І знов за мову… мова

Воістину, немає нічого нового під сонцем: народні депутати від Партії регіонів Сергій Ківалов та Вадим Колесніченко зареєстрували у Верховній Раді законопроект “Про засади державної мовної політики”, котрий передбачає використання регіональних мов або мов меншин нарівні з державною.

(У пояснювальній записці до законопроекту зазначено, що у разі прийняття законопроекту, російська мова стане регіональною в 13 (з 27-ми) адміністративно-територіальних одиницях України: у Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Харківській, Херсонській, Чернігівській областях, АР Крим, а також у Києві та Севастополі; кримськотатарська – в АР Крим, угорська – в Закарпатській області, румунська – в Чернівецькій. Інші мови традиційних національних меншин України отримають захист в менших адміністративно-територіальних одиницях).

Ось такий офіціоз. Націонал-демократи, ясна річ, висловили своє категоричне обурення та незгоду із таким підходом до мовної політики, а слідом за ними висловився і спікер Володимир Литвин. «Далеко не все прорахували ініціатори цього законопроекту», – заявив він, зауваживши, що вітає необхідність розвитку регіональних мов, але не за рахунок української, «бо те, що пропонується, часто несе загрозу для української мови».

Литвин має рацію: турбота про румунську мову у Чернівецькій області лише маскує намір забезпечити особливий статус російській мові. Протягнути її спочатку у «регіональні», а відтак, якщо Бог (і парламент!) дасть, то й у державні мови.

Що ж стосується Віктора Януковича, то очільник держави ще на початку цього року обіцяв у телепроекті «Розмова з країною», що російська мова другою державною не стане. Точніше, Янукович висловив сумнів, що парламент коли-небудь набере 300 голосів, необхідних для відповідних конституційних змін.

Водночас президент заанонсував прийняття нового закону про мови (чинний, нагадаємо, діє з 1989 року), підкресливши при цьому, що ми, мовляв, «зобов'язані прийняти такий закон, який забезпечить захист прав російськомовних людей і українськомовних». «Я рекомендую, щоб ви вчили українську мову й розмовляли нею», – заявив він.

Попередник Януковича освідчувався у любові до української мови у значно більш палких висловах, ніж це робить Віктор Федорович. Одначе навіть у часи Віктора Ющенка все ті ж «регіонали» активно педалювали «одержавлення» російської мови. Тож поки «помаранчеві» міністри та просто культурні діячі кляли проросійську політику Кучми і згадували про те, що українська книжка обслуговує лише 10 відсотків українського населення, у Донецьку урочисто присягали під пам`ятником Пушкіна зробити усе, аби російській мові був наданий статус «національної».

Все це відбувалося у далекому 2006-му, коли минуло понад півтора роки президентству одного великого українського «патріота». Тоді Ющенко досить гостро засуджував «регіоналізацію» російської мови. Ба навіть обіцяв, що з «регіоналізаторниками» розбиратиметься Конституційний Суд. Тобто захищав українську мову, не словом, а... А багатьма словами – у властивому йому дусі.

А між тим те, що відбувається тоді і відбувається зараз із мовами в Україні, є надзвичайно серйозним і тривожним сигналом. І не лише тому, що, чим нижчий градус національної гідності, тим гірші і економічні показники (та й усі інші – так само), бо ніщо не може йти як слід в країні, де панує настрій програвання, де соромно любити власну мову. А ще й тому, що російська мова та її захист (від кого і від чого – невідомо) - лише привід для збурення певних суспільних настроїв, традиційний чинник штучно викликаного невдоволення.

Кволі заклики «вчити мову» не можуть, безумовно, вважатися адекватною реакцією на все, що відбувається в країні. Тут потрібні не рішення, не укази, і тим паче не голослівні декларації. Потрібна щоденна політика. Політика президента як глави держави, зокрема.

Обстоюючи власні позиції, захисники російської мови люблять кивати на закордонной досвід. Що ж, нам би стати такою самою “недемократичною” країною, як Швейцарія, де мешкає чотиримовна спільнота і де є неприпустимим, приміром, ток-шоу, кожен з учасників якого говорить своєю мовою: хтось – французькою, хтось – німецькою, а хтось – італійською. (А ще ж є і так звана ретороманська, якою спілкується 0,6 відсотка швейцарців).

Однак у Вавилонську башту ніхто з носіїв цих мов не грається. Принаймні публічно. Бо це була б колосальна неповага до глядача, до слухача, до власного, врешті-решт, візаві. Не те, що на українському телебаченні, де запрошений у студію гість спокійно говорить російською.

…Спочатку інтереси української мови зрадив той таки Віктор Ющенко – у вже згаданому 2006 році (цей рік взагалі можна вважати переламним, якщо говорити саме про українську мову), під час підписання «Універсалу національної єдності». (Сам Ющенко наполягав тоді на згадці про українську мову як про єдину державну, у підсумку ж мовний пункт набув інакшого вигляду – ним гарантувався «всебічний розвиток і функціонування української мови як державної та мови офіційного спілкування у всіх сферах суспільного життя на всій території України – як основи самоідентифікації народу і держави», а також – «вільне використання у всіх життєвих потребах російської чи іншої рідної мови»).

Що стосується Януковича, то в цьому випадку сподівань на те, що «життєві потреби у російській мові» будуть стримані у певних межах, є ще більш примарними, ніж це було у епоху Ющенка. Колись газета «Дзеркало тижня» підрахувала, що чинний президент шість разів змінював позицію щодо мовного питання. На сьогодні так і не зрозуміло, якому з варіантів розвитку ситуації він віддає перевагу. Експерти говорять, що під вибори-2012 Рада неодмінно «протягне» положення про новий статус російської мови. Не обов’язково, що це буде саме закон у редакції Ківалова та Колесніченка – регіоналів вистачає законотворців. Головне, щоби влада визначилась із позицією. Чи, принаймні, спробувала це зробити. Тепер вже всьоме…