Нічого нового, 17 апреля 2008

У тому, що Україна має бути в НАТО, як виявилося, треба було переконувати не українців, а НАТО. Наш Президент цього не знав. Міністр оборони цього не знав. Міністр закордонних справ цього не знав. Прем’єр-міністр якщо і знала, то приховувала. Чому вони цього не знали?

Бо вони не здогадуються, як функціонує НАТО. Вони цим не поцікавилися. Не запитали, наприклад, болгар, які витратили багато коштів і зусиль на те, щоб поінформувати членів НАТО, що таке Болгарія.

Ні противники, ні прихильники НАТО в Україні не знають, що таке НАТО.

Іноді незнання нестрашне. Я, наприклад, не знаю, що таке мікропроцесор, але користуюся ним. Не знаю намірів США, але підтримую їх. З другого боку, одна людина не знала, що таке діоксин, а потім виявилося, що не варто було його їсти в таких кількостях.

Я розумію: постмодернізм, мать його... всі тексти іронічні (допускають безліч трактовок), і все ж таки не треба було оголошувати великим успіхом України те, як нас послали на Бухарестському саміті. Телевізор же ж і діти дивляться.

Поглянувши на все це, навіть братня Росія, яка теж будує свою велич не на скелі, а на газі, зрозуміла, що з нами можна не церемонитися.

Яке полегшення, коли відпадає необхідність стримуватися в словах! І ми дізналися, по-перше, що Україна не зовсім держава, по-друге, що нам тепер можна погрожувати ракетними ударами, і по-третє, росіяни відтепер будуть більше вкладатися в розвиток сепаратизму в Україні, безумовно, паралельно з розвитком наших братніх стосунків і співробітництва. Наївні громадяни вимагають адекватної реакції українського уряду. Не варто. Наш Президент, кабмін, РНБО та МЗС найбільш адекватно виглядають, коли мовчать.

Росія свого часу, разом із США, взялася гарантувати нашу безпеку у зв'язку з нашим квапливим ядерним роззброєнням.

Будь-яка інша країна на нашому місці здогадалася б, що якщо найближчий гарант нашої безпеки погрожує нашій безпеці, то ця безпека не забезпечена міжнародними гарантіями, не забезпечена співробітництвом з НАТО, як, можливо, дехто помітив на Бухарестському саміті, не забезпечена компетентністю нашого уряду, який так довго розповідав нам за міжнародні гарантії і за НАТО, не забезпечена боєздатністю нашої армії, яка сімнадцять років вимірювала власні успіхи темпами скорочення, роззброєнням і досягненнями в продажі об`єктів оборонної інфраструктури.

Не можуть вповні заспокоїти навіть шкарпетки військовослужбовців, якими в минулому році вони замінили портянки. Адже наш вірогідний супротивник, гарант нашої безпеки теж відмовився від портянок, але заради шкарпеток не став знищувати ракетні війська стратегічного призначення.

Зрозумівши все це, будь-яка інша передова країна, на зразок Пакистану, можливо звернула б увагу на власні запаси збагаченого урану.

Українська ядерна програма – це смішно і некомпетентно, долинає з калюжі голос наших інтеграторів у НАТО і будівничих міжнародних гарантій нашої безпеки.

Прикрість в тому, що Росія таки буде пощипувати Україну. І ось чому. Сучасній державі потрібен зручний супротивник, ворог дратівливий, але достатньо безпечний, щоб його можна було час від часу в разі потреби або перед виборами перемагати. Після краху радянського блоку в пошуку такого противника перебували Сполучені Штати. Спочатку вони намагалися використати із цією метою жупел міжнародної організованої злочинності, але згодом зупинилися на міжнародному тероризмі і країнах, які спонсорують його.

Росія бореться з НАТО, воно зручне, бо є не гіршим міфом для росіян, ніж «вісь зла» для американців, але не технологічне, адже в цій боротьбі неможливо демонструвати щоквартальні перемоги. Тому надалі об’єктом для биття, полем для перемог буде Україна. Вона дратує, вона виступає форпостом НАТО і одночасно площадкою, де ми ФСБ, озброєна рука «Газпрому», це саме НАТО можемо час від часу перемагати, і до того ж вона не кусається.

Все було б нічого, якби наші достойники делегували назовні хоч трохи тієї енергії та злоби, яку вони проявляють всередині.

По відношенню до нас вони вовки, а перед росіянами та американцями вони – вівці. Замість того, щоб знайти, кого час від часу бити, серед сусідів (ту ж Молдавію, наприклад), наша еліта формує собі ворога всередині країни.

Будуючи плани на майбутнє, треба виходити з того, що українська влада некомпетентна і неадекватна, а українська опозиція неадекватна і некомпетентна. Вони можуть нескінченно довго змінювати одна одну, безпека від того не зросте.

Бажаючи позитивних змін, населення цілком природно розраховує на те, що країною більш ефективно будуть керувати чиновники Євросоюзу та натівське командування, а дехто сподівається на Кремль. Ці розрахунки оманливі.

Єврочиновники та американці бажають давати нам вказівки, але не хочуть з нами возитися.

А росіяни бажають мати нас в якості пластикової миші для свого кота – яку він кусає, але не хоче з’їсти.

У ситуації екзистенціальної занедбаності рулити мають екзистенціалісти. Треба вибирати предмет власної турботи. Якщо вас цікавить участь у приватизації, ви займаєтесь політикою. А якщо ваше хобі – майбутнє нації та її безпека, тоді озброюйтесь! Створюйте з друзями незаконне воєнізоване формування, почитуйте підручники з військово-інженерної справи, експериментуйте з амоналовими фугасами, відвідуйте стрільбище.

Коли російські танки з'являться під Крутами, Юля триматиме оборону проти Януковича, а Ющенко кріпитиме тил Черновецького проти Турчинова.

Крім вас, юначе, ніхто не копатиме шанців.

Хіба що військова розвідка Броварів спільно з об’єднаними збройними силами Житомира ще деякий час вестимуть партизанську війну. Галичани цього разу не допоможуть, але вони зберуться на декілька антивоєнних мітингів у Португалії.

Ми поховаємо вас на Аскольдовій могилі.

Для мене це буде непогана нагода скласти оду на вашу пам’ять. Солона сльоза пробіжить по моїй щоці і капне на канапку, якою я закусюватиму поминальну стопку. Слава Україні! – вигукну я. Героям слава! – донесеться з ресторану над казино «Салют».