Як «казлам» впарюють туфту

Дивина! Ну просто дивина якась! Виявляється, до Помаранчевої революції ми жили не в Україні зразка 2003 – 2004 років, а епоху неабиякого розквіту. Провладні засоби масової інформації до втрати свідомості доводили нам, пересічним громадянам, про стрімке соціально-економічне зростання (12% - 14% зріст ВВП), такі розміри лише під силу заможнім країнам і то разом узятим. Але очевидним було одне – «величезної» зарплатні аж у 205 гривень вистачало хіба що на мінімум найнеобхідніших товарів.

Втім, до встановленої кабміном Януковича мінімальної зарплатні у розмірі 205 гривень ми ще повернемося.

А вихід людей на вулицю під час драматичних подій 2004 року, звісно, був спрямований не на відмову від «економічного дива», а його подолання. Цілком зрозуміло, що людина, головною зброєю якої є демагогія буде використовувати її на повну потужність.

Яскравим прикладом цього є систематичні виступи одного з вождів «найсправедливішого» політичного об’єднання опозиційного блоку «Не так» Нестора Шуфрича. Ретельно «розжовуючи» кожне слово, він намагається довести нам всю правоту ілюзорно-міфічних переконань. Ну а ми, «казли» і «бидло», аж ніяк не можемо сприйняти те, з чим здоровий глузд має вагомі розбіжності. За часів перебування при владі, за твердженням Шуфрича, партія СДПУ(о) так піклувалася за власний народ, що підняла мінімальну пенсію у 6 разів, а зарплатню - у 9 разів. Але недолугі «казли» не відчували на практиці такої щирої турботи.

Не втомлюється вельмишановний Нестор Іванович переконувати нас в тому, що за часів керування урядом «проффесора» українська промисловість також мала тенденцію прискореного розвитку, і, ніби зазомбований, наводить якісь віртуальні цифри на кожному телеекрані. Мабуть, з легкої подачі найкращого «друга» українців Путіна, нам стає відомо, з якого органу виколупуються ці цифри.

При нас було добре.

Нонсенс! Як можна бути при владі, не вигравши жодних(!) виборів до ВР? Відповідь на це питання не важко відшукати. Посідаючи одне з найнижчих місць тих політичних сил, які проходили до парламенту, члени СДПУ(о) посідали більшість ключових посад (Медведчук, колишній заступник голови ВР, глава адміністрації Президента України; М. Папієв – міністр праці; В. Кремінь – міністр науки та освіти; губернатори).

Зараз вчорашні керівники зі здичавілою наполегливістю запевнюють, як за період їх перебування у владі в Україні були стабільність і порядок. Навіть хочеться висловити щиру подяку Шуфричу і компанії, якби не одне «але»: Чому люди вийшли на вулиці міст? Чому протягом року, у якому спостерігається таке «стрімке» зростання, мізерна пенсія у 205 гривень стояла на місці і лише за місяць до президентських виборів тодішня влада вирішила згадати про власний народ? Чому зросли ціни на продовольчі товари? Куди зникли крупи з ринків та магазинів Київщини у травні-червні 2003 р? На яких підставах восени 2002 року Кабмін підняв орендні ціни для комерційних структур? З яких причин уряд Януковича повіяв на нас ностальгією епохи другої половини 80-х – початку 90-х років. (Може, хтось забув, як у травні-червні 2004 року податківці застосували методи звичайного рекету під час своїх рейдів по комерційних установах, збираючи кошти на єдиного кандидата? Якщо в країні такий соціальний прогрес, чому було застосовано такі методи, які, як нам здалося, себе віджили?

На це та багато інших гострих питань красномовна гвардія під назвою «Не так!» не наважиться дати відповіді.

Нинішні опозиціонери (до речі, деструктивні), відсторонені від влади, годують наші вуха італійською національною стравою, запевняють електорат, що тільки «Не такі» здатні «обігріти наші оселі» (перл Бойка у політичній рекламі). Але ж, повірте, двічі в одну річку не увійдеш.

А на останок акцентуємо увагу читачів на передвиборчих хітах опозиційного блоку «Не так!». Через рік після перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах старий партійний номенклатурник, який не один десяток років вірою і правдою прослужив КПРС, потім різко перефарбувавшись у патріота України стає її Президентом та сприяє повній руйнації економіки країни, пересадивши переважну більшість населення з робочих місць на підприємствах на «кравчучки», дає вагому оцінку діяльності нової влади: «вони управляють країною не так, а ми знаємо як».

Аргументи, варті дорослої людини, яка за три роки свого президентства примудрилася поставити колишню житницю колишнього СРСР на коліна перед усім світом, чи не так?

Другим, не менш дивакуватим персонажем серед «Не таких», є Нестор Шуфрич. Ну звідки в людини стільки безглуздих енергії та реплік: «Нас ніхто ніколи не зламає», «ми піклувалися за людей», «я не переписав свій бізнес на маму» та багато іншої маячні. Варто нагадати Нестору Івановичу, що з моменту впровадження гривні (вересень 1996 року) мінімальна пенсія коливається у межах 70-72 гривні, а мінімальна зарплатня - близько 95 грн.

Напередодні Помаранчевої революції мінімальна пенсія дорівнювала 284 грн, а зарплатня - 205 гривень, тож цифри про шестиразове та дев’ятиразове зростання, м’яко кажучи, не відповідають дійсності. Ну а підставляти свою маму під «прес» контролюючих органів – це вчинок, гідний «справжнього» чоловіка. Але подібна інформація більше зацікавить прекрасну стать.

Інший казкар, авторитет якого у суспільстві дорівнює нулю, вважає, що «помаранчеві повинні бути відсторонені від влади». Як тут не згадати іншу його фразу, про те, що «Ющенко ніколи не стане президентом». Можливо, відсторонення від влади планується такими ж методами, які використовувалися під час минулих виборів залякування, масовий підкуп, транзитні сервери тощо…

«Закон для всіх один» - шикарний вислів, але коли він зривається з вуст колишнього координатора неіснуючої парламентської більшості Гавриша, він перетворюється на глузування, фарс.

«Жінка щаслива, коли в неї…» - типова демагогія. Застосовувати її треба було на практиці, коли Валентина Довженко очолювала молодіжне відомство. Визволяти молодь з «лап» наркоманії та соціальної незахищеності.Не для того, Леоніде Макаровичу, ми вийшли на вулиці взимку 2004 року, щоб через півтора роки вислуховувати та вірити в байки. Почав змінюватися менталітет українців. Не знайдеться такої людини в Україні, яка б не пам’ятала «плідну» епоху 1991-1994 років. І якщо період правління помаранчевої влади Кравчук називає катастрофою, то як назвати термін його президентського правління? Помилок не припускається той, хто нічого не робить. Так що соромно першому Президентові незалежної України будувати політичну стратегію на дешевому популізмі.