Квіт: Могилянка як загроза "русскому миру"

241Читать новость на украинском

Існує ексклюзивна, але дещо сумнівна інформація стосовно того, що президенту нашому Віктору Федоровичу Януковичу незабаром підкинуть ідею закрити Києво-Могилянську академію. Президентські «низи», мовляв, вже не можуть жити поруч із цим оплотом українофільства, тож зроблять усе можливе, щоб і президентські «верхи» також захотіли покінчити з подібним неподобством. Та поки «низи» з «верхами» радяться, Могилянка живе звичним життям. Кореспондентка «Обозревателя» вливається у лави студентів, що йдуть на першу пару, адже керівник Могилянки Сергій Квіт на робочому місці – з самого рання. З президентом НаУКМА ми говоримо про наболіле.

«Якщо в полі зібрати сто тисяч людей, університету не вийде»

- Пане Сергію, якщо зайти в Google і задати для пошуку ключові слова «Могилянку закриють», можна знайти чимало інформації. Є версія, що ваш виш приєднають як структурний підрозділ до університету імені Шевченка. А формальний привід для цього закладено у новий законопроект, який регулює роботу вишів: якщо у навчальному закладі – менше десяти тисяч студентів, його закривають. В Могилянці ж навчається…

- Три з половиною тисячі.

- І це означає, що…

- Що це просто чутки. І якась кабалістика. Думки попереднього міністра освіти крутилися довкола цифри «шість тисяч», зараз йдеться про десять. Беруться не якісні, а кількісні показники, і ніяких логічних пояснень такому підходу не існує. Тоді як найкращі університети світу – невеликі. Ми займаємо свою певну нішу, і не лише освітню, а й суспільну. Бо виступаємо як експерти, і це також одна з функцій університету, адже університети повинні виступати вільною трибуною для цілого народу.

- Це прекрасно, але що ви робитимете, якщо законопроект буде прийнято, і Могилянка потрапить у категорію вишів, які підлягатимуть закриттю?

- Про закриття мова не йде. Якщо згадані Вами кількісні критерії будуть прийняті, почнуться насамперед процеси злиття та укрупнення з відповідними механізмами. Тобто логіка тут така: у нас працює забагато вищих навчальних закладів. Їх і справді понад 900. Тому скорочення кількості рано чи пізно має відбутися. Але – неодмінно з піднесенням якості тих ВНЗ, що розвиватимуться далі. Бо чомусь вважається, що чим більший університет, тим він кращий. Хоча якщо в полі зібрати сто тисяч людей, університету не вийде. Потрібно ще щось, що не обраховується також матеріальними ресурсами. У світі є багаті країни, які, проте, не мають якісних університетів.

- Ви готові до варіанту з укрупненням?

- Ми будемо дивитися, що для нас краще. Чи то перетворитися на академію, чи то з кимось об’єднатися. Але це буде предметом для обговорення на Академічній конференції (загальних зборах) – думка колективу тут виходить на перше місце. Насправді ж я думаю, що на Могилянку ніхто і ніщо не може негативно вплинути по суті. Довкола нас можуть змінюватися якісь формальні речі, але чим є Києво-Могилянська академія, тим вона й буде надалі.

- Здається, ви не бажаєте визнати, що ви – на порозі великої боротьби. Адже одна з цілей законопроекту, який ми обговорюємо, – позбутися маленьких, але нахабних, як сказав би Віталій Кличко, вишів. Таких, як Могилянка чи Католицький університет. В усякому разі, з усіх ректорів тільки ви та Борис Гудзяк дозволили собі відверту фронду і критику влади…

- Що тут сказати? Ми відчуваємо сильну підтримку киян і цілого суспільства, а це свідчить про те, що академія давно вже стала частиною сучасної української культури, і політичної культури зокрема. За нас я спокійний. Виходячи з того, як ми працюємо, ми бачимо свою перспективу, і думаємо тільки про розвиток. Тобто в нашому дискурсі ми не знайдете відповіді на ті запитання, які ви ставите. Хтось нас не любить? Будь-хто має таке право. Але Могилянку любить український народ, і він нам довіряє.

«Я б не сказав, що Дмитро Табачник – малоосвічена людина. В його діях є свій розрахунок»

- Ваш попередник В’ячеслав Брюховецький в інтерв’ю УНІАН зацитував російського політолога Іннокентія Андрєєва, який сказав наступне: “В настоящее время на Украине осуществляется проект, который способен, в перспективе, свести на нет русское влияние в интеллектуальной сфере. Это проект Киево-Могилянской академии. Преподавание в этом вузе ведется на украинском и английском языках. Качественное обучение английскому языку дает возможность в принципе не обращаться к русскому культурному фонду, что выводит развитие всех передовых дисциплин из русла развития постсоветской науки и переводит их в развитие современных интеллектуальных течений Запада”. Так що у тому, що вас високо цінують, сумнівів нема. А от щодо підстав бути спокійним можна посперечатись…

- До речі, у Андрєєва досить правильна логіка: якщо студенти добре володітимуть англійською мовою, вони оминатимуть російську і звертатимуться безпосередньо до західних першоджерел. З таких позицій Могилянку дійсно можна розглядати як загрозу маразматичній ідеї «руського міра». І я у цьому з Андрєєвим повністю погоджуюсь. Щодо того, чи «замовили» вже Києво-Могилянську академію, чи ні, то скажу так: ми сучасний університет, у нас є своя справа, і «нам своє робить».

- Навіть попри Табачника? Чи погоджуєтеся ви з Брюховецьким, що конфлікт НаУКМА і міністерства освіти носить в першу чергу ідеологічний характер?

- Ідеологія – це один з моментів. Дмитро Табачник же буцімто дбає про мови національних меншин, хоча лобіює винятково інтереси російської мови. Причому робить це в імперському ракурсі, відстоюючи інтереси Росії як імперії, яка колись панувала в Україні і надалі чомусь повинна панувати над нами. Другий компонент конфлікту: Табачник бореться з нами як з університетом, котрий обстоює свою автономію. Адже пропонований ним законопроект передбачає ще більшу централізацію освіти. В Україні і так немає університетської автономії, а зараз все робиться для того, щоб її ніколи не було. Ми ж виходимо з того, що всі університети – унікальні, неповторні, всі повинні мати місце на ринку, служити суспільству, державі, національній економіці та місцевим громадам. Наші права сьогодні – це автономія всіх українських університетів завтра. Університетська автономія – це основа розвитку науки та вищої освіти в усьому світі. І боротьба Табачника проти цієї концепції має глибші завдання, а саме, щоб в Україні й надалі не виникали якісні університети, які могли би бути конкурентоздатними на глобальному ринку. Хоч треба визнати, що заперечення автономії – це не лише злий умисел Дмитра Табачника. Ірраціональне прагнення контролювати все і всіх, на шкоду завданням ефективності, належить до відмінних рис так званих «перехідних суспільств».

- Йдеться ще й про те, що міністерство не схвалює ваших вимог до вступників щодо обов’язкового знання англійської мови…

- Англійська мова – це також елемент нашої автономії… До речі, наш міністр кілька разів публічно заявляв про те, що Могилянка хоче «протягнути» усний іспит з англійської. Це не відповідає дійсності, бо ми взагалі проти усних іспитів і ніколи не мали жодного усного вступного випробування. Наша освітня модель передбачає вступне тестування із семи предметів. Якщо говорити ширше, тобто про законопроект в цілому, то треба згадати, як наприкінці минулого року, коли цей документ обговорювали ректори київського регіону, не було жодної людини, яка б його підтримала. Всі були проти, причому, я б сказав, подекуди агресивно проти. Але так було на обговоренні. Під час голосування «проти» залишився тільки мій голос. У підсумку було прийнято суто радянське формулювання – «взяти законопроект за основу», з яким усі погодилися. Тепер з’явилася інформація про фальсифікації та процедурні порушення при проходженні цього законопроекту у профільному комітеті Верховної Ради.

- До ректорів, які не голосують, ми ще повернемось. А щодо англійської мови… Можливо, Табачник не володіє нею так само, як і російською? Тому це так сильно дратує?

- Я б не сказав, що Дмитро Володимирович – малоосвічена людина. В його діях є свій розрахунок. Я б не понижував його здібності: він чітко знає, що робить і навіщо.

- Табачник знає, що робить. Ваші колеги здебільшого мовчать. Законопроект на останніх стадіях підготовки. Скоріше за все, він буде прийнятий, як прийнято Радою усе, що вигідно владі. Я намагаюся зрозуміти – і в цьому головний сенс моїх запитань – якою є стратегія і тактика вашого розвитку у даних умовах?

- Цей законопроект невигідний владі. Більше того, він безпосередньо суперечить Програмі економічних реформ Віктора Януковича, прогресивному ринковому документу, який саме передбачає створення в Україні конкурентоздатних університетів. Чому ректори не заявляють вголос про свою позицію? Зараз працює посттоталітарна, пострадянська логіка виживання. Ректори підтримують будь-якого міністра, який, у свою чергу також не переходить певних меж, щоб не потрапити в обструкцію до цілої системи. Також не треба переоцінювати можливості міністерства.

Звісно, міністр освіти може завдати прикрості будь-якому ВНЗ. Але без участі міністерства фінансів, економіки та міністерства юстиції освітнє відомство не може зробити жодного кроку. Злагоджена позиція уряду, президента, Верховної Ради щодо системного реформування університетів та розуміння з боку суспільства – ось основа фундаментальних змін в науці та освіті. При ігноруванні котрогось із цих компонентів реформи не підуть. Іншими словами, те, що може робити Дмитро Табачник, зводиться до певних ідеологічних завдань, щоб у Росії хтось у відповідний момент сказав: «От бачите, Україна визнає ефективність «російської моделі», так вважає навіть їхній міністр освіти». Насправді Україна не терпить авторитаризму.

Для того ж, щоб реально щось змінити, розвернути в той чи той бік, треба задіяти багато складників. Я веду все до того, що який би «дрімучий» закон не був прийнятий, у повсякденному житті університетів він «де факто» змінить мало. Проте він на роки загальмує нашу інтеграцію у світову систему науки та освіти. І це прикро. Що стосується Києво-Могилянської академії, то ми пропонуємо власну освітню модель якості, відкритості та ефективності. Інтеграція – це те, що на часі, бо не можна конкурувати і розвиватися, перебуваючи у стані самоізоляції.

«Ми від 1991-го стоїмо однією ногою в СРСР, а другу ногу досі не знаємо, де поставити»

- Ви оперуєте поняттями «пострадянський», «посттоталітарний», тоді як Україна, по-моєму, переходить взагалі до іншої реальності. Ось такий приклад: незабаром після того, як Чехія відмовилась видати Данилишина, апарат Верховної Ради отримав доручення Януковича зібрати дипломатичні паспорти нардепів. Щоб ніхто більше не втік за кордон. Тож незабаром усі головні розпорядження походитимуть з одного джерела. Назвіть це «новототалірними» умовами або як завгодно…

- Тут ми з вами входимо в поле занадто великих передбачень, а я не політолог, щоб їх робити. Але коли Україну вносять у списки країн, де існує невільна економіка або існують проблеми із свободою слова, для нашої влади це дуже болісні речі. Я вважаю, що було б неправильно протиставляти спадщину минулих п’яти років сьогоденню як щось ідеальне чомусь фатальному. Мовляв, ми вже потрапили з якогось ідеального стану в тоталітаризм. Нагадаю, що за минулі роки ми повинні були реалізувати як мінімум два проекти загальнонаціонального значення – університетської автономії і громадського мовлення – і не пішли далі порожніх розмов і обіцянок. Тим важче повертатися до них сьогодні. Тобто ці суспільні процеси набагато складніші, ніж звичайні нарікання на тоталітаризм. Головне зараз – займати чітку професійну позицію і не мовчати.

Без свободи слова у нас не просто зупиниться все. Неодмінно прийдуть великі суспільні катаклізми. Українці потребують свободи слова, вільної конкуренції, прозорих правил гри, а також – захисту української культури та історичної пам’яті, без яких неможливо згуртувати суспільство. Також такої держави, яка б захищала їхні особисті, а не якісь абстрактні інтереси. Тоді все поступово стане на свої місця. Треба дати нашим людям можливість нормально працювати, а університетам – самим давати собі раду. Ми ж від 1991 року стоїмо однією ногою в Радянському Союзі, а другу ногу досі не знаємо, де поставити. Головні загальновизнані досягнення пов’язані поки що лише з розвитком корупції. Це називається «перехідним суспільством». Я тільки досі не розумію: перехідним куди? Згадаємо, як сказав янгол Діві Марії: «Не бійся, Маріє!» Це слова, звернені до нас сьогодні.

- Іще повертаючись від світоглядних проблем до конкретних запитань. Ви казали на одній з прес-конференцій, що міністерство освіти заважає здійснювати підготовку докторів філософії (під «доктором філософії» – PhD – мається на увазі вчений ступінь, який надається університетами більшості західних країн – Авт.). Яким зараз є стан справ?

- Згідно з Болонськими зобов’язаннями, 2010 року Україна мала запровадити структуровані докторські програми замість пострадянських аспірантури й докторантури. Сьогодні лише Могилянка ціною надзусиль відкрила Докторську школу, яка включає в себе перших сім PhD програм. Проте вони досі «нелегітимні», тобто не визнані державою. Хоч це, по великому рахунку, також не проблема. Рівень нашої Докторської школи визнають західні партнери.

Це означає, що разом з могилянським дипломом PhD та українським кандидатським дипломом, наші випускники після відповідних процедур захисту дисертації можуть одержати докторські дипломи Маастріхтського, Барселонського університетів чи канадського університету Західного Онтаріо – одного з найкращих у Північній Америці. Заради справедливості треба визнати, що попередній міністр також відмовився надати нам хоча б якогось листа, який би вказував на внутрішньоукраїнську легітимність могилянської Докторської школи. Про якесь спеціальне фінансування ні тоді, ні тепер взагалі не може бути мови. Держава відштовхує нашу освітню модель, відмовляється адаптувати і поширювати найкращий досвід, який здобувється дуже важко.

- Держава не фінансує не тільки PhD-програми, вона не дає ані копійки на реставрацію корпусів Могилянки. Тому зараз ви, наскільки мені відомо, змушені шукати спонсорів та меценатів для збору коштів…

- Бачите, історія всіх видатних університетів світу пов’язана з іменами благодійників, які їх підтримували чи підтримують. Так є і з Гарвардом, і з Принстоном, і з Кембриджем, і з Сорбонною. Якою була б вища освіта чи медицина, приміром, Сполучених Штатів, якби не допомога меценатів, я взагалі не уявляю. Це нормальна практика. Тож наші кроки зі збору коштів є продовженням того, що роблять в усьому світі – ми повинні показати багатим людям, на що вони можуть витрачати кошти. І що це дуже почесно – вкладати гроші у майбутнє держави, бо їхні імена залишаться тут назавжди. Саме вчора в НаУКМА надзвичайно успішно відбувся перший благодійний вечір в рамках великого проекту «Реставрація», спрямований на відродження всіх наших одинадцяти історичних будівель, у першу чергу – найвідомішого Староакадемічного корпусу.

- Та навіть якби 20 років тому Києво-Могилянська академія не відновила свою діяльність як навчальний заклад, держава чи місто мали б подбати про ваші корпуси як про пам’ятки архітектури. Але ж цього ніхто не робить…

- Держава не робить, бо на це немає коштів. З певного погляду це можна зрозуміти, бо українська економіка перебуває в кризовому стані. Саме тому держава дійсно повинна була б створити такі умови, за яких університети могли б диверсифікувати джерела матеріальних надходжень, якщо немає допомоги «живими» грошима. І це так само мало б відбиватися у законодавстві про вищу освіту. До того ж, це обов’язкова умова, - для того, щоб бути сильними, університети повинні в повній мірі стати вільними, включно з академічними свободами, справжнім студентським самоврядуванням, належним суспільним статусом, спроможністю вести власну соціальну політику. Тобто матеріальні ресурси – це не все.

Я думаю, що якби реальна влада в нашій країні ближнім часом перетікала би до бізнесменів, які розуміють логіку ринкових процесів, то я – як президент університету – міг би з такими людьми знаходити спільну мову. Вони б знали ціну справжньому патріотизмові, без якого не вийти із стану соціальної апатії, що переходить в агресію і руйнує будь-які задуми, розуміли б такі природні завдання університетів, як розвиток науки, інновацій, відтворення кадрів для національної економіки. До речі, там, де ринок, там і свобода слова, адже ці речі безпосередньо корелюються. Це міг би бути цікавий, досі невідомий Україні ліберальний досвід. Хоч я не розглядаю вищу освіту як різновид бізнесу. Насамперед це основа для всебічного розвитку суспільства, яка ще тривалий час потребуватиме спеціальної уваги держави у питаннях доступності для тих найкращих абітурієнтів, які за своїми знаннями і здібностями повинні бути зараховані до ВНЗ, але не мають можливості платити за навчання.

Присоединяйтесь к группе "УкрОбоз" на Facebook, читайте свежие новости!

Наши блоги