Стьопа впіймав і задушив таксу

Поштове відділення викликало в мене нервовий розлад. Я вже був достатньо незалежним у своїх висловлюваннях і поведінці, дозволяв собі мати власну точку зору і в мене було хобі. Я був футбольним фанатом. Я листувався з десятком таких само неврівноважених типів, котрі вважали себе футбольними фанатами і адреси котрих я знайшов у газеті. Ось ви зараз запитаєте, про що можуть листуватись футбольні фанати. Мене це теж спочатку цікавило, першого листа я написав скоріше із почуття внутрішнього протесту, і раптом отримав відповідь. Для мене відкрився дивовижний поморочений світ футбольних фанатів. Футбольні фанати збирали різне гівно, кількість якого визначала рівень їхнього фанатизму — програмки з футбольних матчів, клубні вимпели, довідники, значки, календарики, інший канцтоварний неліквід, була ціла каста дилерів, які скуповували весь цей непотріб і перепродували втридорога таким даунам, як я, грубо користуючись із того, що я, скажімо, сам усі ці програмки і вимпели дістати не міг. Мені сподобалось бути фанатом, я відчував, як з кожним значком і з кожним вимпелом життя моє стає все більш повноцінним і внутрішньо виправданим.

Дуже швидко пристрасть моя набула загрозливих форм і відтінків. Зранку я намагався себе чимось зайняти, вбивав, як міг, чортові години, очікуючи, коли з'явиться листоноша. О четвертій по обіді він приходив. Якщо листів не було, день був безнадійно втрачений, я намагався заглушити свій розпач, переглядав уже накопичені вимпели й програмки, ніжно перекладав їх з купки в купку, витирав із них пил і чекав наступного дня. Наступного дня листів знову не було. Я нервував і злився. Якщо листів не було і на третій день, я йшов на пошту. На пошті мене вже всі знали. Я натомість вивчив, коли саме завозять свіжі газети й листи, як довго їх перебирають і сортують, коли саме виходить наш листоноша, як швидко він на своєму велосипеді об'їжджає довколишні вулички і коли його слід чекати біля нашої поштової скриньки.

Листоноша мене побоювався, я був дивною дитиною, яка, на його думку, надто нетерпеливо чекає на пошту, надто розпачливо реагує на відсутність листів і надто експресивно розриває отримані конверти. Листоноша нервував, коли мене бачив. Я, коли бачив його, теж нервував. Ми не любили один одного, за рік мого активного футбольного фанатства ми були виснажені й внутрішньо розчавлені, листоноша не міг зрозуміти, як можна бути таким уйобком, я був про нього такої самої думки. Іноді я отримував повідомлення і йшов забирати посилку із вимпелами безпосередньо на пошту. Листоноша опинявся в пастці. Діватись йому було нікуди. Звечора він приносив мені повідомлення і швидко тікав на своєму велосипеді. Я йшов до нього додому і вимагав видати мені мою посилку негайно, оскільки ще не пізно і об одинадцятій вечора цілком можна піти на пошту і віддати мені мою посилку. Листоноша зловтішався в душі, але зовні тримався ввічливо і спокійно, говорив, що пошта працює до шостої, а об одинадцятій він туди нізащо не піде, хай його хоч розстріляють…

***

Через рік я розчарувався в футбольному фанатстві і спалив усі свої програмки й вимпели. Ще через рік я познайомився з цікавим типом, Шурою. Шура був мажором, наскільки це було можливо в наших сільськогосподарських умовах, і мав усі задатки побутового алкоголіка, що в наших умовах було більш природньо. До мене він ставився з симпатією, називав мене Леніним, казав, що я розумний, як Ленін, я не заперечував, до Леніна ми ставились нейтрально. І ось із Шурою був пов'язаний такий випадок на пошті.Втративши будь-який інтерес до футбольного фа­натизму, я разом з тим охолонув і до самої пошти, пошти як поняття, як осердя моїх дитячих страхів і переживань. Натомість Шура отримував час від часу на пошті грошові перекази, у нього був дідусь, він жив у Києві і Шуру балував, але намагався трима­тись від нього на відстані. Іноді він присилав Шурі бабки. Шура, нічого не говорячи батькам, бабки про­саджував у першому кооперативному гриль-барі, іноді беручи мене з собою. І ось, отримавши якось пові­домлення про черговий переказ, він зібрався, одягнув свій новий понтовий костюм адідас, такі тоді саме були в моді, взяв із собою касетний плеєр, натягнув фірмовий блайзер і пішов. Шура, кричить йому з кухні мама, виведи Стьопу. Стьопою звали їхнього пса, боксера. Це був єдиний боксер у місті. Він кош­тував купу бабок, його берегли і не виховували. Стьо­па був тупий, як усі боксери, але крім того він був ще й агресивний, зрештою, теж як усі боксери. Од­ного разу, коли Шура вигулював його в парку непо­далік від дому, Стьопа вміймав і задушив чиюсь так­су. Шура надавав тоді йому піздюль, а таксу заховав у коробку з-під спагеті й залишив біля під'їзду. По­чувши мамин крик, Шура неохоче взяв собаку і пішов. По дорозі він зайшов до гриль-бару і випив. Біля пошти він зайшов у магазин і випив ще. При­в'язав Стьопу до дверей поштового відділення і пішов за переказом. Отримавши гроші, швидко повернув­ся до гриль-бару, там ще випив, прийшов додому і завалився спати. О шостій вечора працівники поштового відділення спробували вийти з приміщен­ня. В дверях стояв прив'язаний Стьопа і загрозливо пускав піну з рота. Пройти повз нього ніхто не на­важувався — Стьопа стояв на смерть і пропускати нікого не збирався. Одна з працівниць зателефону­вала чоловіку, мисливцю-аматору, той узяв рушни­цю і прибіг до поштового відділення, побачив оша­лілого Стьопу і почав стріляти. Мисливцем він був хуйовим — перші кілька зарядів пройшли мимо пса, зате повністю розвалили вхідні двері. Пес із пере­ляку наробив купу, просто на порозі поштового від­ділення. Він відчайдушно вив, жінки на пошті, що характерно — теж. Хтось із сусідів, почувши пострі­ли і побачивши чувака із двостволкою, викликав міліцію. Міліція приїхала і побачила приблизно таку картину — стоїть чувак у спортивних штанях і ва­лить із двох стволів по поштовому відділенню, з вікон якого на нього дивляться кілька жінок і від страху підвивають. Міліція кладе чувака на землю, потім заштовхує його до бобіка і везе до відділку. Дружина мисливця бачить це і втрачає свідомість. Стьопа скрипить щелепами, кидається сходами в підвал і повисає на власному повідку. Наступного ранку Шура прокумарюється, бачить, що пса не­має, починає щось пригадувати, приходить на пошту і знаходить там його схололе тіло. Шура відв'язує поводок, приносить пса додому, замотавши його у власну куртку, чекає, коли батьки підуть на роботу, після цього ховає пса в коробку з-під спагеті і зали­шає біля під'їзду.