Zu spät. Чи можна наздогнати потяг, який вже пішов

Zu spät. Чи можна наздогнати потяг, який вже пішов

Через тиждень після підписання Ющенком указу про розпуск парламенту, Верховна Рада вирішила звернутися до українського народу. Точніше – Українського народу. З великої літери. Так само з великої літери і так само двічі у зверненні згадується і Українська держава. Взагалі, за кількістю великих літер звернення депутатів може дати фору відозвам інтегральних націоналістів, і це лише підкреслює стан, в якому зараз перебувають законодавці.

Видео дня

Для нинішнього складу Верховної Ради, щоправда, органічніше пролунало б сталінське звернення «брати і сестри!». Чуємо ж в радіоефірі заклики захистити Конституцію під супровід «Священної війни». Депутати і справді відчувають себе так, ніби на календарі 22 червня 1941 року. Досить лише послухати їхні виступи з парламентської трибуни. «О дев’ятій вечора, без оголошення війни…тобто без посилання на 90 статтю Конституції президент Віктор Ющенко підписав незаконний, антиконституційний указ про дострокове припинення повноважень парламенту». От тільки навряд чи більшість українців наразі поділяє почуття своїх обранців.

Чому їх не люблять

Олівер Кромвель розігнав парламент за допомогою кількох десятків мушкетерів. Наполеону Бонапарту вистачило загону драгунів. Борису Єльцину довелося застосовувати танки – бо на захист Білого дому прийшло чимало людей і вони мали зброю. Захищати Центральну Раду від Павла Скоропадського не прийшов ніхто. І не лише тому, що на боці гетьмана були окупаційні німецькі війська. За кілька місяців існування Рада перетворилася на синонім безладу і нестримного популізму. Чого вартий лише санкціонований цим «передпарламентом» переділ власності в масштабах всієї країни, наслідки якого відчуваються і по сьогодні.

Безвідповідальність завжди стоїть на одному з перших місць у списку звинувачень, які традиційно висувають парламентам ті, хто їх розганяє. Поруч з нею неодмінно значиться корупція. У надмірному хабарництві звинувачував парламентарів ще Кромвель. Надмірному – бо його власне оточення непідкупним також назвати було важко.

Українські депутати теж спробували перейти у контрнаступ. У своєму зверненні вони висунули нову версію того, чому Ющенко вирішив розігнати парламент. Виявляється «Верховна Рада надто близько підійшла до викриття корупційних схем в газовій сфері, до яких причетне його (вочевидь, президентське – О.М.) найближче оточення, до розслідування фінансових афер у Міністерстві оборони і Міністерстві внутрішніх справ». Дивно, але зовсім недавно ті ж парламентарі в один голос с прем’єром запевняли, що інформація про зловживання в військовому відомстві не підтвердилася. Якщо ж мова йде про якійсь інші викриття – чому громадяни дізнаються про них лише зараз?

Не було – принаймні до президентського указу – і жодних новин у «газових» справах. Історію про борги ЄЕСУ українцям розповідали ще за доби Леоніда Кучми. А закидам щодо непрозорості схеми за участю «РосУкрЕнерго» - вже майже півтора року. При бажанні їх давно можна було розслідувати і поставити крапку. Не «копали» з політичних міркувань? Тоді виникають питання до самих депутатів. Врешті решт покарати винних за укладання «ганебних газових угод» - рік тому обіцяли і переможці виборів з Партії регіонів, і друга за результатом політична сила, БЮТ.

Та й взагалі – які передвиборчі обіцянки українські парламентарії виконали за минулий рік? Де закон про мови, в якому були б враховані побажання виборців Партії регіонів? Де референдум щодо НАТО? Яку Європу в Україні будують соціалісти? Яких олігархів перемогла КПУ? Зрозуміло, що в опозиції важче боротися за справедливість, але ж саме за неї, а не за електрощитові обіцяв битися БЮТ. І як співвідноситься з гаслом «Не зрадь Майдан!» спроби нашоукраїнців спочатку створити «широку коаліцію» з регіоналами, а потім замінити комуністів в коаліції антикризовій?

Звичайно, і Ющенко виконав далеко не всі свої передвиборчі обіцянки. І виборці це помітили – не дарма ж його рейтинг впав до рекордної позначки. Але президенту завжди легше пояснити свою поведінку чи принаймні сподобатися виборцям іншими своїми діями - розгоном парламенту, наприклад. Депутати демонструвати рішучість можуть або у виконанні обіцянок, або у вирішенні нагальних проблем виборців. Чи зробила Верховна Рада хоча б один крок в цьому напрямку? Чи бачили ми, наприклад, змістовну дискусію щодо енергозабезпечення країни? Житлово-комунальних тарифів (не плутати з биттям ліхтарів у під’їздах і захопленням парламентського рубильника)? Реформи ЖКХ? Пенсійної системи? То чому варто дивуватися – тому, що в цієї Верховної Ради так мало щиро захисників, чи тому, що вони взагалі є?

Тепер, з парламентської трибуни Іван Бокий та Петро Симоненко охоче звинувачують Ющенка в «бонапартизмі». Але чи зміг би так легко захопити владу Луї Бонапарт, якби депутати Національної Асамблеї перед цим не запровадили додаткові податки на селян, не санкціонували розстріли робітників, не обмежували свободу слова і зібрань і нарешті не скасували загальне виборче право? І чому, за словами венеційського посла, «жодна собака не тявкнула», коли парламент розігнав Кромвель – чи не тому, що абсолютна більшість англійців була впевнена, що депутати насправді не представляють нікого, окрім самих себе?

Саддукеї проти фарисеїв

Українські парламентарії жодної вини за собою не бачать. Опозиціонери, які спочатку понабирали до списків потенційних перекінчиків, а потім не змогли їх утримати, із задоволенням перекладають відповідальність на коаліцію. Коаліція, натомість, всі проблеми пояснює «підступами Банкової». Регіонали роблять це і з незграбністю новачків, комуністи і соціалісти, які практикувалися в більш ніж десятирічний досвід, провадять майстер-класи.

Особливо сподобалося коаліціянтам називати Ющенка і його канцеляристів «фарисеями». У зверненні до народу це слово зустрічається двічі (тобто стільки ж, скільки і сам український народ). За іронією долі, історичні фарисеї і справді відрізнялися від своїх опонентів тим, що зверталися не лише до «писаної Тори», але й до усної традиції – майже як президентські юристи, які у своїх міркуваннях постійно викликають «дух Конституції», «нюхають Основний Закон», як колись висловився Мороз. Утім, навряд чи і «саддукеї» з Верховної Ради можуть похвалитися «буквальним» дотриманням Конституції.

Після підписання Ющенком указу про розпуск ми побачили у виконанні депутатів справжнє «свято непослуху». І якби-то лише непослуху президенту! Чого варте лише повернення «ківаловського» складу Центрвиборчкому! Звичайно, нинішній ЦВК, сформований у розпал помаранчевої революції, теж обирався небездоганно. Але ж, навіть юристу-початківцю зрозуміло, що акти про призначення зворотньої сили не мають. Про це, між іншим, у той самий день, у тому ж самому залі говорив Сергій Головатий – критикуючи президента за відкликання власного указу про призначення голови Печерського суду. Але те, що депутати забороняють Ющенку, вони з легкістю дозволяють собі.

Як спікер Мороз і його однодумці обурювалися рішенням Мукачівського суду, який забороняв підписувати закон про Кабмін! Але тепер, коли «мукачівський прецедент» відклонували вже двічі – у Феодосії і Луганську, коаліціянти або мовчать, або закликають «виконувати рішення суду».

Можна, звичайно, як це роблять деякі прихильники парламенту, пояснювати рішення депутатів тим, що вони діють у «стані стресу», викликаного президентським указом. Але ж насправді мова йде про загострення старої хвороби. Згадаймо, наприклад, як влітку минулого року ті самі парламентарії скасовували рішення попередників про відставку уряду Єханурова. Чи може депутати постійно перебувають у «стані стресу»?

Власне, цим можна пояснити і легкість, з якою коаліціянти потрапили у пастку з «перекінчиками». Адам Мартинюк, звичайно, може скаржитися на «нашоукраїнців», які самі запропонували дати дозвіл на входження до коаліції окремих депутатів. Але ж голосували за відповідні зміни до регламенту не лише «Наша Україна» і БЮТ. А головне – регламент Верховної Ради так і не був ухвалений як закон. Чому – зрозуміло, адже в створенні і розв’язанні внутрішньопарламентських криз потрібен гнучкий інструмент. Проте, якби регламент ухвалювали законом – під ним мав би поставити підпис президент. Якщо, звичайно, він не застосував би право вето. Останній варіант, можливо, і не надто приємний, проте і він дозволив би уникнути ситуації, коли через півроку Ющенко оголосив норму про індивідуальне членство в коаліції неконституційною і цим мотивував розпуск парламенту.

Тепер, звичайно, регламент відкоригували. Знову ж таки, заднім числом. І конституційність коаліції ніби не має викликати сумнівів. Але ж викликає! Zu spät, - як сказав Вільгельм Грьонер, начштабу німецьких окупаційних військ, українським депутатам, які пропонували «переграти» сценарій гетьманського перевороту.

Перемога із сльозами на очах

Звичайно, Віктор Балога схожий на Грьонера ще менше, аніж Ющенко на Бонапарта. Та й нинішні депутати, на відміну від попередників з Центральної Ради, ще мають шанс зберегти обличчя. От тільки навряд чи буде саме їхнім здобутком. На те, що це за депутатів зробить Конституційний суд, сподівань з кожним днем менше. По-перше, судді усім своїм виглядом демонструють, що їхнє найбільше бажання – уникнути будь-якого рішення. В крайньому разі ухвалити рішення, коли буде відомий результат. Якщо домовляться про скасування виборів – підтвердять неконституційність указу. Якщо вибори відбудуться… можливі варіанти.

Циркулюють вперті чутки, що хлопці з гарячими серцями стимулюють суддів скасувати указ, якщо на виборах переможуть регіонами з комуністами. По-друге, Банкова зробила все, аби дискредитувати ще не ухвалене рішення. ЗМІ радісно розповіли – «хто чий» з суддів, призначених Радою і президентом, а потім ті люди в мантіях, яких вважають близькими до глави держави, відмовилися працювати, пояснивши, що на них тисне парламент з урядом. Аби ні в кого не залишилося сумнівів, суддів одразу взяла під охорону СБУ, керівник якої недвозначно пообіцяв президенту всіляко допомогти у виконанні указу Кворуму суд поки не позбавили, але вже натякнули – залишилися на роботі ті, хто до Ющенка не прислухаються. А відтак – їхнє рішення в будь-якому разі буде заангажованим. Якщо і цього не вистачатиме – і кворуму спробують позбавити, і деякі минулі рішення суду згадають. Мовляв, як може заважати президенту інстанція, яка доводила, що третій термін президентства Кучми – насправді другий.

Покладатися на міжнародних посередників теж не доводиться. І не лише тому, що Захід «втомився від України». З Банкової вже пролунав наказ дипломатам – жодні миротворці не потрібні. Парламентська Асамблея Ради Європи може й дебатуватиме з українського питання і навіть ухвалить резолюцію з цього приводу, але навряд чи вона може вплинути на Ющенка. Венеційська комісія, наприклад, скільки не обурювалася імперативним мандатом, а український президент все одно вимагає від Верховної Ради ухвалити відповідний закон. Санкції офіційний Київ не лякають. Навіть за часів Леоніда Кучми такого роду ініціативи з легкістю блокувалися на рівні виконавчих структур Ради Європи. Посередників всередині країни теж не шукають. Та й хто б це міг бути? Діячі мистецтв давно розподілені між ворогуючими таборами. Спортсмени вже засвітилися на сценах різнокольорових майданів. Очільники різних конфесій відзначилися підписами під відозвами на користь чи то прем’єра, чи то президента. Бізнес? Капітани української економіки між собою домовитися можуть. Але чи прислухаються до їхніх порад політики? Бо ж надто велика спокуса прив’язати до великого бізнесу супротивника, а самому очолити невдволені «дармоїдами» народні маси.

Сказати – хай вирішує народ – в цій ситуації найлегше. От тільки немає в нас єдиного народу. Одна його частина підтримує коаліцію. Інша – опозицію. А третє – найбільша – проклинає політиків обох таборів. Це, звичайно, дозволяє сподіватися, що врешті решт здоровий глузд візьме своє і Україна уникне прямих зіткнень за сценарієм «стінка на стінку». Але до розв’язання проблеми це не наближає ані на крок. Звичайно, Ющенко, закликаючи в арбітри народ, має на увазі не бійку, а вибори. Але обіцяти «очищення» політикуму за допомогою всенародного голосування – це видавати бажане за дійсне. Можливо, хтось із нинішніх перекінчиків до парламенту і не потрапить. Але їм на заміну цілком можуть прийти інші – адже принципів формування списків ніхто не міняв. А для виборців синьо-білих – вибори стануть насамперед «помстою ображених». Тих, хто впевнений, що в них в черговий раз «вкрали перемогу» - після 2004 року, коли Янукович майже став президентом, а владу віддали Ющенку, після 2006-го, коли Партія регіонів обійшла всіх, а помаранчеві ледве не створили більшість. Сподіватися, що ображені виборці в таких умовах каратимуть «своїх» за невиконання обіцянок і порушення законів – принаймні наївно. Навпаки – на коні будуть ті, хто найпослідовніше опонував помаранчевим, хай навіть нехтуючи правом і мораллю. Якщо регіоналам вдасться мобілізувати весь свій електорат – їхня перемога може бути навіть гучнішою за результати 2006 року. От тільки для країни це буде перемогою зі сльозами на очах. Бо вона отримає в кращому випадку друге видання нинішнього парламенту. Та ще й на п’ять наступних років.

Можна, звичайно, спробувати «дискваліфікувати» особливо запеклих порушників конституції і навіть просто не допустити синьо-білих до участі в виборах. Тимошенко вже натякнула як – мовляв, не вписалися в терміни висунення кандидатів. Але й ця «перемога за відсутності суперника» стане пірровою . Адже новий парламент буде нелегітимними в очах половини України. І якщо не скасовувати вибори взагалі – під час наступного голосування ображені помстяться із ще більшим завзяттям. І «оновлення політикуму» буде відкладено щонайменше... до 2013 року.

Ви і справді готові чекати так довго?