Не зрадь донецький Майдан!

У вівторок зателефонували з Адміністрації Президента – запрошували на прийом до Маріїнського палацу. Що я там робитиму? Ходитиму із задоволеною мармизою – от який я крутий: потрапив у число обраних? Мені цього не треба. Ходитиму з незадоволеною мармизою – от який я крутий – влаштував акцію протесту в такому місці? На це все одно ніхто б не звернув уваги. Так що я відмовився. А коли дізнався, що запрошення на цей прийом отримав Янукович, але не отримав Томенко, я щиро порадів, що не потрапив до того зібрання.

Я вже колись повівся на такі заманухи. В лютому 2004-го мене запросили на “урочисте зібрання з нагоди вручення пам’ятного знака ”Видатного учасника Помаранчевої революції”. Мені та відзнака не потрібна була, та й видатним учасником я себе ніколи не вважав, ще й на концерт збирався у той вечір, але на зібрання таки пішов. Пішов, бо думав, що негоже лишати Президента без моральної підтримки. Пішов, бо думав, раз Президент ці знаки роздає, значить йому це потрібно. І я пішов, як і кілька сотень інших людей. Я пішов. А Президент – ні. Президент пішов на концерт.

Не те, щоб мене це дуже зачепило чи вразило. Просто я зрозумів, що часи вільного доступу минули. Тепер треба проходити через рамки та обшуки, щоб потрапити на зустріч із Президентом. Навіть якщо ця зустріч носить чисто формальний характер – бо ні Президент з тобою, ні ти з ним не поспілкуєтеся, і навіть не привітаєтеся – тебе все одно охорона пропустить через свій фільтратор. І цю охорону абсолютно не гребе, що ти колись мав десятки нагод здійснити замах – це було тоді, коли він ще Президентом не був, і такої охорони в нього не було.

Звичайно, я б дуже хотів поспілкуватися. Я би багато що спитав, я би багато що розповів. Ті інтерв’ю, які я бачу по телевізору, створюють враження, ніби журналістам напередодні роздають списки заборонених запитань. Або журналісти самі собі визначають небажані теми для розмови. Або Президент їх дуже вправно оминає... Тільки всі ті розмови про ідеали Майдану та досягнуту свободу вже добряче набили оскомину.

Взагалі набила оскомину апеляція до Майдану – у будь-якій складній ситуації. Але дивно: ніхто з простих людей ніяких ідеалів на Майдані не визначав. Люди просто хотіли змінити життя на краще. І не тільки своє особисте життя, а життя всього народу, всієї країни. Людям набридла брехня, набридла несправедливість. Їм набридло, що хтось там за них вирішує як жити і де, вони хотіли самі вирішувати свою долю і долю своєї країни. А натомість отримали новий спосіб психологічного тиску та маніпуляцій свідомістю – “Не зрадь Майдан!”. А ніхто з нас його й не зраджував. Ми й зараз готові підписатися під будь-яким гаслом і прагненням тих часів. Тільки вже без натхненного: “Ю-щен-ко! Ю-щен-ко! Ю-ля! Ю-ля! Мо-роз!”…

Думаю, я маю право про це говорити відверто. Бо помаранчеву стрічку на свій рюкзак, з яким ходив постійно і всюди, пов’язав у числі перших. І ще задовго до початку передвиборчої кампанії категорично заявив – підтримуватиму тільки Ющенка. І всі інші, дуже привабливі, пропозиції відкидав – скільки б не пропонували. Агітуючи, переконуючи, сперечаючись за Ющенка, втратив для себе кількох близьких людей – вони не зрозуміли мене, я не зрозумів їх...

Я завжди вірив у нашу перемогу. І я жодного разу не пошкодував про неї. Жовтень, листопад і грудень 2004-го – найяскравіший, найцікавіший і найприємніший час мого життя. Він дав мені надію на краще майбутнє моєї країни, він дав мені віру в мій народ, і любов – до країни, до народу, до життя. І ці віра, надія та любов досі в мені – таким потужним був внутрішній вибух тих часів. Саме тоді я вигадав для себе гасло: “Ми – українці, ми повинні допомагати одне одному!” – і тепер керуюся ним у своєму житті.

Але вже в день інавгурації я зняв свою помаранчеву стрічку. Я зняв її зі словами: “Все – вибори скінчилися. Тепер ми повинні всі стати жовто-блакитними”. Та, на жаль, так не сталося. В країні й досі лишилося багато помаранчевих, біло-голубих, малинових, червоних… І в цьому наша біда…

А ще наша біда в тому, що ті ж брехуни лишилися на тих самих телеканалах. Ті ж самі чиновники продовжують брати хабарі – тільки ще в більших розмірах. Влада продовжує бути приватним бізнесом окремих осіб, а не справою всього народу. Державна служба лишається потужним джерелом прибутку – тільки не держави, а державних службовців…

Коли треба посадити бандита в тюрму – згадуємо Конституцію. Коли треба захистити права української мови чи українського народу – про Конституцію забуваємо. І, як результат, у світі нас як не поважали – так і не поважають. І щоб переконатися в цьому не треба навіть їхати за кордон – достатньо просто зайти у посольство.

Ціни на квартири – зросли. Черги на дорогі автомобілі – збільшилися. Багаті стали багатшими, бідні – не стали. Бандити в тюрми не сіли, фальсифікатори та сепаратисти – не сіли також. З приватизацією не розібралися, в тому числі – з приватизацією ФК “Динамо”. Кучма, Янукович, Ахметов, Пінчук, Ківалов, Медведчук, Суркіс, Кушнарьов і багато інших – почуваються чудово. Чому ж тоді на рубежі 2004-2005 дехто з їхніх соратників добровільно пішов з життя? Помилочка вийшла?...

Я не вірю в те, що в країні криза. Я не вірю в те, що антикризова коаліція працюватиме в інтересах України. Я не вірю в безкорисливість всіх тих, хто знаходиться при владі, або рветься до неї... Але зараз мова не про це. Зараз мова про Вас, Вікторе Андрійовичу, і до Вас є непросте питання. Або Ви нам два роки тому цинічно брехали, або просто не впоралися із взятими на себе зобов’язаннями. І вибрати Ви можете тільки одне. І тоді, залежно від вибраного варіанту, Ви або не маєте права бути нашим Президентом, або мусите нарешті ним стати!

І логіка тут проста. Якщо Ви казали правду, то маєте покарати фальсифікаторів і виконати все, що обіцяли народу України. І повинні зробити не тільки всі десять кроків назустріч людям, а стільки кроків, скільки треба, щоб зустрітися з цими людьми в точці загального добробуту і морального задоволення. Якщо ж Ви нам тоді брехали, значить ніякої фальсифікації не було і Янукович – наш Президент…

Хоча, якщо Ви, Вікторе Андрійовичу, ще трошки побавитесь в “універсалики”, Президент просто перетвориться на цапа відбувала при Кабміні та Верховній Раді – і вже ніколи ніякий Янукович не захоче ним бути…

Влітку цього року я сперечався з одним хлопцем з приводу того, що Ющенко зміг зробити доброго для людей. Його основним аргументом було те, що, завдяки Ющенкові, матері, при народженні дитини, дають вісім тисяч гривень. Моїм аргументом було те, що Ющенко мав би створити такі умови життя в країні, щоб ніякі матеріальні допомоги не були би потрібними – рівень матеріального забезпечення кожного громадянина і так би був достатнім, щоб забезпечувати весь комплекс потреб…

А ще в мене є знайома, яка каже, що Ющенко для неї – ідеал гуманіста. От я тільки ніяк не можу зрозуміти – гуманіста для кого? Для себе самого – такого демократичного і гуманного? Так Сталін також казав, що його Конституція – найдемократичніша в світі…

Якось показували, як живуть засудженні на одвічне ув’язнення. Повне матеріальне забезпечення, окремі камери, в кожній – телевізор, книжки. Стань серійним вбивцею – і матимеш на все життя гарантоване помешкання, з охороною, усіма зручностями та триразовим харчуванням. А забезпечуватимуть тебе, сплачуючи податки, родичі тих, кого ти вбив… Я такого гуманізму – не розумію…

Якщо ж Ви, Вікторе Андрійовичу, думаєте, що дали нам свободу – ви помиляєтесь. Ми її знайшли самі. Знайшли в собі та одне в одному. Так, Ви повели нас за собою. Але ми йшли за Вами вже вільними людьми. Кожен обирав для себе свободу сам. І ця свобода була нашим прапором, нашою силою та зброєю. І ми дуже вдячні Вам за те, що ви дали нам можливість відчути її. Але зараз Ви – Президент. Президент, який два роки тому показав свою силу, свою впевненість і свою рішучість – і саме тому люди повірили Вам. Мусите знову зробити це. Взяти на себе всю відповідальність або вибачитися – і скласти повноваження…

А ще вчора я почув новий для себе термін – донецький Майдан. І показали активіста цього Майдану, який весело розповідав, як люди порвали йому намет, тому що він був помаранчевого кольору. І тоді я зрозумів, у чому різниця між нами. Ми тоді йшли і за себе, і за них, а вони йшли за себе проти нас. Однак я дуже сподіваюсь, що незабаром ми всі разом підемо ще раз – за себе і за всіх…

Не зрадь донецький Майдан! :)