Примите участие
в розыгрыше
планшета Участвовать
Приз
ГлавнаяБлоги

/Блоги - Общество

Виходить, українці самі винні в Голодоморі?

9.8тЧитать материал на украинском

У жалобні дні пам’яті жертв Голодомору до вже традиційних "заперечувачів", які стверджують, що голод, який забрав мільйони життів, був результатом природних явищ, приєднався дуже строкатий хор "обвинувачів". А саме тих, хто, прикриваючись патріотичними мотивами, почав звинувачувати жертву, тобто українських селян, в тому, що ті покірно дозволили себе вбивати, в тому, що самі, мовляв, голодували, але й самі ж убивали. Питання: "А хто, на вашу думку, служив у каральних загонах? Чи не українці?" мав показати, що все, що відбувалося тоді — це внутрішня боротьба однієї частини "спільного радянського народу" — партноменклатури — з іншою її частиною — дрібновласницьким селянством, - пише Лариса Волошина для День. - Таким чином, померлих від голоду людей спробували зробити винними в тому, що вони нібито не піднімали повстань проти свавілля влади, "не боролися за свої права". Перед нами нова хвиля абсурдизації пам’яті Голодомору. Сам факт трагедії начебто не заперечується. Проте акценти зміщуються зі злочинця та його дій на поведінку загиблих. Після чого робиться однозначний висновок: "Якщо померли, значить самі винні".

Почнемо з того, що Голодомор, як політика знищення українського народу, перетворення його на безлику аморфну субстанцію під назвою "радянські люди" — провалився. Українці вижили, збереглися, не втратили ідею української державності. Через всього лише декілька десятиліть нещодавні жертви знову атакували метрополію хвилею дисидентства.

По-друге, ті, хто нарікають на недостатній опір селянства, наполягають на тому, що штучний голод — це якась класова боротьба в межах єдиної держави. Вони навмисно замовчують, що Голодомор — це продовження колонізації України, яку Російська, а потім і Радянська імперії не припиняли й на хвилину. З пишномовних моралей про "неопір народу" випали тисячі селянських повстань по всій країні й десятиліття опору УПА радянським агресорам. Будь-які спроби зробити жертву хоча б частково винною у трагедії, що сталася з нею, — це розмивання меж відповідальності, запрошення до віктимності.

Якщо людину пограбували в темному провулку — це випадковість. Якщо вона мала звичку прогулюватися небезпечними районами міста й світити дорогими прикрасами там, де цього робити не слід було — це віктимність. Навмисне ігнорування потенційної небезпеки не робить жертву винною і не знімає з агресора відповідальності за злочин. Але воно точно збільшує шанси стати жертвою трагедії. Це й називається віктимною поведінкою.

А тепер увага питання. Хіба розмови про те, що українці самі допустили Голодомор, самі брали участь у репресіях на рівні керівництва й виконавців, самі не чинили опір собі ж — це не виведення за дужки агресивної Імперії і її політики колонізації України? Хіба ігнорування небезпеки, яка йде ззовні й зміщення фокусу уваги на, нібито, внутрішньоукраїнські протиріччя — це не та сама віктимність у класичному розумінні цього слова?

Голодомор — це зовнішня агресія, здійснена руками поневолювачів та їхніх поплічників-колаборантів. Абсолютно зрозуміло, що спроби представити Голодомор як результат внутрішньоукраїнської класової боротьби пов’язані зі спробами приховати факт агресії Російської Федерації проти України за розмовами про "громадянську війну" й "повсталий народ Донбасу". Україна — це ідея, яку кожне загибле покоління передавало нащадкам. Незалежна українська держава — це певна цінність, яку українці зберігали й заради якої піднімалися на боротьбу. По суті, почуття національної гідності, ідея національного відродження нерозривно пов’язані з ідеєю української державності. Одне не можливо без другого і третього. Відчути себе українцем, полюбити українську культуру, перейнятися гордістю за українську історію неможливо без усвідомлення необхідності існування на карті світу вільної незалежної України. Голодомор — це лише один з епізодів у багатовіковому злочині проти українського народу. Це зайвий доказ того, що агресору ніколи не буде достатньо захопити українські землі й зробити їх частиною імперії. Він не зупиниться, поки сама ідея України та її носій — український народ — не будуть знищені.

Російські пропагандисти використовують найболючіші сторінки української історії, щоб послабити українську готовність протистояти загарбницьким планам сусідньої держави. Для того, щоб ідея побудови незалежної української держави не заволоділа масами, довгі роки транслювалося брехливе твердження, що українці ніколи не мали власної країни. Хоча, насправді, вони ніколи не припиняли відтворювати державність, кожен раз, коли тиск ззовні слабшав. Для того, щоб прищепити українському народові "комплекс молодшого брата", транслювався пропагандистський штамп про "містечковість" української культури. Лише зараз, після зняття заборон, кращі зразки українського генія повертаються до національної культурної скарбнички з підвалів "спецфондів" та еміграції. Ми дізнаємося про Розстріляне Відродження і про творче підпілля українців післявоєнного періоду. Для того, щоб позбавити українців мрії про перемогу, в інформаційний простір вкидаються "нагадування" про поразки. При цьому замовчується, що український народ щоразу виживав, кожного разу відроджувався з руїн. А значить, кожного разу перемагав тих, хто прагнув його знищити. За допомогою контроверсійних тверджень про відсутність зовнішнього ворога, про якусь вину українців у національні трагедії, пропагандисти намагаються прищепити народу почуття сорому.

Робиться це звичайно ж не тільки для того, щоб вколоти якомога болючіше. Неможливо підняти націю на захист себе, підганяючи її почуттям провини. Ще ніхто не ставав сильнішим, спалюваний соромом за самого себе. Сором і вина — це найкращий спосіб обеззброїти противника, змусити його ганятися за власним хвостом у пошуках ворогів, бо це ті почуття, які люди ховають у собі, намагаючись перекласти відповідальність на інших, "знайти винного". Чи не звідси наше балансування між "зрадою" та "перемогою" і одвічний пошук ворогів та месій? Те, що пропагандисти приписують українцям як якісь псевдонаціональні риси — це лише реакція на постійне нав’язування помилкового почуття провини й сорому. Способом вийти з віктимності є зміцнення в жертві, яка пережила трагедію, почуття власної гідності.

Усвідомлення власної цінності й значущості призводить до того, що людина починає уникати потенційно небезпечних ситуацій. На зміну питання "Хто винен?" і відповіді на нього: "Я. В усьому винен лише я сам", приходить питання: "А чи не небезпечно це для мене? Як я можу уникнути небезпеки?". Людина припиняє концентруватися на персоні винного й починає звертати увагу на сигнали, які говорять, що ситуація є потенційно небезпечною. Якщо продовжувати цю аналогію, то національна гордість українців за самих себе може змусити живих не зраджувати пам’ять полеглих, а відтак — не допускати повторення трагедії. Це якраз те, чого агресор намагається уникнути, вкидаючи в українські голови псевдонаціональні смисли про колективну відповідальність жертви за вчинені проти неї злочини.

Те, що Україні потрібно сьогодні, що могло б свідчити про те, що нація пережила Голодомор і винесла з нього уроки — це гордість. За те, що вижили, вистояли й зберегли себе. За те, що ніколи не припиняли боротьбу. Нам необхідно навчитися пишатися собою, своєю історією, перемогами й здатністю зводитися на ноги після страшних поразок. Нам необхідно навчитися цінувати Україну як спільний простір безпеки для всіх українських громадян. Цінувати й захищати її реальну тут і зараз. Тоді зерно ідеї-України, яке передали нам сотні й тисячі українців, убитих імперією, яке мільйони жертв голодоморів, депортацій, геноцидів та чисток наповнили своїми надіями на порятунок і вимогами справедливої відплати — тоді це зерно нарешті буде вкинуто в українську землю. Тоді воно проросте, й ідея України стане державою Україна, яку кожен українець вважатиме своїм обов’язком захищати для власного виживання. Голодомор — це підсумок. Причина — повторювана раз по раз трагедія втрати українцями своєї державності. Для того, щоб ми не замислювалися, як не допустити повторення цієї трагедії, нам нав’язується теза про необхідність повстань голодних проти ситих. У цьому й полягає брехня. Так пропагандисти намагаються відвернути увагу українців від єдино вірної стратегії — боротьби українського народу проти тих, хто намагається відібрати в нього спадщину предків — незалежну Україну.

Читайте все новости по теме "Голодомор в Украине" на OBOZREVATEL.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

0
Комментарии
0
0
Смешно
0
Интересно
0
Печально
0
Трэш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Показать комментарии
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наши блоги