Помер український композитор і диригент Микола Колесса

У п’ятницю Україна втратила прекрасного композитора, талановитого диригента, народного артиста України, академіка АМУ, професора Вищого державного музичного інституту ім. М. Лисенка, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, дійсного члена НТШ, Героя України, повного кавалера орденів «За заслуги», патріарха галицької композиторської школи Миколу Філаретовича Колессу.

У грудні цього року йому мало би виповнитися 103 роки. Нащадок славетних родів Колесс, Лаврівських, Менцінських, які дали світові видатних артистів і політиків, учених і митців, вихованець Вітезслава Новака в Празі, модератор музичного життя Львова 30-х років, упродовж багатьох років ректор Львівської консерваторії, засновник цілої професійної диригентської школи й автор єдиного до сьогодні українського підручника з диригування, класик галицької музики ХХ ст., Микола Філаретович прожив плідне і достойне життя.

Микола Колесса закінчив університет і консерваторію у Празі; Празьку школу вищої майстерності (клас В.Новака). Працював викладачем Львівської консерваторії, пізніше, у 1953 році, став ректором цього вищого навчального закладу. Диригував симфонічним оркестром Львівської філармонії, оркестром Львівського театру опери та балету, був художнім керівником і головним диригентом хорової капели «Трембіта». Ніколи не вислужувався перед радянською владою. Серед його учнів: С. Турчак, І. Гамкало, Ю. Луців, Є. Вахняк, Т. Микитка, Б. Антків, В. Пащенко, М. Сильвестров, Р. Филипчук, Я. Колесса.

Микола Філаретович міг би стати гарним художником-графіком, він також захоплювався спортом, до останніх років їздив на своєму ровері, любив ходити карпатськими горами, не розстаючись з люлькою-файкою. Був найстаршим пластовим «сеньйором», приваблював людей своєю інтелігентністю, глибоким розумом, оптимізмом та життєвою енергією.

В інтерв'ю «Львівській газеті» (грудень, 2003) Микола Філаретович говорив: «Що то є - сто років? То дуже маленький відрізок часу. Чесно кажучи, я ніколи не прагнув дожити до ста років і ніколи на це не сподівався. Це стало для мене приємною несподіванкою... Я все своє життя віддав власне диригуванню. Диригентура - це щось, що направду відкриває душу музичного твору... Коли мені в 40-50-х роках закидали, що я замало змальовую квітучу радянську дійсність на Західній Україні в той час, як я знав, що в Карпатах ллється кров, то я тільки здвигав плечима і думав - що ті люди знають про життя? Що вони знають про музику?.. Рисував я завжди, і віддавав рисункам свої найглибші особисті переживання. В них була моя туга за гармонією, за романтикою, за прекрасним. То був такий мій, трохи наївний, може, щоденник...»

Царство небесне цій світлій людині.