Це коротка оповідь про українське місто, яке перебуває кілька десятків років на межі вимирання і виживання. Це наше буття, до якого ми звикли, але яке нас не влаштовує. Це місто, у якому хтось живе, хтось мріє тут вчитись, а хтось виховує дітей. Це місто, де є люди-привиди і люди-особистості. Кого тут більше, а кого менше залежить від того до кого віднесемо себе ми. У цьому місті народжуються і вмирають. Це місто люблять і проїжджають об’їзними дорогами. Це звичайне НАШЕ місто N….

Видео дня

Звичайне українське місто – обласний центр зі своїми маршрутками, просторими проспектами та дивакуватими людьми. Чому дивакуватими, спитаєте Ви? А тому, що коли приїздиш з одного міста до іншого, то все не так і все порівнюється і ототожнюється. А все, що не вписується у звичні для нас рамки, автоматично стає дивакуватим. Проте, якщо цим ДИВНИМ поділитись  з місцевими мешканцями, то вони спокійно почнуть вас переконувати у тому, що нічого дивного насправді немає.

А ось це вже кому як.

Жителі одного такого великого міста звикли до запаху учорашнього алкоголю зранку в автобусах. Більшість так само звикла випивати в обідню перерву чарчину-другу, а на усіх своїх чотирьох приходити додому пізно ввечері. Зазвичай це стосується чоловіків, але темпи емансипації вражають (на жаль) і тут. Ці люди звикли до шансону, який лунає з усіх усюд. Ці люди навіть не помічають, як самі непомітно для себе починають наспівувати його по дорозі на роботу. Тут молоді та ще симпатичні мешканці звикли зізнаватись у коханні не словами, а ділом. Та ще й яким!!! Написати такі заповітні та щирі, такі довгоочікувані для дівчини та завжди приємні три слова не будь-де, а на асфальті, навпроти вікон її кімнати. Ці промовисті «Солнышко, я тебя люблю» або «Мое сердце принадлежит только тебе» можна зустріти мало не на кожній вулиці, у кожному третьому кварталі. Судячи з давності написів, можна зробити висновок, що Сонечко вже збирає вкінці літа молодшу дитину до школи, а старшу оформляє за хабарі до інституту. Приємно, якщо не за хабарі, але до них звикли не тільки у цьому місті – скрізь. Тому і кажу, що місто це звичне, таких у нас більш, аніж достатньо і ми усі їх щиро любимо.

Тут вулиці з обох боків оточенні мурами заводів, а на самих бетонних мурах під сонцем грають кольорами веселки биті пляшки. Це скло – скромний винахід, який легко зустріти у кожному південному місті. Так охороняються від злодіїв, а скло служить замість звичного колючого дроту. Останній тут не чіпляють по одній причині – його знімуть місцеві алкоголіки–нероби та здадуть у пункт прийому металобрухту. Тут таких багато … і пунктів і алкоголіків, які не просихають роками, власне з того часу, коли цих людей перестали пускати за стіни заводів. Цих людей в один день позбавили роботи, віри у завтрашній день, надії та звичних людських сподівань. 

Тут діти грають у карти в дворі під звуки того ж шансону. Це теж звично, але не звично, що граються діти тихо. Складається враження, що вони мовчать через повну відсутність емоцій та слів. Якщо у них і є враження, то вони не знають як їх висловити і не знають що таке ці враження. У дітей цього міста очі втратили природній блиск. Сяяння додають легкі наркотики та … не дуже легкі.

Бідні тут, як і по всій країні, з кожним роком стають все біднішими та біднішими, а багаті не проводять свою відпустку там, де так багато злиднів. Тому багаті навіть неспроможні хоч якось змінити цю сумну картину, картину півдня, де сонце – це єдине, що вам дістанеться  тут безкоштовно. Бабусі цього міста хоча і молодші за трамваї, що там ходять, але виглядають і ті і другі однаково сумно. Зажурливий повільний вагончик рятує від піших спекотних походів на ринок усіх пенсіонерів міста. Усім їм у годину пік здається, що саме цей трамвай і саме зараз має повезти їх усіх, і найголовніше – довезти до домівки. Трапляється, що все частіше вагончики не витримують, ламаються на півдорозі і тоді з усіх витривалостей, похилі городяни перевірять тільки свою власну і при чому у повній самотності. Одинокі, забуті усіма, люди, які самі погано пам’ятають події власного життя, повільно плентаються додому зі своїми скромними закупами у напрацьованих та жилястих руках. Вони нагадують розбиту армію, яка намагається вірити у перемогу свого полководця, проте свідомо розповзається у різні кінці світу, рятує свою шкуру та тікає сама від себе.  Дивлячись на бабусь і поодиноких дідусів, приємно усвідомлювати, що метал вже не витримує, а ці люди ще є. Важко домислити місто без них, але на їх місця скоро прийдуть інші, а за кілька десятків років, якщо ще будуть трамваї, то їздити ними доведеться і нам.

Тут городяни поділяються на тих, хто одягається у турецький товар, якого на ринках більше, аніж придостатньо. Цей одяг незрозумілих форм та фасонів, але за цілком зрозумілі малі кошти, у першу чергу мінімальна витрата сімейного бюджету, а у другу – реалізація такого лахміття годує кілька десятків місцевих циган. Інші жителі далеко не оригінального міста, це ті, хто взагалі не знає, що Туреччина це не тільки курорт з чистим морем, але й колиска не одного гардеробу.

Молодь тут так само, як і по всій країні зустрічається, закохується, святкує весілля та фотографується на згадку біля тих самих місцин уже десятиліттями. Якщо б можна було переглянути усі фотоальбоми жителів цього міста, то знімки різнились би тільки молодятами та сукнями на наречених. Молодь тут теж народжує, любить своїх дітей, віддає їх до садків та шкіл, а колишні «Сонечка» продовжують прати білизну, смажити рибу та чекати на чоловіка. Часом стає не важливо у якому стані той, хто віддав тобі (свого часу) своє серце, прийде додому – на двох, трьох чи чотирьох. Аби тільки був, бо син сумує і хоче щось знати про корабель з минулого століття. А тим часом безтямна та злиденна жінка, що завтра ж у маршрутці на зло усім запахне сьогоднішнім пивом. Сама від себе вона ніякого аромату не відчує, натомість чоловіки, що дратують з самого ранку, у якійсь мірі стануть привабливішими….

Скільки у нас таких міст? І що зробити для того, аби такі картини зникали? Куди подівались усмішки та щастя? Де проводять час ваші діти і що ми взагалі про них знаємо? Де замкнулось коло і чи можна його роз’єднати тільки для того, аби егоїстично з нього вийти самому?