За що я люблю і ненавиджу співвітчизників

Я спостерігав українців на війні і вони мені сподобалися.

Спокійні. Воюють, як землю пашуть. Відчувається, що вони довго без нервового виснаження можуть тривати всередині війни. Для прикладу, росіяни більш істеричні. Їм для того, щоб проявляти хоробрість, необхідно себе накрутити. Істерика швидко минає, і тоді вони сумують. Страждають на афганські синдроми. Українські «афганці» страждають не від синдромів, а від нестачі пільг.

Я люблю співвітчизників як солдатів і ненавиджу як міліціонерів. Як солдати вони здатні на спокійну мужність, як вертухаї - на буденний бєспрєдєл, на спокійну, систематичну і від того ще більш потвору жорстокість. Коли вас будуть катувати, то стиль і тривалість цього процесу залежатиме від національності опера. Добродушних національностей не буває, коли трапляється нагода познущатися над ближнім. Проте жорстокість українців перевищує стандарти сусідів. Вони і катують, як землю пашуть. Не кожна нація здатна на самогеноцид, а ми при нагоді здатні.

Я люблю українців за здатність до свободи. У нашої збірної душі немає психологічної потреби у сильній батьківській фігурі, як є, наприклад, у братів росіян, чи навіть в поляків. Росіяни безкоштовно люблять свого Путіна і у фантазіях наділяють його багатьма чудесними якостями. Вони не можуть переносити психічної лакуни наверху.

Психічний Кремль не мусить лишатися порожнім. Поляки щиро вірять в Євросоюз і не придурюються, коли кажуть, що люблять НАТО. Тільки сильно зрусифіковані українці толерують сильну руку і лише сполонізовані прагнуть в євроструктури. Правдиві, автентичні українці газ люблять більше за Путіна, а в долари вірять більше, ніж в НАТО.

Тому я не надто переживав, слухаючи скандування «Ющенко, Ющенко» на майдані, розуміючи, що кожний лише тимчасово забув свою дулю в кишені. Окрім того, Ющенка полюбили, відчуваючи в ньому слабку фігуру, і з полегшенням швиденько розчарувалися в ньому. До речі, і в Януковича більше повірили після знаменитого Яйця. Лише темні наївні політологи могли вважати, що прояви слабкості в Україні шкодять рейтингу. Ви б голосували за Юлю, якби бона була чоловіком? А за Луценка?

Проте, не маючи потреби у владі, ми не проявляємо поваги і до культури. Ми з легкістю принагідно продаємо своїх начальників (і це добре) і розкидаємось авторитетами, що жахливо! Ми ненавидимо владу, але сусідів ми не любимо іще більше.

У Гьоте був секретар Еккерман, який прославився книжкою «Розмови з Гьоте». Цей Еккерман народився в мікроскопічному німецькому містечку в бідній сім’ї. Якось він перемалював коня з тютюнової пачки батька. Той показав малюнка сусідам. Який здібний der Knabe! – сказали сусіди і домовилися допомогти хлопчику здобути освіту. Заможні родини містечка встановили порядок: щодня хлопчик обідає в одній з цих родин, щоб не голодував. Коли згодом Еккерман закінчив університет і став секретарем великого Гьоте, містечко раділо і пишалося земляками. А якби він народився в українському селі? «Не вистьобуйся, – сказали б сусіди, – йди паси свині!» Шевченко справді був геніальним поетом, якщо зміг пробитися серед українців. Втім, не в останню чергу тому, що спочатку його сприймали як петербурзького художника. Німець Брюллов, купка росіян і зрусифікованих українців витягували талановитого хлопця. Петербург і Казахстан! В Україні не було жодних шансів.

У своєму новорічному привітанні президент відмітив досягнення українців минулого року: прийняття закону про голодомор і якесь там місце в футбольному чемпіонаті.

Щоб там не казали соціалісти, Ющенко таки українець. В минулому році в Києві сталася видатна подія, яка, безумовно, лишилася непоміченою президентом і киянами – хоровий фестиваль. З’їхалися хори з усієї України і співали в різних церквах. Наприклад, в трапезній Лаври одночасно п’ять хорів, кожен зі своїм диригентом виконували літургію Стеценка і це було розкішно! Хор з якого-небудь, прости Господи, Кривого Рога демонстрував найвищій європейський рівень в дуже складних творах, написаних видатними українськими композиторами широковідомими скрізь, окрім України. Київ не може похвалитися видатними досягненнями в Опері, проте гарних балетних шкіл одиниці в Світі й одна з них - у Києві. На жаль, наші урядовці-футболісти не здогадуються про її існування. Мені поталанило познайомитись в Україні з особистостями ренесанського масштабу й хисту. Вони скніють серед нас в безвісності, повторюючи долю всіх своїх попередників, яких ми закопали раніше.

Я люблю Україну за її дивну плодючість на таланти і ненавиджу, що вона ж є їхнім цвинтарем.

(Далі буде).