозрювала. Двадцять років – це величезний шматок життя. І раптом тобі просто кажуть: "Дякуємо за роботу". Пам'ятаю, мені вручили подарунок – якийсь годинник, попрощалися... Я ніколи не намагалася дізнатися причину – не бачила в цьому сенсу. Сталося так, як сталося. І що б я змінила? Так, було дуже боляче. Але з часом я це відпустила. Викреслила цю історію зі свого життя.

Хоча знаєте, життя цікаво все повертає. Програма ж досі існує. І тепер, коли Анатолій Гнатюк кудись їде, мене час від часу запрошують його замінити. Телебачення – це інший світ. І мені було страшенно цікаво його відкривати. Це як свого часу було з пуантами. Коли працюєш у прямому ефірі, коли навколо шість камер, коли постійний контакт із людьми – це захоплювало. А от азартною людиною я ніколи не була.

– Самі в лотерею ніколи не грали?

– Я не з тих людей, які чекають, що щось впаде з неба. Я вірю в інше: якщо хочеш чогось досягти – треба працювати. Мені пощастило з батьками. Вони дали мені хороші природні дані. Мама надзвичайно музична – могла одразу підхопити партію у будь-якій пісні. Тато грав на акордеоні, на мандоліні. А дідусь Захарій був першим гармоністом у селі. Але талант без праці нічого не вартий. Для мене дуже важливо бути готовою до будь-якої ролі. От зараз я одночасно граю королеву Марію Стюарт у театрі й бабу Тоню в новій роботі – фільмі "Хатник". Для ролі баби Тоні вивчала полтавську говірку, шукала правильну інтонацію, щоб не зробити образ карикатурним, а лише делікатно передати характер. І в цьому, мабуть, найбільше щастя моєї професії: сьогодні ти – королева, а завтра – баба Тоня.

– Останнім часом у вашій творчості цікавий збіг: одна за одною містичні ролі – спочатку гучна "Тиха нава", тепер "Хатник". Це випадковість чи ви й самі почали замислюватися, чому такі історії приходять у ваше життя?

– Мені подобається занурюватися в такі історії. Українська земля вся містична. У нашій культурі завжди були мавки, хатники, домовики, духи природи. Це частина нашого світогляду. Я вірю, що існує світ, якого ми не бачимо очима, але майже кожен хоча б раз у житті відчував, що є щось більше за реальність. Мені дуже близька думка, що існують речі, які ми просто ще не здатні пояснити. Мені здається, кожен із нас хоч раз отримував якусь підказку. Коли раптом відчуваєш: треба зробити саме так. А потім життя підтверджує, що це було правильне рішення. Я дуже уважна до таких знаків.

– Як і багатьом нашим акторам, вам свого часу доводилося працювати з російськими акторами на українських майданчиках. Якщо згадати той період сьогодні, які почуття він у вас викликає?

– Знаєте, зараз я думаю, що справа була навіть не тільки в них, а й в нас. Ми погоджувалися на те, що українські актори можуть сидіти по десятеро в маленькому вагончику, а російські приїжджають окремими автомобілями, мають кращі умови, інше ставлення. Нам казали: у них райдери, їхні продюсери платять за ці серіали. Але ж і ми могли поважати себе більше. Мені часом було прикро від цього ставлення: їм – все, а нам – щось з барського столу. Часом було відчуття, що нас загнали в якесь гетто. Був навіть період, коли, якщо ти на майданчику говорив українською мовою, на тебе дивилися якось зверхньо. 

– Не секрет, що російська якийсь час була у вашому спілкуванні. Коли й чому це змінилося?

– Знаєте, я дуже вдячна долі за одну зустріч. Багато років тому до Театру Франка прийшов режисер Андрій Приходько. Колишній харків'янин, він навчався в Москві у Петра Фоменка, працював у його знаменитій "Майстерні", а потім переїхав до Києва. І мене тоді дуже вразила одна річ. Його дружина – росіянка. Але, приїхавши до нас, почала говорити українською мовою. Для мене це стало дуже показовим. Хоча, якщо чесно, мені здається, що я почала переходити на українську ще трохи раніше. У якийсь момент відчула: щось має змінитися. Можливо, це був своєрідний протест проти московської навали. Мені хотілося відділити себе від цього. Сказати: "Я не з вами".

Для мене Андрій Приходько став дуже важливою людиною. Мабуть, навіть певним дороговказом. Мене вразило, наскільки глибоко він любить своє коріння. І вже потім я зрозуміла, звідки це. Виявляється, його вчитель Петро Фоменко будував свою школу саме на повазі до власної культури, до витоків. Він учив не зрікатися свого, а шукати в цьому силу. І це настільки вплинуло на Андрія, що він залишив успішну кар'єру в Москві й приїхав до Києва робити театр. Він дуже рішуче відстоював українську мову. Часом я навіть казала йому: "Андрію, ти надто категоричний. Люди часто реагують на такий тиск захистом. Можуть почати робити навпаки – просто з протесту".

А він відповідав: "Час лояльності минув. Саме ця терпимість і привела війну в наш дім". Він говорив, що якби держава свого часу набагато рішучіше захищала мову й культурний простір, багатьох трагедій вдалося б уникнути. Зараз, після всього, що сталося, після тисяч убитих, закатованих, скалічених людей, ця розмова звучить інакше. Тоді багато хто вважав його надто різким.

Тоді в Театрі Франка за лаштунками говорили російською мовою. І Андрій буквально бив на сполох. Куди б не приходив, кричав криком: "Буде біда. Це не може так тривати". На нього часто дивилися як на дивака. Якщо чесно, іноді й зараз так дивляться. Але він був абсолютно послідовним. Пам'ятаю, казав: "Подивіться хоча б на Майдан Незалежності. Над нами стоїть готель "Москва". Це нормально?" Він був незручним, не вмів пристосовуватися. У якийсь момент просто повідомили, що він більше не працює в Театрі Франка. Потім він ставив вистави в різних театрах, але йому було непросто. Часто казали, що в нього важкий характер. Так складний, бо безкомпромісний.

– Відомо, що творчих колах справжня дружба – це рідкість. Нам в інтерв’ю це підтверджували ваші колеги по театру: Олексій Богданович пояснював, що акторство – професія "дуже амбітна, заздрісна, нетерпима", Остап Ступка, що "в театрі не може бути друзів – лише колеги по роботі", а Людмила Смородіна сказала нам: "У театрі дружба можлива, якщо ви не перетинаєтесь в одних ролях". Ви з цим погоджуєтеся?

– Не знаю... У мене не було якихось гострих конфліктів із колегами. Але й близьких друзів у театрі немає. Власне, їх у мене й по життю небагато, але є люди, які мені дуже дорогі. А взагалі я дуже добре почуваюся наодинці із собою. Мені ніколи не буває нудно. Якщо з'являється вільний час, із задоволенням побуду вдома, догляну свої квіти чи навіть просто помию вікна.

– Ви коли-небудь намагалися порахувати, скільки ролей зіграли за життя?

– Ні, це вже неможливо. Часом десь бачу про себе: "Лариса Руснак – стільки-то ролей". І думаю: "Справді?" Те саме з дубляжем. Мене часто запитують: "Скільки фільмів ви озвучили?" Та хто ж це порахує? Буває, п'ять годин сидиш у студії й записуєш різних персонажів із різних фільмів. Як це все підсумувати? Нереально.

– Ви самі себе називаєте "першою жінкою на українському телебаченні, яка почала займатися дубляжем". Вашим голосом українською говорять Джулія Робертс, Анджеліна Джолі, Меріл Стріп, Кейт Бланшетт та десятки інших кіногероїнь. Бувало таке, що, увімкнувши фільм, ви не одразу впізнавали себе?

– Нещодавно в мене була історія. Захотілося передивитися "Матрицю". Думаю: давно не бачила, увімкну. Подивилася першу частину, увімкнула другу. Слухаю одного персонажа й раптом думаю: "Стривайте... Та це ж я!" Потім ще одного жіночого персонажа... І ще одного. І лише тоді згадала, що свого часу озвучила там всіх жіночих персонажів. Я просто забула.

– А серіал "Друзі", де ви теж озвучили всіх жіночих персонажів, переглядаєте?

– Мені так багато всього хочеться подивитися... Але фізично не встигаю – часу катастрофічно бракує. От нещодавно була щаслива, що вибралася на виставу "Flambè" Олени Коляденко. І отримала неймовірне задоволення. До цього бачила її "Кабаре", "Шафу". Мені дуже подобається, як вона мислить. Це така фантазія, такий смак, така точність у деталях. Все настільки цілісно, настільки талановито, що дивишся на одному подиху. До речі, свого часу Діма Коляденко робив пластику для вистави "Маркіза де Сад" Андрія Приходька. А зовсім недавно ми випадково зустрілися на зйомках "Хатника" – він теж там знімається. І він питає: "Ти що, досі не бачила "Flambè"? Усе, йдеш!". І я пішла. Телефоную йому: "Прямо кричу від того, яка це насолода!" Після таких вечорів завжди думаю: як шкода, що життя швидко минає, а ми не встигаємо подарувати собі більше таких моментів.

– Ви працювали в Театрі Франка в той час, коли ним керував Богдан Ступка. Яким його запам'ятали?

– Він був дуже різний. Не можна сказати, що завжди лагідний чи навпаки – суворий. Бувало, що й різким. Але є одна історія, яка назавжди залишилася в пам'яті. Ми грали танцювальну виставу "Дві квітки кольору індиго", де в мене була роль Фріди Кало. Після однієї з вистав Богдан Сильвестрович зайшов до мене в гримерку й каже: "Лялю, а чому ви не станцювали номер на стільці?" Я розгубилася. Кажу: "Як не станцювала? Я ж танцювала". А він: "Не станцювали". Сказав це так дуже гостро. А я тоді подумала: "Боже, яке ж це щастя!". Людина, яка керує таким театром, сидить у залі, уважно дивиться виставу, пам'ятає кожну деталь, а після спектаклю приходить поговорити з актором. Для мене це прояв неймовірної поваги до театру.

– У вас чимало високих відзнак – звання народної артистки України, премії "Золота дзиґа", яку називають українським "Оскаром", "Київська пектораль" – головна театральна відзнака. Це щось змінює в житті? Чи такі нагороди – більше про престиж, ніж підтримку?

– Звання народної артистки все-таки дає матеріальну надбавку. Вона є, і відчутна. Але, чесно кажучи, я навіть не знаю точно, яка саме сума. Я взагалі дуже погано орієнтуюся у фінансах. У школі математика в мене була чудова, навіть брала участь в олімпіадах, а от у дорослому житті з грошима якось не склалося. Буває, стою на касі, касирка називає суму, можу дати гаманець, щоб вона взяла потрібні купюри. Я ніколи не жила за принципом: ось стільки мені треба на місяць, стільки відкладаю. Живу так, як виходить. Бувало раніше, що роздам гроші, допоможу комусь, а потім розумію: мені самій не вистачає навіть на якісь необхідні речі. Тоді дуже сварила себе. Зараз, звісно, стала уважнішою. Але загалом нічого не змінилося: не вмію жити за фінансовими планами.

– Пенсія для вас сьогодні – це відчутна підтримка? Чи це вже такі гроші, що їх майже не помічаєш?

– Ні, я її відчуваю. Звісно, відчуваю. До речі, нещодавно зі мною сталася кумедна історія. Для вистави "Марія Стюарт" потрібно було підібрати гарну білизну й замовити якісний корсет, щоб усе виглядало естетично. Корсет шили в майстерні, а це зовсім недешева річ. І в якийсь момент ловлю себе на думці й починаю сміятися: "Пенсію тепер витрачаю на панчохи й корсети". А потім подумала: ну це непогано. Значить, у моєму житті є нові ролі й бажання виходити на сцену красивою. Нехай пенсія працює саме на це.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з акторкою Лесею Самаєвою – про блат у кіно, жорстку правду про акторських дітей та головне правило свого шлюбу: "Часи зараз дуже змінилися".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!