Літературний конкурс. Старий будинок

На високому пагорбі в одному маленькому селі, де від села залишилося декілька хат, стояв старий, покинутий будинок. Дах його давно прогнив і поріс грибами, але ластівки щороку прилітали до його стін, вили свої гніздечка і, відлітаючи, дякували за гостинність. Чого тільки не бачив цей напівзруйнований будинок, свідком скількох подій був, але зараз про нього всі забули. Висока трава затуляла собою двері, і лише польові миші в холодні зими знаходили тут притулок.

За будинком, якщо його ще можна так назвати, ріс вишневий сад. Старі дерева давно вже ніхто не обрізав, і вони заплуталися своїми широкими гілками. Під вишнями стояла стара лавка. Подекуди пробивалися кульбаби і сірий, забутий будинок починав наповнюватися промінцями сонця, яке вже підіймалося над селом. Вони ковзали по замерзлих деревах і повільно, дуже повільно спускалися до землі. Це був перший ранок весни. На землі ще лежав сніг, але незабаром, після сходу сонця, він перетворився на дзвінкі струмочки, які швидко стікали з пагорба і вітали всю природу. Так, все прокидалося після зими. Саме так виглядало село, коли старий Пилип повернувся додому. Вже багато років він подорожував по світу в пошуках кращого життя, але все ж таки повернувся туди, де колись давно бігав босими ногами по мокрій від роси траві, ганяв птахів, сидів довгими вечорами поряд з дідом і слухав захоплюючі історії про далекі землі, де немає голоду, і всі люди зустрічають тебе з посмішкою. Тепер він сам міг годинами розповідати подібні історії, але не про те, що десь далеко є щастя, а про те, що витратив життя, щоб знайти його і лише зараз зрозумів, що пішов від нього після смерті діда.

Пилип озирнувся, і по його щоках покотилася велика крапля, за нею інша і вони перетворилися на гіркі сльози, які Пилип не в силах був стримати. Він побачив старий хрест. Це була могила його діда. «Колись я пішов звідси, - подумав він, - пішов шукати щастя, про яке ти мені так багато розповідав, але чому ти не сказав мені, чому не переконав у тому, що щастя можна знайти тільки на своїй рідній землі?». Пилип нахилився, узяв жменю землі, підніс її до губ і поцілував. По його обличчю все ще текли сльози. Він поглянув на будинок і важко зітхнув. Пилип пригадав ті роки, коли вони з дідом накривали дах новою соломою, коли він вперше почув, як співає трава і годинами міг лежати на полі серед квітів, вдихати густий аромат польових трав. «Як давно це було, - прошепотів він, - а зараз все треба робити наново і, що найсумніше, самому».

Пилип обійшов навкруги старого будинку, зайшов в сад і сів на ту саму лавку. Вона так само вірно поскрипувала. Пилип подивився в небо, де кружляли птахи, і пригадав, як в дитинстві сидів на цій лавці й рахував зірки, як лазив по вишнях і завжди боявся, що трісне яка-небудь гілочка, і він впаде. Пилип навіть не міг уявити, що, повернувшись сюди через стільки років, він побачить той самий будинок і сад. Мимоволі пригадав слова діда: «Цей будинок всіх нас переживе. В ньому ще мій дід жив, і твої внуки жити будуть». Ні, внуків у Пилипа не було, не було і дітей. Зараз він був один. Сиве волосся закривало старий зморшкуватий лоб, темні очі були мокрі від сліз, але він не вважав своє життя прожитим марно. Він знав, що зможе розказати іншим, де треба шукати щастя, а раптом... не зможе. При цій думці брови його спохмурніли, а обличчя судорожно здригалося, в очах був страх. За спогадами, Пилип не помітив, що день схилився до вечора. Вітер став холодніше, і лише мороз примусив його піднятися з лавки, назбирати сухих гілок, увійти до будинку і розтопити піч. В кутку старого будинку стояло ліжко і почорніла від вогкості тумбочка. Пилип дістав з пошарпаної сумки ручку, сів на ліжко і щось писав. Очі закривалися від утоми, все тіло охоплював біль від довгих поневірянь, але душа була спокійна. Вона знайшла притулок в рідному будинку, де багато років жили тільки комарі й миші. Пилип закінчив писати, ліг на ліжко і заснув. Що його чекало далі, він не знав. Все повинне було вирішитися завтра, але... завтра для Пилипа не прийшло. Коли перший промінь сонця освітив кімнату, і сонячні зайчики грали на стіні, Пилип не встав з ліжка, і через декілька днів поряд із старим хрестом з'явився ще один новий сосновий хрест. Але життя на цьому не закінчилося.

Через декілька місяців дитячий сміх порушив тишу вишневого саду. Сусідські хлоп'ята прийшли нарвати вишень. Сад біля старого будинку завжди славився великим врожаєм, а цього року вітки дерев просто лежали на землі під тяжкістю достиглих ягід.

-Давайте зайдемо в будинок, - запропонував один з хлопчиків.

Вони відкрили трухляві двері, і запах вогкості відразу охопив їх. Нічого не змінилося в будинку після приходу Пилипа. В кутку стояло все те ж ліжко й тумбочка. Один з хлопчиків, це був Дмитро з сусідського будинку, вийшов на середину кімнати і став жадібно розглядати її. По кутах висіло павутиння, в кімнаті дзижчали мухи. Стіни давно обсипалися і були схожі на дерева, з яких обдерли кору. Дмитро тримав в руці декілька достиглих вишень. Спіткнувшися через прогнилу підлогу, він упустив ягоди, і вони закотилися під ліжко. Хлопчик нагнувся, щоб подивитись, як далеко впали ягоди, і побачив на підлозі пожовтілий листок паперу. Дмитро підняв його і хотів прочитати, що там написано. Але весняні дощі розмили половину букв, і треба було добряче постаратися. Тому він скрутив лист і поклав його в кишеню. День пройшов в звичній для нього суєті, і західне сонце освітлювало яскравим світлом маленьке село. Аркадій сидів на березі річки і щось тримав в руках. Це був саме той листок паперу, який він знайшов сьогодні в старому будинку. Його обличчя було зосереджено, губи поволі ворушилися. Обличчя виражало то невпевненість, то здивування. Але через декілька хвилин він склав лист і задумався. В очах був смуток, туга. Думки роїлися у нього в голові. Він підняв лист і прочитав: «Життя приходить, як весна, шумить жовтими полями кульбаб, танцює під вічні пісні птахів, але одного разу наступає пора осені. Обпадає листя, кульбаби перетворюються на білі, пухові кульки і розлітаються по полях. Але є в житті щось, що робить його вічним - це щастя. І воно в тому, що коли ти розлетишся, як кульбаба, на наступну весну тебе буде у багато разів більше, ніж зараз. Але коли твоя осінь закінчується вічною зимою, холодами і величезним шаром снігу, який сонце не розтопить за сто років, тоді твоє життя припиняється назавжди. Я був далеко звідси і помітив, що в чужій для тебе країні ти кульбабою не станеш».

Сонце вже сховалося за горизонтом. На чистому небі з'явилася перша зірка. Дмитро подивився на неї і загадав бажання. Йому дуже хотілося зрозуміти, що значать ці слова в записці, що хотів сказати старий Пилип перед смертю. Дмитро повернувся додому, але заснути не зміг. Він сів біля теплої печі і роздумував над всім, що відбулося сьогодні. Він був ще дуже молодим, щоб все зрозуміти і, коли догорали останні вуглинки, він спав міцним сном на столі. Небо було усіяно яскравими зірками, місяць світив у вікно, тихо похропував собака у дворі, але ніщо не могло порушити сон Дмитра. В його серці була закладена надія і прийде час, коли вона зійде і дасть плід, і цей плід зробить щасливим не тільки Дмитра, але й Пилипа, тому що йому все ж таки вдалося стати тією кульбабою, чиє насіння не замерзле холодною зимою. Одного разу його зігріє тепле проміння сонця, і воно стане жовтим полем. Дівчата плестимуть з них вінки і збиратимуть букети. І це життя ніколи не скінчитися, тому що ніколи не скінчитися щастя.