УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

«Прийди й забери її сам»

«Прийди й забери її сам»

Один з лідерів блоку «Наша Україна — Народна самооборона» Роман Зварич презентував на «Обозревателе» свою книжку, що має вийти друком незабаром. «Обозреватель» ексклюзивно публікує один з розділів цієї книжки.

О, перехожий! Скажи там,

у Спарті її громадянам:

Тут ми всі лежимо,

вірні законам батьків.

епіграма грецького поета Сімонідісія

Майже усі історики сходяться на тому, що однією з найважливіших битв у світовій історії, від якої залежала доля майбутньої Європи, була битва між греками та персами на морі біля Саламіну. Важко не погодитися. Якби Ксеркс, перський цар-імператор, маючи перевагу в кількості воєнних суден більше ніж втричі (при тому кожний перський корабель був окремою плавучою воєнною фортецею), з більшою рішучістю проводив нападаючі дії на значно менші й слабші грецькі судна, перемога була б на його боці. Втім, греки напали перші, (хоча Геродот пише, що, насправді, всупереч наказу афінського головнокомандувача Темостикліса, поспішив «напасти» на персів капітан лише одного грецького корабля, якого раптовий великий вітер здув на переднє перське судно) і отримали неочікувану перемогу над потужнішим перським флотом. Контроль над морем був критичним фактором у греко-перській війні, бо це був єдиний спосіб, яким Ксеркс міг забезпечувати своє могутнє військо необхідними ресурсами й запасами.

Чому перський володар завагався? Чого він боявся? Можливо, відповідь треба шукати на одному вузькому клаптику землі в північно-центральній частині грецького півострова. Цей клаптик був характерний тим, що з одного боку знаходилися скелясті гори, а з іншого — прірва в море. На цьому місці були розташовані троє природних «воріт» — найвужчі проходи між скелями та морем, які стародавні греки називали «гарячими», або — «вогняними». Щоб дістатися до центральної частини Греції з північного сходу потрібно було пройти ці «ворота вогню» — Фермопіли (Θερμοπύλαι).

Наприкінці V століття до нашої ери Ксеркс змобілізував величезне військо, яке, за твердженнями деяких істориків, складалося майже з одного мільйона піхотинців, вершників та лучників (ця цифра оскаржується сучасними вченими), в т.ч. 10 тис. елітних воїнів, яких називали «безсмертними» (особиста охорона Ксеркса), а також 1200 військових кораблів. Взагалі військо Ксеркса, яке складалося з воїнів різних підкорених ним народів, було прототипом експедиційних десантних армій. До того часу, нікому ще не вдавалося змобілізувати такої страхітливої воєнної машини. Зрозуміло, перський цар почувався непоборним.

Греки, натомість, були роз’єднаними, пересвареними та не підготовленими до війни. На спільній нараді представників майже всіх грецьких міст, яка відбулася в Коринфі, було прийнято рішення відправити контингент грецьких союзників під проводом Спарти до Фермопіл. Його завдання було простим: утримати перську навалу на кілька днів, щоб дати можливість грекам змобілізувати свої розпорошені сили.

Важливим нюансом в цій драмі є той факт, що описані події розгорталися в жовтні 480 році до н.е. підчас свята Карнеї (Κάρνεια — на честь Аполлона Карнейського), яке мало релігійне значення для спартанців. Впродовж дев’яти днів святкових торжеств заборонено було воювати. Війську не дозволялося покидати територію Спарти. Враховуючи цю обставину, рада старійшин Спарти заборонила відправляти спартанське військо на північ до завершення свята, щоб не образити богів. Один з двох королів Спарти — Леонідас все ж таки вирішив скористатися зі свого права подорожувати за межі спартанської території з особистою охороною в кількості до 300 воїнів-лицарів. Саме із такою малою командою обраних «смертників» він вирушив до Фермопіл. До них приєдналися приблизно 7 тис. грецьких військовиків з інших «полісів», зокрема 700 воїнів із Теспії.

Леонідас знав, що присутність спартанців у Фермопілах була критичним фактором для мобілізації об’єднаного грецького опору. Рівно десять років тому, коли греки зустріли значно більшу військову силу перської армії біля Марафону, спартанці були відсутні, бо — як і тепер — вони святкували карнейське свято. Тоді грекам під проводом Афін вдалося отримати несподівану та рішучу перемогу. Однак греки не забули факт відсутності Спарти. Для спартанців, які пишалися своєю неперевершеністю на полі бою, важко було пережити сором від того, що вони не взяли участь у битві біля Марафону. Тепер, десять років згодом, військо Ксеркса було значно могутнішим, а тому і загроза суттєво гострішою. Всі греки дивилися на Спарту, очікуючи від неї рішучості та керівництва. Якби спартанців не було у Фермопілах, щоб зустріти перську навалу, навряд чи греки зуміли б зорганізувати такий впертий опір.

Коли Ксеркс довідався, що греки відправили такий малий контингент воїнів, він був переконаний, що ті прийшли здаватися. Чотири доби перський цар чекав, що покірні греки прийдуть вимолювати милосердя. Він не дочекався. П’ятого дня, коли його терпець вже урвався, роздратований перський цар вимагав, щоб Леонідас склав зброю, оскільки будь-яка спроба чинити опір з боку греків, на його думку, була б тотожна із самогубством. Відповідь короля Спарти була характерно спартанською, тобто лаконічною й короткою — Μολών Λαβέ [молоун лабей] — «прийди й забери її сам». (Сьогодні ці слова викарбувані на емблемі Першого грецького військового корпусу.) Геродот розповідає про реакцію одного спартанця — Дайенісіса, коли йому повідомили, що перси мають стільки лучників, що їхні стріли перекриють сонячне світло. Його відповідь знову ж була типово спартанською — «ну що ж, як добре, що будемо боротися в тіні.»

Протягом наступних двох днів Ксеркс відправляв хвилю за хвилею своїх воїнів проти спартанців та їхніх грецьких союзників. Баталії відбувалися у вузькому проході «вогняних воріт», біля т.зв. «Фокідської стіни», яку спартанці відбудували перед битвою. І кожного разу результат був однаковим: напад було рішуче відбито. Гора перських трупів росла. Панувала атмосфера розгубленості в генералітеті перського війська. Зростала паніка в перському таборі, зокрема, після майже вдалого, зухвалого нічного рейду групи спартанців під проводом короля Леонідаса на королівський намет, в якому мав ночувати сам Ксеркс. (Випадково перський король в той час знаходився в іншому наметі.) Геродот пише, що перси ковзалися в калюжах крові і тому не могли швидко наступати, а однією із ключових складових у перській воєнній тактиці був швидкий напад кіннотою та колісницями. Легко озброєна перська армія була побудована за принципом швидких бойових дій на відкритих рівнинах. У Фермопілах ця перевага була нівельована. Кожний наступний напад вимагав, щоб перси проходили мимо своїх полеглих побратимів, перестрибуючи їх, щоб дістатися до греків. Звичайно, такі криваві сцени не надихали перських воїнів відвагою.

План битви

Перевага греків була пов’язана не тільки із специфічною топографією Фермопіл. Спартанці були значно більш дисциплінованими та краще вишколеними у воєнному ремеслі. Кожний спартанець гартував військовий дух в собі ще з дитинства у славетній багаторічній школі — αγωγή [аґоуґі]. Вигляд спартанського воїна-гопліта (‘οπλίτης) на полі битви був страхітливим. З довгим волоссям та бородою спартанці вступали в бій практично оголені, крім бронзового шолому, який покривав майже все обличчя, з червоним, підстриженим гребінцем та бронзовою нагрудною латою. На плечах вони носили довгу, глибоко червону мантію — кольору крові, щоб ворог не помічав, коли вони кривавили від ран, отриманих на полі битви. Спартанці у битві воювали, як один організм, як зіграна, скоординована й непроникна воєнна машина, у тісному військовому строї фаланги (φαλαγξ). Щит (ασπις; [аспис]) на лівій руці кожного спартанця захищав його побратима з лівого боку, а правою він довгим списом невтомно проколював передні лави персів, яких у вузькому проході притискав натовп війська ззаду. Перед легко захищеними персами, з їхніми лозовими щитами, стояла непохитна стіна переплетених бронзових щитів спартанців, на яких була намальована буква Λ (λάμδα; лямбда — від слова Λακεδαίμων [Лакедаймон] — властива назва спартанської держави) та з-за яких стриміли триста довгих списів. Як виявилося, цю «стіну» неможливо було повалити.

У спартанців була ще одна, значно вагоміша перевага: їхня культурна спадщина, їхня мораль, їхні чесноти, увіковічені гомерівськими епосами. Перси боролися заради свого тирана — Ксеркса. Вони йому служили, хоча, напевно, й ненавиділи. Спартанці служили Закону — νόμος [номос]. Номос слід розуміти, як спосіб життя, як основні чесноти, які визначають, як людина повинна жити, тобто те, що є правильним, добрим, спра-ведливим. Номос надихав спартанців духом непримиренності, волею до боротьби, духом свободи. На світі не було такої сили, яка змогла б змусити їх підкоритися диктатору, чужинцю (βάρβαρος [барбарос]).

Легендарна спартанська дисципліна на полі битви роками вироблялася у щоденних вправах, які мали на меті вкоренити воїнові спокійну, незламну безстрашність — αφοβία [афобіа]. Спартанці ретельно вивчали феномен страху, удосконаливши своє знання до рівня науки — φόβολόγια [фобологіа]. Вони застосовували 27 різних фізичних вправ до різних точок тіла (в т.ч. на обличчі), щоб допомогти воїну подолати його страх, оскільки вважали, що страх породжується не в душі, а в тілі. Якщо його не вгамувати, страх може перетворитися у нестримну, зростаючу у швидкості спіраль. Подолати це небезпечне для воїна явище можна лише досягнувши стану холоднокровного самовладання, або того, що спартанці називали внутрішньою гармонією — ‘αρμονία [гармоніа]. З цією метою важливим елементом як у тренуваннях, так і в битві використовувалася музика, як правило, мелодійність флейти або кіфари (грецька ліра). Словами автора історичного роману Gates of Fire («Ворота вогню») — Стіфена Прессфілда:

Як струна кіфари бринить в чистоті, випускаючи лише ту ноту музикальної шкали, яка властива лише їй, так повинен кожний воїн скинути із себе все те, що є зайвим в його душі, допоки він сам не бринітиме на тій висоті, котру диктує його деймон (δαιμων — внутрішній, божественний дух, чи невгамована, живильна енергія — авт.). Досягнення цього ідеалу, в Лакедаймоні, перевищує хоробрість на полі битви; його слід вважати найвищим втіленням чесноти, андрейа (‘ανδρεία — мужність, хоробрість — авт.) громадянина, мужчини.

Лише за умови досягнення кожним воїном такого стану внутрішньої гармонії, військо спроможне піднятися до рівня зовнішньої гармонії — тобто до стану повного єднання із своїми побратимами по зброї, до рівня повної гармонії кожного з кожним. Тоді, і лише тоді, спартанське військо вступатиме в бій і діятиме як один воїн із єдиним розумом, із єдиною волею — як прекрасна бойова симфонія.

Для спартанця ворог ніколи не персоніфікувався. Він був без лиця, без ім’я і не викликав жодних емоцій. Воїнам Спарти не потрібно було напередодні битви шаленими криками чи емоційно роздутим пафосним просторікуванням командира розпалювати у жилах перегрітий від ненависті бойовий адреналін, як і вдаватися до божевільної колективної істерії, як це часто практикувалося і практикується в інших військах. Таке безумство перед боєм спартанці називали лжехоробрістю (ψευδο’ανδρεία [псудоандрейя]), яка може згубити воїна. Страх народжується в емоціях. У бій спартанець вступав спокійно, без емоцій і без страху, з готовністю виконати покладене на нього завдання.

У бою спартанці використовували строгий бойовий порядок фаланги. Воїни формували щільні ряди із переплетеними щитами та витягненими у простій лінії списами. Перед ворогом стояла непроникна стіна. Якщо один з воїнів падав, його місце швидко займав інший з наступної лінії. Спартанська фаланга протягом віків, із досвіду незчисленних битв була удосконалена до бездоганності. Спартанці також виробили кілька варіантів цього бойового строю, які застосовували залежно від потреби. Основною ціллю фаланги у бою було силоміць випхати супротивника із поля бою.

Тактика спартанців у битві під Фермопілами була неочікуваною для персів. Леонідас лічив на самовпевненість Ксеркса. Він наказав своїм воїнам здійснити кілька удаваних нападів та швидко відступити. Перси намагалися швидко переслідувати спартанців, які, сформувавши строгий бойовий стрій фаланги, легко долали неорганізованого ворога. Спартанська фаланга діяла як одна, монолітна й дисциплінована вбивча машина. У результаті, після двох днів наполегливих, жорстоких боїв майже 20 тис. персів лежали вбитими перед «вогняними воротами» Фермопіл!

План битви. (Показано розташування «воріт» та гірської стежки.)

Ксеркс був у розпачі. Навіть напад його «безсмертних» лицарів завершився фіаско. Однак ввечері, після другого катастрофічного для персів дня боїв, в цю драму втрутилось те, що можна назвати неочікуваною історичною випадковістю, яка миттєво перекреслює навіть якнайгрунтовніше під-готовлені стратегічні плани. У перському таборі з’явився зрадник греків, який в надії отримати грошову винагороду повідомив, що готовий показати персам маловідому гірську стежку, якою можна обійти грецьку блокаду при «вогняних воротах». Звали його Ефіалтіс.

Історичні джерела вказують на те, що Леонідас знав про цю стежку. Він навіть розташував на самій вершині гори 1 тис. добровольців з числа своїх союзників, які мали утримати на деякий час можливе перське проникнення цим боком, в той час як гінці мали б встигнути повідомити Леонідаса про наступ персів з-поза гори. Як планував реагувати спартанський король, якою була його стратегія, ми ніколи не дізнаємося, бо коли перські «безсмертні» на світанку з’явилися на стежці, усі добровольці, які мали охороняти гірську стежку спали(!) глибоким сном. Незабаром перси з’явилися за спиною греків, оточивши їх з двох сторін. Усі грецькі воїни полягли на одному пагорбі під хмарою кількох тисяч перських стріл. Сам факт, що Ксеркс волів остаточно знищити греків на віддалі, пострілами з лука, свідчить про те, що незважаючи на явну, незаперечну тактичну перевагу, він, однак, мав сумніви, чи вдасться перемогти спартанців зблизька, мечами й списами. (Спартанці не користувалися луком, бо вважали його «жіночою», негідною зброєю, яка не приносить воїну честі.)

Історики констатують, що битва в Фермопілах формально була перською перемогою. Однак, спартанці все таки досягли своєї мети, вони виконали завдання, поклавши на вівтар Вітчизни своє життя. Три дні боїв дали можливість грекам зорганізуватися та змобілізувати усі свої сили для остаточного бою, насамперед в морі — біля Саламіну, а згодом — під Платеєю. Фермопіли зламали зухвалу самовпевненість персів. Відтоді Ксеркс значно обережніше почав рухатися грецькою територією. Він почав сумніватися у божественному по-кликанні свого задуму. «Божественний цар» почав боятися гніву богів. Він втратив свою рішучість. Після бою в морі біля Саламіну, коли Ксеркс спостерігав з берега як його флот тоне, він від сорому вирішив повернутися додому, залишивши командування в руках генерала Мардоніуса.

Перси остаточно програли, бо в Фермопілах вони перемогли нечесно, завдяки зраді, обману та нешляхетною боротьбою. Вони бачили, як їхній зганьблений король покинув поле бою, в той час коли Леонідас невтомно воював із своїми побратимами в перших рядах аж до смерті. Пригнічені соромом вони розуміли, що не заслуговують на перемогу над лицарями Фермопіл. Перські дворянські літописці цитують Ксеркса: «Що це за люди, які віддають життя не за багатства, а за честь?» Цими словами (якщо вони насправді були вимовлені) перський король засвідчив, що він таки не збагнув силу тих цінностей, які спонукали спартанців під Фермопілами піти на героїчні вчинки. Це ті цінності, на яких виросла сучасна Європа. Він не усвідомив, що саме є таким незліченним багатством, за яке варто віддати життя — поняття честі.

Коли спартанська матір або дружина відправляли у битву свого сина чи чоловіка, вона передавала йому великий, круглий спартанський щит, вимовляючи жорсткі слова, властиві спартанській культурі: Ή τάν ή επί τάς — «Із ним, або на ньому». Вважалося, що, якщо воїн повернувся до Спарти без щита, то він мусив його кинути на ворога, щоб можна було втекти з поля битви. Такої ганьби не міг би знести жоден спартанець.

Ксеркс не міг збагнути, як можуть спартанці та легко йти — в його розумінні — на явну страту. Він не розумів, з чого в людині виростає така сила, як героїзм. Літописці розказують, що коли Ксеркс напередодні битви отримав звіт про те, що спартанці вранці спокійно розчісували своє довге волосся, він подумав, що перед ним зібралося військо зніжених, розпещених «хлопчиків». Йому повідомили, що спартанці здійснюють такий ритуал тоді, коли вирішують боротися до смерті, коли готуються покинути буденне життя, перейшовши річку Стікс — у світ безсмертних, у царину Вічного.

Дивно, але майже всі історики припускають, що Леонідас та його спартанські побратими ніколи не мали найменшого шансу перемогти могутню перську армію в Фермопілах. А якби не зрада, або якби не 300, а 3 тис. спартанців прибули до Фермопіл, що дало б Леонідасу можливість захистити гірську стежку не добровольцями з поблизьких селищ, а своїми випробуваними й надійними воїнами? Старійшина Спарти вважала, що відзначати карнейські релігійні формальності і віддати належне богам є важливішим, аніж потреба рішучих дій та обов’язок захистити власний народ. Леонідас був вимушений вирушити до Фермопіл лише з малим контингентом своїх «охоронців».15 Напрошується висновок в порядку уроку: коли над тобою, над твоєю країною зависла небезпека, усякі формальності (як релігійно-канонічні, так і юридичні) не можуть бути перепоною для рішучих дій.

Слід також пам’ятати, що в V столітті до нашої ери грецькі поліси (πόλις — місто-держава) були роз’єднані та пересварені між собою. Важко зрозуміти, на якій основі міг Геродот писати про єдиний грецький народ. Поліси часто воювали між собою, характерною була перманентна колотнеча в їхніх стосунках. Серед усіх грецьких полісів Афіни користувалися найбільшим авторитетом, зокрема в політичному та культурно-цивілізаційному планах. Проте Спарта була визнана безперечним військовим лідером. Коли над ними усіма зависла смертельна небезпека, майже всі грецькі поліси зуміли об’єднатися; державні мужі Афін визнали за Спартою право визначати та здійснювати воєнне керівництво у їхній боротьбі проти спільного ворога. Афінянам вистачило розуму визнати перевагу спартанців у цій сфері. Тепер згадаймо відоме прислів’я, яке сьогодні все частіше вживають в нас, в Україні: «демократи гуртуються перед розстрілом», тобто, коли вже пізно. Слід вміти гуртувати сили заздалегідь. А для цього потрібно, щоб політики вміли й хотіли приборкати власні амбіції та визнавали лідерство того, хто найбільш здібний.

Наступний урок із історії Леонідаса та його 300 героїчних спартанців: коли перед тобою стоїть, здавалося б, непереможна сила, коли ситуація видається безвихідною, рішучі, неочікувані дії можуть викликати не лише невпевненість та вагання, але й страх у твого супротивника. Зрештою, цей фактор може не лише нейтралізувати ворога, але й призвести до його поразки. Однак хто береться за таку справу — повинен бути готовим пожертвувати собою заради вищої мети. Звичайно, насамперед необхідно чітко сформулювати цю мету, бо, інакше, сучасний «спартанець», незважаючи на політичну школу аґоуґі, яку він особисто пройшов, не піде на самоспалення. І замало формулювати мету лише в контексті персональної відданості. Мета має бути очевидною й зрозумілою. Вона має бути такою, щоб своїм змістом наповнити адептів переконанням щодо благородності їхніх дій. Шахрайство завжди поступається шляхетності.

Важливий урок для сучасних політиків захований також у спартанській фаланзі . Кожний повинен діяти так, щоб його політичний «щит» прикривав побратима-соратника. Політичний воїн, який виходить із строю у намаганні відокремитися, загрожує не лише собі, а — що найголовніше — усій команді. Коли ми готуємося до політичних баталій, мабуть, доречним було б наслідувати спартанців у їхньому плеканні внутрішньої та зовнішньої гармонії. Команда, яка побудована на лжехоробрості, штучно викликаній істеричними, демагогічними закликами, пафосними промовами, довго не втримається. Її затоплять власні емоції, які закономірно породять страх.

І останнє, згадуючи помилку Леонідаса, завжди потрібно бути готовим до зради, до майже закономірної появи якогось чергового Ефіалтіса. Потрібно вміти спрогнозувати можливість зради та знати, як діяти у такому випадку. При виробленні загальної стратегії дій, не можна полишати фактор зради на неочікувану випадковість. Наслідки можуть бути катастрофічними. Справа не в тому, щоб в кожному соратнику бачити потенційного зрадника. Це вже параноя, яка лише свідчить про гіпертрофованість мислення та світосприйняття самого лідера. Мова йде про необхідність вироблення суцільного, раціонального стратегічного мислення, коли фактор можливої зради враховується для того, щоби бути готовим на адекватну протидію, заздалегідь знаючи свої вразливі місця.

Ще один урок — тепер вже кожному, кого можна схилити до зради: після битви у Фермопілах Ксеркс наказав стратити Ефіалтіса.