Не їхні ювілеї

Підписали панове-регіонали з соціалістами отой Універсал. І будуть присягатися у безмежній любові до України. Чого не зробиш, якщо дуже хочеться. Ось тільки справжнє обличчя всіх цих панів і підпанків стало добре видно після обговорення в сесійній залі питання про визначення 100-річчя, як прийшов на цей світ видатний український письменник Іван Багряний.

Скажу, не криючись, що й для мене це прізвище якихось 20 років тому нічого не промовляло. Страшенна трагедія спустошення нашої пам’яті не вчора почалася і не сьогодні закінчиться. Невідомим для звичайного українця було не тільки це ім’я, але й прізвища десятків і сотень великих земляків наших. Що вже говорити про мільйони простого люду, що були стерті зі скрижалів.

Згадую кінець п’ятидесятих – початок шістдесятих років. Тоді ще зовсім молодий студент КІБІ, а затим виконроб на будівлі якось натрапив на книжку свого земляка Юрія Смолича. Власне, як до письменника, автора величезних прозових фоліантів, я до нього шани не мав. Не найліпшого ґатунку радянські агітки. Але те, що тримав тоді в руках, вразило мене до морозу по шкірі.

Їх було дві книжки, потім була і третя: «Розповідь про неспокій», «Я обираю літературу». Я взнав про дивовижне покоління українських інтелектуалів двадцятих і тридцятих років. До цього мені було достеменно відомо про всі течії в російській культурі цих років: футуристів, «Серапіонових братів» та інших. Їх нищили, але хоч щось про них було відомо. У нас же ми знали тільки Тичину, Рильського, Сосюру і ще декількох поряд з ними. Але й вони, судячи зі всього, були вкрай, дощенту перелякані і зацьковані. І тільки одна бездар була майоріла, як ті будяки.

Та ось раптом для мене відкривається дивовижна українська культура, про яку я і слова не знав. Всі ті закриті імена: Хвильовий, Досвітний, Семенко, Поліщук, Драй-Хмара і безліч інших. А які художники! Петрицький, Богомазов, Екстер. Просто геніальний скульптор, відомий всьому світу – Архипенко. Що зростав поряд зі своїми побратимами – Пікассо, Модільяні etc. Композитор, наш волиняк Ігор Стравінський. Світові імена, феєричні творчі особистості.

А вже потім друга хвиля, яка відкрилася нам вже в другій половині вісімдесятих. Ці були взагалі до цього за сімома печатками і сімома замками. Олесь, Теліга, Самчук, Багряний… і знову безліч, безліч імен. Невідомих, таємничих.

Після неймовірної постаті росіянина за походженням Леоніда Фітільова, відомого потім всій Україні під псевдо «Микола Хвильовий», зустріч з таємничою вдачею жінки затамованої вроди Оленою Телігою. З дитинства російськомовною, а потім раптово самовіддано зануреною в українство. Редакторка «Українського слова» в окупованому Києві, яка лягла у величезну могилу Бабиного Яру нескореною.

Після війни ж ні слова про них. Або побіжно про зрадників, «гітлерівських прихвоснів». Як про того ж Коновальця або його наступника Бандеру. Неоднозначні, складні фігури. Можливо, зовсім не святі борці за свій народ, за його волю. Де ви зараз знайдете засудження всіх тих Врангелів, Колчаків, Денікіних. Або тих, хто був за ними. Буніних, Купріних, сотень блискучих російських інтелігентів. Жодного слова осуду. Вони лягли в борні за свої ідеали. І здається, росіяни майже мовчазно помирили своїх мертвих: білих і червоних. Як це свого часу зробили іспанці в своєму пакті Монклоа, що замирив полеглих у боях республіканців і фалангістів.

Ми ж ніяк не хочемо зупинитись в непримиренній затятості. Жодного слова ніде не сказано у міжнародних юридичних повоєнних актах про засудження дій Української повстанської армії. Симоненко ж з Вітренчихою не гамують своїх нападів на УПА, посилаючись на рішення Нюрнбергу. Там про це нема і одного речення. Більше того, велика комісія з розвідок діяльності гренадерської дивізії СС «Галичина» не знайшла ознак злочинів проти людства. А у нас до цього часу розливається море жовчі проти цих молодих вояків, які вважали, що виборюють волю свого народу, своєї землі.

Якщо взяти того ж таки Багряного, за походженням Лозов’ягіна з Сумщини, можливо, асимільованого росіянина. Аж острах бере, коли чуєш слова депутата Матвєєва від КПУ з осудом двадцятишестирічної молодої людини, яка у 1932 році втрапляє за грати за «не ту книжку». Це ж на нинішні часи: за книжки – у буцегарню! Страх бере за ту владу, яка те робила. А потім Багряний вдруге запроторюється у тюрму і знову за «антирадянщину».

Чи могла ця людина кинутися в обійми радянських сатрапів після 22 червня 1941 року? Коли ми зрозуміємо, що два тирани кинули нас проти німців. Теж обдурених, обпоєних чадом спершу поразок і ганьби першої світової війни, а потім нелюдською облудою біснуватого фюрера. То ж чи не щось схоже було і у нас. Пресоване обовванювання десятків мільйонів радянських людей під бравурні марші тридцятих років дало свої наслідки.

Ми навіть величезну, нелюдську перемогу наших батьків віддали тирану. Скільки на його совісті мільйонів закатованих у німецьких і наших перевірочних таборах. Скільки кинуто простого солдатського люду у горно страшних м’ясорубок, що звалися «сталінськими» ударами. А їх одних було тільки десять. Днями Федір Моргун, нестримний полтавець, нагадав про саму велику битву другої світової війни. А саме – київську операцію 1941 року. Не полічити тих людей, що лягли, аби кривавий диктатор вчився воєнній науці.

А ми співаємо йому осанну і його полководцям, що, не жаліючи, кидали у бій полк за полком, аби взяти черговий населений пункт до якоїсь дати, як от Київ до 7 листопада. Бо хтось вважає, що, не славлячи цю когорту великих, що справно крутили м’ясорубку війни, ми принижуємо тих сірих і убогих, які кістьми лягали на полях наших і других країн.

Мене вже не раз всілякі коментатори-«мисливці» розмащували по стіні за так зване «русофобство». Чому нелюбов до Петра Першого, усіх тих російських царів, російських держиморд є нелюбов до росіян? Трагедія простих росіян добре прослідковується в нашому Донбасі. Ніде так не гноблять людей, як у нашому шахтарському краю. І вони ж несамовито голосують за своїх господарів. Отак і в Росії. Многотерпеливий, в масі своїй скромний і працьовитий народ століттями живе в облуді отієї многотерпеливості і побожності перед панами-зверхниками.

Чому ж ми ніяк не можемо відійти від того обожнювання тих, хто більше вбив і пригнобив, хто нахиляв нас через коліно? Людина інших переконань у нас завжди ворог. Тому ми не хочемо розуміти іншу точку зору. Навіть не хочемо дослухатись чужих аргументів. Тому Багряний і Самчук для багатьох сприймаються негативно. Бо то, бачте, українські герої, а не радянські. Тому Солженіцин – великий письменник землі російської, а тих двоє мало не христопродавці. Пригадайте Мусу Джаліля. Героя-татарина, автора геніального «Моабітського зошиту», що загинув у гітлерівських застінках, хоча й був близький до татарського легіону.

Я згадую розмову з послом Люксембургу у Москві. Людиною, закоханою у свою невеличку землю, острівець серед великих сусідів. І вони мали своїх героїв і своїх мучеників. Шанують їх, хоч і ніхто у світі не знає цих великих люксембуржців. Ми ж ніяк не опануємо свою історію, своїх звитяжних трудівників і героїв. А маємо своїх Вашингтонів, і вони нам не менш цінні, чим великий Джордж, один з батьків-засновників далеких американських Штатів.